Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
Готфрід Вільгельм Лейбніц

(1646-1716)

«Світ можливий, якщо він не суперечить законам логіки»


Великий філософ, якого Б. Рассел охарактеризував словами: «він був одним із найвидатніших умів всіх часів, але людиною він був неприємною», народився за два роки до закінчення Тридцятилітньої війни в Лейпцигу (Німеччина) у високоінтелектуальній родині професора моральної філософії Лейпцигського університету. Зрозуміло, освіта, наука і філософія стали саме тими галузями пізнавальної діяльності, до яких Лейбніц долучився з дитинства й проніс їх через все своє життя. Протестантські мотиви, що домінували в оточенні допитливого хлопця, схилили його симпатії в бік філософії Лютера, пізніше — до релігійної філософії Августина.

Рано втративши батьків, хлопчик «замкнувся в собі» й левову частку часу віддавав навчанню та наукам. У десятирічному віці він досконало оволодів всією «латинською премудрістю», за що від родичів отримав право користуватись батьківською бібліотекою. Він поринув у світ античної філософії і поезії, фізики і, особливо, логіки, яка полонила його чіткістю, ясністю і порядком. У п’ятнадцять років, уже будучи студентом університету, Лейбніц захоплюється філософією, юриспруденцією, математикою.

Навчання в Лейпцигському університеті дало здібному юнакові глибокі пізнання. Блискучий захист докторської дисертації «Про заплутані судові випадки» відкривав двері найбільш престижних університетів Німеччини. Однак від запропонованої посади професора він відмовився й пішов на службу до єпископа Майнцського, де предметно зайнявся політикою, філософією, наукою. Паризький період життя Лейбніца подарував Йому знайомство з Мальбраншем, Арно Янсенистом та філософією Спінози.

Саме в цей час Лейбніц написав роботу щодо співвідношення малих і великих величин, яка була опублікована в 1684 р. Філософ не знав, що ця ж проблема була ґрунтовно описана Ньютоном, і хоча робота останнього була опублікована на три роки пізніше, між вченими зав’язалась гостра, ганебна для обох сторін суперечка щодо пріоритетів.

Філософське вчення Лейбніца є спробою примирити науку і релігію, виправдання існуючих порядків «волею Бога», божественного походження причин усього сущого. Найголовнішими творами Лейбніца є: «Нова система природи і мінімумів», «Нові досліди про людський розум», «Теодіцея» та «Монадологія».

Центром філософії Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції. Лейбніц наголошує, що субстанцій- монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності й мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних «випромінювань божества».

За думкою філософа, монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в «живе дзеркало Всесвіту». Усі монади об’єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним «світом у собі» і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами — це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості, запрограмованої Богом: 1) найнижчі, що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення; 3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, «аперцепцію», здатність до міркування та рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності, прагне удосконалення і містить у собі своє минуле, сучасне і майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому вони недоступні для чуттєвого сприйняття, а осягаються лише розумом. Тіла ж, речі, які ми сприймаємо за допомогою чуттєвого досвіду, це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції. Живі тіла містять монади-душі. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, аперцепціям, рефлексії. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу робить спробу подолати механіцизм, застосувати принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності та внутрішньої активності, універсального взаємозв’язку, поєднати неживу і живу природу, тілесне і духовне, минуле і майбутнє.

У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагається подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом, діалектично поєднавши надбання цих двох протилежних методологій. Він наголошує, що не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. На підставі цього Лейбніц доповнює відому формулу емпіризму: «немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях» словами «окрім самого інтелекту», тобто вроджених здатностей до мислення, утворення змістовних понять та ідей. Наше мислення, розум має свій власний зміст, вічні і необхідні істини, які не завжди усвідомлюються нами, проте саме на них ґрунтується вся наша діяльність як розумних істот. Щоб їх усвідомити, необхідна спеціально спрямована увага, додаткове інтелектуальне зусилля. Вони стають фактом свідомості лише в акті рефлексії. Проте без них неможливе будь-яке мислення і пізнання.

Принципи розуму в досвідному пізнанні діють несвідомо, але цей досвід відіграє важливу роль у пізнанні як такому, він є вихідним пунктом будь-якого пізнання, проте дає знання лише про одиничні явища та події, дає нам істини факту. Лейбніц розрізняє істини факту та істини розуму. Істини факту є результатом чуттєвого досвіду, вони справедливі лише для деяких монад. Істини ж розуму мають інтуїтивно-дедуктивний характер, незалежні від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве, вони справедливі щодо всіх монад. Поєднуються ж емпірично-чуттєве та раціонально-інтуїтивне пізнання, істини факту та істини розуму в органічну цілісність, на думку Лейбніца, тією ж наперед заданою Богом Гармонією.

У цих міркуваннях Г. Лейбніца про єдність емпіричного та раціонального у пізнанні, істини факту та істини розуму ми вперше зустрічаємо спробу усвідомити залежність і обумовленість пізнавальної діяльності суспільно-історичною діяльністю, практикою і культурою. Проте відповідних понять та категоріального апарату для цього філософія XVII ст. ще не виробила, тому Лейбніц змушений звертатися до Бога та його наперед заданої Гармонії.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити