Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Дух Абсолюту
Людвиг Фейербах

(1804-1872)

«Нова філософія перетворює людину, включаючи природу, як базис людини, в єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії»


Майбутній великий філософ народився в Ландсхуті (Баварія) в передовій, антифеодально налаштованій сім’ї відомого і надзвичайно освіченого криміналіста Ансельма Фейербаха, який Понад усе на світі шанував закон, любив порядок, шанобливо ставився до науки, освіти та релігії.

По закінченні місцевої гімназії, де хлопець здобув пристойну для тих часів освіту, він поступив на теологічний факультет Гейдельберзького університету. Однак богослов’я принесло допитливому юнакові лише розчарування. Людвиг перейшов до Берлінського університету й занурився у філософію. Лекції з філософії, прочитані Г. Гегелем, збудили й спрямували наполегливі світоглядові пошуки юнака. Захоплення Г. Гегелем Переросло в позицію. Л. Фейербах захистив дисертацію, підготовлену в дусі гегелівської філософії, читав курс лекцій «гегелівської філософії» в Ерлангенському університеті, входив до Модної в ті часи течії «молодогегельянців», шанував і пропагував Г. Гегеля як найвеличнішого з-поміж світових філософів.

Розходження з великим філософом розпочалися з питань розуміння сутності релігії. Л. Фейербаху більше імпонувала позиція французьких матеріалістів XVIII сторіччя. Критика гегелівського бачення релігії поступово переростає в критику його (Гегеля) філософських підвалин узагалі.

Щоправда, до критики Гегеля молодий філософ зосередився на перегляді принципових положень християнства. У роботі «Думки про смерть та безсмертя» (1830 р.) він заперечував індивідуальне безсмертя й потойбічне життя, наголошував на значенні для людини її здоров’я, матеріального і соціального оточення, добробуту, тобто всіх без винятку складових світської буття як такого. Фейербах визнавав лише «безсмертя людського роду», вічність універсального розуму, родового мислення, родової свідомості. Такий висновок суперечив офіційним християнським догматам. Кар’єра академічного філософа виявилась під загрозою. Він був звільнений з університету. Понад те, місця для нього не знаходилось в жодному з університетів, куди б він не звертався.

Незважаючи на обструкцію, свої філософські пошуки Фейербах не зупиняв ні на мить. У 1833 році він публікує «Історію нової філософії від Бекона до Спінози», трохи пізніше — монографії «Про Лейбніца» (1837) і «Про П’єра Бейля» (1838). У цих працях філософ прослідковує процес поступового (але, за його переконанням, закономірного!) звільнення філософії (і науки) від пут теології. Примирення науки і релігії, вважав він, є «темною сторінкою» в історії філософії, лицемірством, яке необхідно подолати.

Означені праці принесли філософу якщо й не знаменитість, то, у всякому разі, певне визнання. Однак, до університетської кафедри його не допускали. Філософ переселюється в невелике селище Брукберг в Тюрингії, де й прожив безвиїздно майже 25 років, відслідковуючи тенденції розвитку духовного (і філософського) життя країни, час від часу подаючи свої філософські есе до часопису молодогегельянців. Цензура всіма можливими засобами намагалась перешкодити публікації його праць. Заборонені були «Про філософію і християнство» та «Попередні тези до реформи філософії». Останній твір було опубліковано лише за кордоном.

Дослідженням «До критики гегелівської філософії» (1839 рік) Л. Фейербах започаткував «матеріалістичний похід» проти Г. Гегеля. Центром цього походу стало питання про співвідношення мислення та буття, логіки та природи. Г. Гегель, як

відомо, виходив з принципу животворної сили «абсолютної ідеї». Л. Фейербах назвав цей принцип спекуляцією. Єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії він проголосив людину та природу як її підґрунтя. Соціальна філософія Л. Фейербаха почала вимальовуватися як антропологія. Останнє якраз і визначає місце цього філософа в історії соціальної філософії: розвінчавши Г. Гегеля, він піднісся до антропологізму — філософського пояснення всіх явищ суспільного буття через вивчення властивостей людської природи — й водночас залишився на цьому рівні, не зміг осягнути ці властивості, як зумовлені соціально-історичною практикою.

У спокійному плині селянського побуту готує до друку й видає знаменитий твір «Сутність християнства» (1841 рік). У цій праці Л. Фейербах викладає свої соціально-філософські погляди. Долаючи цензурні перепони та болісно переживаючи цькування з боку прибічників традиційної ідеалістично-релігійної філософії, мислитель публікує такі твори, як «Головні положення філософії майбутнього» (1843 рік) та «Сутність релігії» (1845 рік). Загальна еволюція філософських поглядів Л. Фейербаха проходить, за його власною характеристикою, за схемою: «Бог» — «розум» (як «деміург») — «людина». Першою його думкою, говорив філософ, був Бог, але невдовзі він зрозумів свою похибку; другою його думкою був розум — деміург гегелівської філософії; третьою ж і останньою його думкою була людина. — головний об’єкт його антропологічного матеріалізму.

Людину Л. Фейербах тлумачить як природно-споглядальну істоту з глибоко розвиненими чуттєвими властивостями. Підґрунтя її буття в світі він вбачає в природі. Споглядання природи й наслідування її Л. Фейербах розглядає як головне правило самовизначення людини у світі. При цьому він цитує Анаксагора («людина народжена для споглядання сонця, місяця та неба») та стоїків («людина народжена для споглядання світу й наслідування його»), протиставляє їхні авторитетні (на його думку) судження ідеям творення як спекулятивним, ідеалістичним.

Л. Фейербах продовжує й поглиблює традиційний античний Погляд на людину як природну, тілесну, фізичну, просторово-часову істоту, яка лише в такій іпостасі спроможна споглядати й мислити. Людина, вважав філософ, є істота цілісна, її душа (розум, мислення) невіддільна від тіла. Відрив мислення від тілесності, тлумачення «духу» як «первинно-творчої субстанції» є витвором спекулятивної філософії та релігії. Такому погляду на людину слід покласти край. «Справжнє відношення мислення до буття, — підкреслював Л. Фейербах, — є таким: буття ~ суб’єкт, мислення = предикат» (Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2-х т. — М., 1955.— Т. 1.— С. 128).

У побудові антропологічної концепції Л. Фейербах заперечує, з одного боку, І. Канта, а з іншого — Г. Гегеля. Людина, на думку Л. Фейербаха, керується не абстрактним категоричним імперативом, як гадав І. Кант, а власним прагненням до щастя. Свобода — це не абстрактна категорія мислення, як навчав Г. Гегель, а реальний порух людини до щастя. Щасливою людина може бути лише за певних умов, як нтах у польоті чи риба у воді. Умови для щастя треба створити. Отже, головна засада соціальної філософії Л. Фейербаха полягає у створенні умов життя, які відповідали б людській природі, в обгрунтуванні необхідності зробити умови людяними. Сутність людини при цьому Л. Фейербах бачив незмінною. Почуття та пристрасті, що визначають поведінку людини, філософ розглядав як головні чинники історичного процесу.

Передумовою створення умов історичного буття людини, що відповідають її природі, вважав Л. Фейєрбах є викорінення релігії як дурману, життя у реальному світі та перетворення цього світу як силу, що зумовлює бездіяльність, підмінює активність терплячим і покірливим очікуванням майбутньої надприродної благодаті. Коріння релігії - залежність людини від стихій природи, у безсиллі людини стосовно зовнішніх чинників її існування. Безсилля, на думку , Фейербаха, шукає вихід і знаходить його у створеній фантазию надії на Бога як заступника та джерела здійснення всіх людських бажань. Як проекція людського духу Бог перетворюється на феномен, що творить людину. Ідея Бога, як «вищої істоти», на думку Л. Фейербаха, є ідеєю хибною й деструктивною. Вона має поступитися місцем ідеї «обожнення людини». Засадовим стосовно соціально-філософської концепції має бути принцип «людина людині — Бог».

Багатоманітні суспільні зв’язки, що виникають між людьми, філософ розглядав як міжособистісні, як відносини між «Я» та «Ти». Мораль, підкреслював Л. Фейербах, виникає там, де людина у своїх вчинках орієнтується на іншу людину. Дійсна мораль, писав він, «не знає ніякого власного щастя без щастя чужого, не знає й не хоче ніякого ізольованого щастя, відокремленого й незалежного від щастя інших людей... вона знає лише товариське, загальне щастя» (Там же. — С. 621). Розбіжності інтересів, що виникають у процесі суспільної діяльності та спілкування людей між собою, долаються всезагальним почуттям любові людини до людини. Любов у соціальній концепції Л. Фейербаха постає як найвищий вияв дійсно людської чуттєвої природи, як принцип організації соціального, як найдосконаліший механізм регулювання суспільних відносин.

Одинична людина, на думку Л. Фейербаха, є вихідним пунктом соціального як у теорії, так і на практиці. Суспільство природного стану — це розпорошена, байдужа маса індивідів. З часом шляхом угоди виникає держава, яка впорядковує відносини між людьми, контролює й регулює їхню суспільну поведінку. Проте навіть у державі Л. Фейербах розглядає індивіда як «ізольований атом», що, по суті, має ту ж саму міру свободи, що й у природному стані. Держава, вважав філософ, якісно не відрізняється від природного стану й тому «не приводить людей до точки зору, Що якісно відрізняється від природного стану». Дійсна людяність виникає лише на засадах глибинного, внутрішнього, шанобливого почуття людини до людини. Епіцентром цього почуття, підкреслював Л. Фейербах, є любов.

Зазначені думки та судження новими назвати важко. Крім започаткованої Л. Фейербахом «етики любові», вони постійно перебували у філософському обігу. Від античності до наших днів, звичайно, з різною мірою актуалізації, філософи — реалісти наголошували на природній зумовленості людського єства всупереч теологічним і спекулятивним тлумаченням останнього як продукту божественного творіння та як суто духовної субстанції. Отже, велич Л. Фейербаха полягає в іншому. Філософ першим серед мислителів Нового часу підніс їхній методолого-світоглядовий авторитет у протиставленні гегелівській «філософії духу» та релігії. Л. Фейербах увів ці ідеї в теоретичний контекст філософії Нового часу, причому зробив це так ґрунтовно, що вони висвітлилися новими барвами як рівнозначні поряд з ідеями Духовної зумовленості соціального. Здавалося б, «похід проти Г. Гегеля» мав завершитися інтеграцією різнопідставних тлумачень соціального, матеріальне та духовне мали б осмислюватися як взаємодоповняльні підвалини людського буття. Цього, на Жаль, не сталося. Л. Фейербах відхилився у бік антропологізму. Реальне життя — суспільно-історична практика — залишилося поза увагою великого мислителя. Останнє дало К. Марксу та Ф. Енгельсу, які після «хвороби молодогегельянства» стали «фейєрбахіанцями», підстави назвати Л. Фейербаха «матеріалістом знизу» (тобто у царині розуміння природи) та «ідеалістом угорі» (тобто в тій частині його вчення, яка присвячена поясненню особливостей суспільного життя людини). Ця оцінка залишається загалом правильною і в наш час. Л. Фейербах не подолав Г. Гегеля (і не використав його надбання для нового теоретичного поступу в осягненні соціального), а просто відійшов від нього у бік антропологізму, здійснив спробу пояснити всі життєві явища та перипетії властивостями людської природи. Цю спробу можна оцінити і як розширення теоретичного поля бачення соціального, і як своєрідне збочення з магістральних шляхів філософського осмислення особливостей буття людини та суспільства. Обґрунтований Л. Фейербахом антропологічний принцип, безперечно, кладе початок дослідженню ще однієї грані соціального — індивідуального буття людини в суспільстві, її чуттєвого ставлення до іншої людини. Пізніше цю проблематику розглядали представники таких напрямків, як філософська антропологія, філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм. Проте антропологічний підхід має певні межі евристичності — він або відмежовується повністю, або враховує історичний та соціально-практичний аспекти людського буття лише частково. Поза антропологічним баченням організації соціального фактично залишаються проблеми, розв’язання яких рихтує теоретичну платформу осягнення загальноцивілізаційних засад суспільного життя. Л. Фейербах, зокрема, лише побіжно порушує проблеми власності та влади й не залучає до осмислення їх надбання тогочасної економічної та політичної теорії. Через це його цікаві міркування про людину та моральні засади її існування мають абстрактний характер. Етика Л. Фейербаха, писав щодо цього Ф. Енгельс, викроєна для всіх часів, для всіх народів, для всіх станів і саме тому вона не може бути застосована ніде й ніколи.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити