Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Дух Абсолюту
Давид Юм

(171 1-1776)

«Необхідність є щось таке, що існує в розумі, а не в об’єктах»


«Найвеличніший філософ і друг усього людства», як називав Давида Юма П. Гольбах, народився в Едінбурзі (Шотландія в сім’ї небагатого дворянина-юриста. Сім’я готувала Д. Юма до юридичної кар’єри. Однак свавільна натура хлопця не приймала будь-якої іншої діяльності, крім філософії та літератури. 3а підтримкою батьків, він розпочав навчання з цих предметів у Едінбурзькому університеті. Смерть батька змусила хлопця покинути навчання й зайнятись комерцією. Ця спроба завершилась повним провалом: філософія і комерція, очевидно, є процесами не сумісними. Д. Юм переїхав до Франції й три роки навчався у Ля-Флеш, де в свій час здобував освіту знаменитій Р. Декарт.

Першою пробою пера виявився відомий, але незрозумілій: для читацької публіки тих часів «Трактат про людську природу» («А treatise of human nature»). Д. Юм повертається до Англії, де обіймає скромну посаду бібліотекаря при Асоціації юристів. Ця посада прибутку не приносила, однак її перевага полягала в іншому: вона давала змогу користуватись багатим книжковим фондом. Д. Юм повною мірою скористався цією перевагою, у результаті чого з’явилася схвально сприйнята громадськістю восьмитомна «Історія Англії». Згодом книга була перевидана французькою. Тираж розійшовся досить швидко. Д. Юм став людиною не лише забезпеченою і багатою, але й досить відомою. Він повертається до Едінбургу, перетворює свій дім у своєрідний філософсько-літературний салон, має намір зберегти цю філософську ауру до кінця життя. Доля, між тим, розпорядилась інакше: після війни між Англією і Францією у 1763 р. Д. Юм був запрошений на посаду секретаря британського посольства у Версалі й декілька років виконував дипломатичні обов’язки. Це був тріумфальний період життя Юма. Інтелектуальні кола Франції полонили ідеї автора «Історії Англії». Вольтер і Гельвецій бачили в ньому свого однодумця і спільника; наукова громадськість захоплювалась критичним висловлювання Юма щодо релігійного фанатизму; філософ розпочав переписку з Гельвецієм і Монтеск’є; приятельські стосунки складаються в нього з Руссо. Юм мав намір залишитись у Франції назавжди, однак за порадою Адама Сміта повертається в рідне місто й формує навколо себе когорту талановитих філософів, літераторів і знавців мистецтв. Учасники гуртка Юма, до якого входили професор моральної філософії Адам Фергюсон, економіст Адам Сміт, анатом Олександр Монро, хірург Уільям Каллен, хімік Джозеф Блек та ін., створили унікальну інтелектуальну ауру, що склала славу Шотландії тих років.

Серед творів Д. Юма вирізняються «Моральні та політичні нариси (есе)», есе «Про самогубство», «Про безсмертя душі», «Епікуреєць», «Стоїк», «Платонік», «Скептик», нариси з економічної та морально політичної проблематики.

Продовжуючи роздуми Дж. Берклі про існування лише вражень (вражень-відчуттів та вражень-рефлексій), Д. Юм підхопив і сумніви свого попередника щодо субстанційних підвалин буття, пішов у цьому напрямку ще далі. Якщо Дж. Берклі заперечував позавідчуттєве буття лише однієї — матеріальної — субстанції, то Д. Юм піддав сумніву також існування (наявність) субстанції духовної. Питання проте, чи існує об’єктивна реальність чи ні — Юм вважає нерозв’язаним. Філософ твердить, що ми не тільки не знаємо, якими є речі самі по собі, але навіть не знаємо, чи існують вони. Незаперечним, за переконанням філософа, є лише існування вражень. Про існування ж (чи не існування) поза цими враженнями тілесної чи духовної субстанції нічого певного сказати не можна, немає підстав ні для позитивних, ні для негативних висновків. У ту чи іншу субстанцію людина може лише вірити. Д. Юм, отже, поділяє світ на субстанційний (що осягається вірою) та реальний (що осягається відчуттями), здійснює спробу подолання зазначеного подвоєння засобами «причинності», падає в провалля агностицизму, поглиблене згодом І. Кантом.

Філософ критикує релігію, на противагу якій виставляє досить незрозумілу «надприродну першопричину», як зумовлену обставинами суспільного існування своєрідну звичку повсякденної свідомості людини вірити в ту чи іншу константу буття, керуватися цією вірою у своїй практично-побутовій діяльності.

На цих «гносеологічних» підставах Д. Юм вибудовує своє оригінальне бачення природи соціального, ґрунтує етичні та історичні погляди. Насамперед філософ заперечує обґрунтований Т. Гоббсом та іншими просвітниками доісторичний, «природний стан» людського існування. «Природний стан», вважає Д. Юм, - це філософська фікція. «Досуспільного буття» людей не було й бути не могло. «Суспільний інстинкт» завжди пронизував людське існування. «Суспільність» є вихідною домінантою буття людей. Звідси ж, згідно з Д. Юмом, розпочинає свій відлік історія.

Політичний устрій, всю соціальну організацію Д. Юм «виводить» з початкової форми соціальності — із сім’ї. На його думку, природно-суспільний інстинкт підводить людей до потреби суспільного співжиття, до якої приєднується ще одна потреба — природний потяг представників різної статі одне до одного. Потяг формує союз, спільні турботи, зміцнює зв’язки, формує прагнення до захисту спільної дитини. Нові спільні турботи зміцнюють і розширюють суспільність, підносять авторитет батьків, формують систему організації спільності, засоби керівництва. Згодом у людей виникають звичка жити в суспільстві, розуміння тих переваг, які надає їм ця звичка. Авторитет батьків, згідно з Д. Юмом, історично еволюціонує в авторитет державного керівництва, а вихідна звичка жити в суспільстві — в державність та державу, як орган все загального порядку та справедливості.

Держава в соціально-політичній концепції Д. Юма постає як історичне продовження людського суспільного інстинкту. Уряд у державі (за аналогією авторитету батьків) набуває монархічних (а не республіканських) рис. До головних обов’язків уряду Д. Юм відносить піклування про дотримання законів — недоторканність приватної власності, передачу її від однієї особи до іншої виключно на засадах взаємної згоди, чітке й суворе дотримання кожною людиною своїх зобов’язань, обов’язків тощо. Що ж до людей, як громадян держави, то Д. Юм висловлює думку, що вони звикають до певного суспільного порядку, до уряду до законів, мають підпорядковувати їм свою волю, шанувати державне керівництво та держаку незалежно від того, яким є їх походження. Д. Юм був переконаним прибічником приватної власності та монархічної форми організації держави. Він відмовляв народові у праві на монарха, заперечував революційні засоби успішних перетворень, обстоював ідею реформаторського поруху прогресу за умов соціальної злагоди суспільства та громадянського миру. Саме з цих позицій і розпочав свої соціально філософські роздуми І. Кант, заклик якого до вічного миру» неявно містив у собі ідею необхідності «коритися існуючій владі, хоч би яке джерело походження вона мала».

Як бачимо, соціально-філософські погляди Д. Юма не збігалися з популярними в ті часи поглядами французьких просвітників та матеріалістів. Якщо додати до цього своєрідне бачення Д. Юмом статусу та ролі релігії в суспільному житті, то можна стверджувати, що саме це і призвело до розколу спочатку щирих відносин, які були у нього з К. Гельвецієм та Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та П. Гольбахом. Д. Юм не став «просвітником», хоча й симпатизував цьому напрямку розвитку суспільної думки, особливо на ранніх стадіях еволюції своїх філософських поглядів. Він увійшов в історію соціальної філософії як оригінальний і неповторний мислитель, який (разом з Дж. Берклі) торував шлях до нового («поза просвітницького») бачення соціального, дав поштовх соціально-філософським пошукам І. Канта.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити