Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
П’єр Гассенді

(1592-1655)

«Будь яка доброчинність с благо, оскільки вона доставляє безтурботність»


Увійти до філософської еліти своєї доби П. Гассенді було значно важче, ніж його знаменитим сучасникам. П’єр народився у селянській сім’ї, і лише природна обдарованість, розум і наполегливе навчання могли дати (й дали!) хлопцеві можливість піднестися до рівня найосвіченіших і найшанованіших людей свого часу, визначних вчених, філософів, що започаткували та очолили нові напрямки наукових і світоглядних пошуків. Сім’я рано запримітила обдарованість дитини, знайшла кошти для влаштування П’єра на навчання в коледжі та в університеті. Успіхи молодого студента в навчанні виявилися настільки значними, що його викладач філософії та теології патер Фезе однозначно заявив, що не може точно визначити, хто з них є учнем, а хто — вчителем. Фезе доручав П. Гассенді читати лекції в університеті, виховував у юнака впевненість у власному розумі, заохочував до занять наукою.

Визнання П. Гассенді отримав одразу ж після публікації своїх перших праць з астрономії, математики та філософії. За честь спілкуватися з ним вважали Ф. Бекон та Т. Гоббс, Гуго Гроцій та Т. Кампанелла. З Т. Гоббсом, до речі, у П. Гассенді склалися глибоко товариські стосунки. Філософи обмінювалися ідеями та спостереженнями. Через це визначити першоавторство концепції «суспільного договору», з якою приблизно одночасно увійшли до соціальної філософії П. Гассенді та Т. Гоббс, неможливо.

Серед філософських праць П. Гассенді чільне місце належить таким працям, як «Парадоксальні вправи проти арістотеліків» та «Зведення філософії Епікура». Філософ гостро критикує схоластів і перекрученого ними Арістотеля, аналізує проблеми вірогідності пізнання, доводить об’єктивність простору та часу, розвиває онтологічне вчення Епікура та Лукреція, матеріалістично пояснює різноманітні явища буття та свідомості. Він переконаний у об’єктивному існуванні простору і часу, які є несотворимими і незнищівними. П. Гассенді продовжує і поглиблює атомістичне вчення древніх мислителів, розмірковує про першоматерію, яка складається з обмеженої кількості атомів, що мають різні форми і якості й можуть переміщуватись у просторі й часі. У той же час, він вважав Бога єдиним творцем атомів. Показовим є те, що саме П. Гассенді першим ввів у науковий обіг поняття «молекула».

Логіку Гассенді використовував як засіб боротьби із схоластами. Філософ намагався зайняти компромісну позицію між догматизмом і скептицизмом. У теорії пізнання він дотримувався принципів сенсуалізму: почуття, вважав філософ, є єдине джерело і критерій істини або хибності наших знань, похибки виникають як результат неправильних «маневрів» розуму.

Свою соціальну концепцію вчений висвітлює у третій частині «Зведення філософії» - «Етиці». При цьому етику П. Гассенді вважає центральною частиною філософії. «Що стосується етики, або філософії звичаїв... то не без підстав було сказано, — писав він, - ...що її слід вважати головною частиною філософії». Без розгляду етики, підкреслює П. Гассенді далі, роздуми про природу (та інші філософські проблеми) були б зайвими. Етичне вчення, на його думку, стоїть вище за філософію природи, Через що воно спрямовує всю останню й робить її засобом для Досягнення моральної мети.

Соціально-етична концепція П. Гассенді ґрунтована на вченні про досягнення людиною вищого блага — щастя. Під щастям філософ розуміє безтурботний, спокійний стан, але не в плані інертного (сонного, заціпенілого) існування, а як життя з приємністю. Щастя, писав П. Гассенді, — це звільнення від страждань, душевна впевненість, відсутність страху перед смертю та відповідальності перед богами, відсутність згадок про минулі блага та безплідних мрій про блага майбутні. Головною засадою щастя є задоволення, яке ґрунтується на тілесному здоров’ї та незворушності розуму. Це — задоволення особливе. Воно не мас нічого спільного із «задоволенням гультяїв», людей, що потопають у розкошах чи розвагах, — воно означає не що інше, як «відсутність тілесних страждань і безтурботність духовного світу».

Який соціальний сенс вкладав П. Гассенді у «запізніле відродження» (Куно Фішер) Епікура та епікурейської етики? Можливо, тут були лише наукові симпатії до спаплюженого схоластами-теологами великого атоміста? Гадаємо, що ні. Звертання до Епікура давало П. Гассенді змогу, не вступаючи у безпосередній теоретичний диспут з теологією, спростувати релігійні обґрунтування моралі, рельєфніше підкреслити її земне, людське походження та функціонування. Його етика, підкреслює Б. Биховський, поривала з головним церковним устроєм —з релігійним обґрунтуванням моральності. У цьому вкорінена загадка того, чому деякі сучасні теологи засуджують гуманістичну етику П. Гассенді як егоїстичну.

П. Гассенді був прихильником твердої центральної влади. (Абсолютного монарха) він називав «добрим господарем держави», закликав упокорюватись йому, жити доброчинно і в злагоді.

Значення соціально-етичної концепції П. Гассенді переоцінити важко. Вона відкривала для соціального пізнання ще один, затьмарений досі схоластикою, бік суспільного буття — його моральну складову. Повертанням моралі до людини та її реального життя П. Гассенді зробив до розвитку соціальної філософії такий самий фундаментальний внесок, як Н. Макіавеллі — вченням про матеріальний інтерес, Ф. Бекон — увагою до дослідних засад суспільного життя, Р. Декарт — обґрунтуванням засад усвідомлення діяльної сутності соціального.

Етична концепція П. Гассенді мала не тільки теоретичне, а й широке практичне значення. «Епікурейський священик», як інколи називали П. Гассенді, намагався сформулювати на її ґрунті загальні правила суспільного життя. Результатом цієї спроби виявилася «договірна теорія походження держави», теорія, яку практично водночас з П. Гассенді виношував Т. Гоббс. розвивали пізніше Ж.-Ж. Руссо та Д. Дідро, Дж. Мільтон,0. Paдіщев, Ф. Прокопович та багато інших видатних просвітників.

Людину П. Гассенді тлумачив як суспільну істоту (sociabile animal), а суспільство — як результат угоди, укладеної людьми для зручності та безпеки взаємного існування. Угода ґрунтується на «природному праві» людини, що відображає (й узгоджує між собою) потяги людської природи та закони розуму. Існуюче законодавство, міркував далі II. Гассенді, не завжди адекватно відтворює «природне право». Це призводить до несправедливості та суспільних конфліктів, уникнути яких можна лише завдяки виваженості у веденні державних справ, поміркованості громадян, тобто завдяки економічній та соціальній розважливості. Підґрунтям «природного права», згідно з П. Гассенді, є приватна власність. Навколо неї й мають обертатися закони людського співжиття. Головний серед них — «не втручатися в чужі права, не чинити нікому образ». Власне кажучи, це й повинна забезпечити держава, керована «розумним монархом». П. Гассенді був прихильником твердої централізованої влади, абсолютної монархії, обґрунтовував суспільне значення порядку, організованості та злагоди, «громадянської розважливості» та дисципліни.

Книга «Зведення філософії Епікура» побачила світ вже після смерті автора — у 1658 році. Кількома роками раніше були опубліковані праці Т. Гоббса, де зазначені сюжети були викладені більш широко та ґрунтовно. Саме тому фундатором «договірної теорії держави» вважають Т. Гоббса. Проте це не зовсім правильно. Обидва мислителі відточували вихідні засади зазначеної теорії практично одночасно. Підтримуючи товариські стосунки, вони обмінювалися ідеями та спостереженнями, «підштовхували» один одного до тих чи інших висновків. Останнє дає підстави для судження про те, що фундаторами «договірної теорії Держави» треба вважати обох філософів. Якщо ж ідеться про розгалуженість теорії та обґрунтованість висновків, то «пальму першості» слід віддати Т. Гоббсу.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити