Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Обличчям до людини
Данте Аліг’єрі

(1265-1321)

«...тот страждет высшей мукой, Кто радостные помнит времена В несчастии, —...»


Як уже зазначалося, головною проблемою філософських роздумів мислителів епохи Відродження була проблема людини. Знаковою постаттю, колосальною фігурою двох епох — останнім поетом середньовіччя й першим поетом Нового часу (Ф. Енгельс) постав у цей час італійський поет і філософ Данте Аліг’єрі.

Ця оцінка досить точно характеризує мислителя, який проривався до фундаментальних гуманістичних узагальнень, що розвинуться у філософії доби Відродження, й водночас ще зберігав шанобливо-трепетне ставлення до християнської догматики.

Про дитячі та юнацькі роки Данте відомо небагато. Він народився в заможній сім’ї у Флоренції; навчався в престижних місцевих школах; штудіював філософію під керівництвом відомого флорентійського письменника і юриста Брунетто Латіні; навчався на юридичному факультеті знаменитого Болонського університету. Юнак захоплювався мудрістю Платона і Арістотеля, вивчав твори Августина Блаженного і Фоми Аквінського,

Бернара Клервоського і інших мислителів, які залишили помітний слід в історії філософської думки, релігії (теології) і культури.

У якості оригінального самостійного мислителя Данте утвердився як автор «Божественної комедії», через сходження від Пекла до Раю, в якій він провів думку про вічне наближення до Великої Любові, яка «рухає Сонце і інші світила».

Філософію Данте розумів, насамперед, як етику (політику), тобто вчення про мораль, виховання, духовний розвиток людини. Мета науки, вважав філософ, — в досягненні щастя шляхом діяльного самоздійснення через розгортання таких чеснот, як мужність, розсудливість, благородство, доброзичливість, справедливість, мудрість наперекір фортуні. «Небесне щастя», вважав Данте, непідвладне людині; воно дається як благодать, однак лише як підготовлене добродіяльністю, вірою, надією і любов’ю. У суспільному житті, підкреслював філософ, важливо досягти єдності божественного і людського. При цій єдності люди звільняться від тиранії, струсять пилюку історії, викорінять злодіяння і розгорнуть під керівництвом філософа — монарха потенції інтелекту та творчості. Земля, прогнозував Данте, стане садом.

Оригінальність Данте виявилася в інтерпретації божественного та людського. Поет і філософ знімає суперечливість цих первнів. Він підкреслює їхню органічну єдність. Данте не протиставляв Бога творчим силам людини. У людині співіснують (і детермінують її діяльність) два первня — божественний та природний. Саме тому до «блаженства» ведуть два шляхи: філософські роздуми, тобто людський розум, та «духовні настанови», що виходять від «Святого духа». Зазначені первні Данте розглядав як рівнодійні, що, безумовно, суперечило схоластично-теологічній позиції, руйнувало її.

Центральною темою поетично-філософських роздумів Данте була проблема людини. Це також суперечило традиціям середньовіччя, які майже без винятку виходили (й поверталися) з (до) «ідеї Бога» та «віри».

Данте тлумачив людину як самоцінну істоту, спроможну забезпечити своє благо власними силами. Мислитель не заперечує «ідеї Бога». Проте, розглядаючи протиріччя людського буття, апелює не до Бога, а до людини, адже вона сама відповідальна за своє благо. У прагненні до нього вирішальними чинниками постають саме особисті якості, а не багатство чи спадкоємно здобутий соціальний статус.

Данте не був професійним філософом, проте добре знав твори Сігера Брабантського, неоплатоників, Псевдо-Діонісія, Аверроеса та інших середньовічних філософів. Особливо поет прагнув осягнути соціальний (та моральний) бік вчення своїх великих попередників і сучасників. Обґрунтована Данте віра у власні сили людини є радше за все продовженням тих геніальних знахідок, які у середньовічній філософсько-теологічній атмосфері здебільшого розцінювалися як єретичні.

Данте стояв «біля колиски» проблеми людини, відроджуваної новою добою. «Сходинами» цієї проблеми пішла когорта великих гуманістів — Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандолла та П’єтро Помпонацці. Крапку над «і» в досить загальному й суперечливому процесі визволення філософії з обіймів теології поставив сучасник Леонардо да Вінчі, друг Мікеланджело, історик, поет і філософ, державний діяч доби Медичі, великий італієць Ніколо Макіавеллі.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити