Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
Джон Локк

(1632-1704)

«Немає нічого в інтелекті, чого раніш не було б у відчуттях»


Практично одночасно з Б. Спінозою ідею розуму (поміркованості, розважливості, мудрості) в соціальній організації форм державності та права обґрунтовував ідеолог класового компромісу великої буржуазії та частини земельної аристократії (так званої «славної революції», або перевороту 1688 року), англійський філософ-просвітник Джон Локк.

Великим філософом він став завдяки двом речам — емпіричній теорії пізнання і доктрині лібералізму. Над цими речами філософ працював усе своє життя. «Два трактати про управління державою» та «Лист про віротерпимість» Дж. Локка справили колосальний вплив на політико-правову практику. «У філософсько-правовій теорії Дж. Локка, — підкреслює 3. Соловьев» — вперше виказав себе той громадянсько-правовий ідеал, який був об’єктивно затребуваний добою, і проголошуючи який буржуазія, що ставала на ноги й вивищувала себе, лише й могла забезпечити собі роль загальнодемократичного лідера» (Соловьев З.Ю. Прошлое толкует нас. — М., 1991. — С. 150).

Дж. Локк народився і виховувався у пуританській сім’ї провінційного адвоката у містечку Рінгтон, навчався у Вестмінстерській школі, згодом — в коледжі Крайст-Черч Оксфордського університету, де вивчав філософію, природознавство, медицину. Після його закінчення викладав у ньому грецьку мову, риторику, моральну філософію. Окрім викладацької роботи, юнака цікавили природознавство, точні науки, експериментальні дослідження. Він, зокрема, захопився хімією й часто допомогав Роберту Бойлю в його хімічних експериментах. Одночасно Локк проводив метрологічні спостереження, ґрунтовно вивчав медицину.

У 1667 р. Локк залишив коледж, поселився в сім’ї Ешлі Купера (майбутнього графа Шефтсбері), де він виконував обов’язки домашнього лікаря та вихователя майбутнього графа Шефтсбері. Слідуючи за своїм вихованцем, філософ Локк обіймав відповідальні посади в урядових установах Англії. Злети і падіння Шефтсбері — політика і державного діяча — безпосередньо відображались і на долі його вихователя. У протиріччях суперечливих подій Дж. Локк підносився та падав (аж до переховування за межами держави) у своєму політичному статусі. Проте сталою у житті цього видатного мислителя завжди була глибока повага до науки та до вчених, знайомством та дружбою з якими Дж. Локк пишався постійно й незалежно від посади чи свого політичного статусу.

Головним філософським твором Дж. Локка вважають «Досвід про людський розум» (1690 рік), в якому автор піддав критиці вчення Р. Декарта про вроджені ідеї та вчення Г. Лейбніца про вроджені практичні принципи.

Продовжуючи лінії Ф. Бекона та Т. Гоббса у філософії. Дж. Локк відстоював досвідно-чуттєвий характер людського знання. Ідеї, підкреслював він, набуваються у досвіді й аж ніяк не є вродженими. Душа дитини — це «порожнє припущення» (етріу cabinet), «чиста дошка» (tabula rasa), що наповнюється змістом завдяки досвідові. Філософ розрізняв два різновиди досвіду — зовнішній та внутрішній. Перший здійснюється як чуттєве сприйняття зовнішніх предметів, другий — шляхом рефлексії (самодіяльності душі), тобто шляхом спостереження, якому розум підпорядковує свою діяльність та способи її виявлення.

Продовжуючи Епікура, П. Гассенді, І. Ньютона та П. Бейля, Дж. Локк розвиває матеріалістичне вчення про природу й водночас визнає Бога як кінцеву причину всього сущого, підкреслює соціальну значущість наукового пізнання й водночас допускає можливість пізнання через божественне прозріння та осягнення змісту деяких тез християнської догматики. Компроміс між релігією та наукою Дж. Локк розв’язує все ж таки на користь останньої. «Віра не може мати силу авторитету перед лицем ясних та очевидних розпоряджень розуму» (ЛоккДж. Избранные философские произведения: В 2-х т. — М., 1960. — ТЛ.-С.671).

Цікавими, хоча й досить суперечливими, є вчення Дж. Локка про первинні та вторинні якості речей, теорія формування складних та абстрактних ідей, вчення про істину та інтуїцію, етичні та педагогічні погляди філософа. Суперечливість філософських конструкцій Дж. Локка створила можливість для різно-спрямованого використання його ідей («і Дж. Берклі, і Д. Дідро, — писав В. Ленін, — вийшли з Дж. Локка»), інтерпретації його вчення як у матеріалістичному, так і в діалектичному ключі.

Як соціальний філософ і політолог, Дж. Локк відомий як автор ліберально-демократичної концепції соціальної організації суспільного життя, базованої на: 1) обґрунтуванні поняття приватної власності як необхідної умови розподільчої справедливості; 2) договірній інтерпретації повноважень держави; 3) докорінному переосмисленні ідеї «природного права».

Головні положення політико-правової концепції Дж. Локка з симпатією коментували й поглиблювали Вольтер та І. Кант, Д. Юм та Ш. Монтеск’є, Б. Франклін та Т. Джефферсон, А. Сміт та Й. Гете, Д. Дідро та багато інших мислителів. Ці положення не тільки не втратили сенсу впродовж XVIII- XIX сторіч та в наші дні, а й у певному розумінні взагалі можуть виявитися «вічними». За словами З. Соловйова, «вони не можуть ні застаріти, ні відмерти, доки в усьому світі не утвердяться інституції громадянського суспільства, засади конституціоналізму та поділу влади, доки не перестане розвиватися та справляти свій нормувальний вплив на соціально-політичну практику концепція прав людини» (Соловьев З. Ю. Прошлое толкует нас. — М., 1991, —С. 149).

У чому ж сила і новизна підходу, запропонованого Локком? Виходячи, як і Т. Гоббс, з визнання засад суспільного життя як своєрідного «природного стану», Дж. Локк тлумачить цей стан. Уже не як «війну всіх проти всіх», а як стан рівності, в якому вся влада та правозалежність є взаємними. Кожний індивід, вважав Дж. Локк, має безконтрольну свободу й водночас підпадає під вплив свободи іншого індивіда: ніхто не має права обмежу вати іншого в його житті, здоров’ї, свободі або майні. Першим і головним чинником свободи, згідно з Дж. Локком, є принцип недоторканності приватної власності.

Таке тлумачення «природного права» суспільного життя потребувало внесення радикальних змін в його «теоретичну модель». «Природний стан» у локківській інтерпретації набув вигляду «чесної конкуренції», що ґрунтувалася на рівності та взаємовизнанні. При цьому рівність філософ розглядав не як одноякісність індивідів від народження чи від спеціального урівнювання їхніх характеристик, а як рівність можливостей та домагань. Дж. Локк, отже, узагальнює започатковану Т. Гоббсом ідею «рівності без зрівнялівки», завершує теоретичне обґрунтування породженого практикою принципу соціальної організації: всі люди, незалежно від природної нерівності, раз і назавжди мають бути визнані економічно самостійними суб’єктами, що знаходяться у відносинах добровільного взаємовикористання.

«Економічна самостійність» суб’єкта, у свою чергу, потребувала соціальних та політичних гарантій. Дж. Локк перебирає на себе відповідальність теоретичного обґрунтування їх. Філософ пропонує нове тлумачення «суспільного договору». На його думку, при переході від «природного стану» до «держави» природні права та свободи не втрачаються, як гадав Т. Гоббс, а зберігаються при індивідах. Державі індивіди «передають» не всі свої права, а лише ті, які пов’язані з охороною власності, життя та свободи. Відповідно змінюються статус та функція держави в житті суспільства. Згідно з Дж. Локком, держава не «охоплює» індивіда повністю, як вважав Т. Гоббс, а лише гарантує його свободи. Держава створюється лише з метою кращого втілення та гарантованого захисту природних прав людини. Не «держава над людиною» , а «людина над державою», вважав Дж. Локк, підкреслюючи водночас думку про те, що громадянин зобов’язаний підкорятися державі лише тією мірою, доки вона не починає загрожувати його головним інтересам.

Захист людини від можливого свавілля держави здійснюється, згідно з Дж. Локком, розподілом публічно-владних повноважень держави між різними її структурними елементами. Ці елементи мають урівноважувати один одного, філософ скрупульозно описує повноваження та функції законодавчої та виконавчої влади, обґрунтовує статус людини в системі владних відносин як незалежної особистості, що досягає блага (під захистом держави) лише завдяки власній наполегливій праці.

Ніхто нікого не може примусити бути багатшим або здоровішим усупереч його волі, писав Дж. Локк. Усе це людина повинна здійснити сама, якщо має в цьому потребу, філософ підкреслює самоцінність особистості, яка стверджує себе засобами трудового збагачення власністю, здобуття на її ґрунті незалежних переконань. «Людина, пануючи сама над собою й володіючи власною особистістю, — писав Дж. Локк, — ...містить у самій собі велике підґрунтя власності» (Локк Дж. Избранные философские произведения: В 2-х т. — М., 1960. — Т. 2. — С. 28). Ніхто — ні держава, ні церква, ні мораль — не повинен порушувати зазначене підґрунтя, обмежувати свободу. Свободу можна лише узгоджувати. Найефективніше цю функцію може виконувати право. Дж. Локк аналізує підстави правової регуляції суспільних відносин, переосмислює функціональні особливості держави, закладає засади нової (відмінної від традиційної «моральної філософії») галузі соціального філософствування — філософії права.

Головна ж заслуга Дж. Локка, на наш погляд, полягає в тому, що він першим із теоретиків Нового часу (і, мабуть, у філософії взагалі) сформулював новий соціально-філософський та політико-правовий ідеал — ідеал суспільства, в якому кожна людина від самого початку визнається як незалежний працівник-власник—суб’єкт своєї власної свободи. Дж. Локк «повернув» розробку договірної теорії держави в нове річище. Він першим серед перших поставив перед державою вимогу не лише «мудрого піклування про підданих», батьківського клопотання про оптимальне врахування загальної та приватної вигоди, а глибокої поваги до дієздатності та громадянської самостійності індивіда. Зазначене річище розширили та поглибили французькі та німецькі просвітники XVIII сторіччя.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити