Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Перші філософи
Геракліт

(Бл. 540-бл. 480 pp. до н.е.)

«В одну і ту ж річку не можна увійти двічі»


Ім’я цього Великого філософа не зникає з філософського, наукового і культурного обігу близько 2,5 тисяч років. Практично кожен, хто торкається філософського знання, пізнання, мудрості, намагається скласти про Геракліта своє уявлення, висловити компетентне судження. Але не зважаючи на грандіозну популярність, Геракліт — автор єдиної праці (в одній книзі з трьох глав «Про Всесвіт, про державу, про богослов’я») — залишається «темним». Його фрагменти мають таку кількість неузгоджених (а тому й не зрозумілих повною мірою) інтерпретацій, з якою може зрівнятись хіба що Біблія.

Геракліт мав спадкоємний титул василевса (царя — жерця), від якого відмовився на користь свого брата. Його захоплювала філософія й саме їй — єдиній і неподільній володарці духу — присвятив Геракліт своє життя і долю.

Він був містиком, але містиком особливого роду — життєві реалії (як і реалії Природи) надто часто знаходили в його вченні далеко не містичне витлумачення.

Основою всього сущого — основною субстанцією — Геракліт вважав «вогонь», що «місцями спалахує, а місцями — затухає», відроджуючи все суще в різноманітних формах, що переходять одна в одну. Причому, відродження настає в силу смерті іншого. Протилежності, повчав Геракліт, немовби «переливаються» одна в одну. «Безсмертні є смертними, смертні — є безсмертними, смертю один одного вони живуть, життям одне одного — помирають».

Епоха формувала характер філософа, який, у свою чергу, відтворював її дух і перспективу тим повчанням, яке він делегував історії. Характер у Геракліта був далеко не добродушний, непоміркований і не толерантний. Філософ дивився на життя з неприкритим сарказмом, висловлював щодо нього аж надто недемократичні судження. Навряд чи поміркованою можна назвати його пораду громадянам Ефесу щодо знищення один одного й передачі спадщини дітям. Аж надто суб’єктивним є його оцінка Гомера, Гесіода і Піфагора. Щодо останнього Геракліт залишив такі принизливі слова: «Піфагор... створив собі... свою мудрість: багатознання і обман». Нічим іншим, як зневагою до людей, продиктовані й афоризми Великого філософа щодо сили як єдиного засобу утвердження блага людини; переваг, які віддають осли соломі перед золотом; похвалу війні як правді і всезагальному явищу.

Зрозуміло, філософська спадщина Геракліта дійшла до наших днів у фрагментарному вигляді. Її інтерпретація різними мислителями пізнішого періоду (від Платона до Г.Гегеля та K. Поппера) має суперечливий характер. Власне, досить незрозумілою вона була й для сучасників. Саме тому Геракліта називали «темним», а образно викладені судження філософа використовували як підґрунтя для власних висновків та суджень.

Вважають, що Геракліт був противником демократії и прибічником аристократизму. К.Поппер інтерпретує Геракліта як філософа, який першим серед перших заклав теоретичний фундамент тоталітаризму й увійшов в історію соціальної філософії як антираціоналіст та містик. Уважне вивчення філософії Геракліта дає підстави вважати таку оцінку соціальної концепції великого античного філософа дещо спрощеною.

Геракліт справді не приймав «демократії», але лише у тому вигляді, в якому її впроваджували в соціальну практику за його часів. Він не приймав «владу натовпу», що «набиває кендюх подібно до худоби». Геракліт засуджував тогочасних «демократів», які, нехтуючи покликом розуму, слухали лише натовп, йшли за ним, обирали «бруд» та «нечестивість», «зрівнялівку» замість того, щоб рихтувати порядок, зміцнювати організаційні засади соціальності, утверджуючи аристократизм та шляхетність.

Як розумів Геракліт «демократію взагалі», нам невідомо. Проте посилання на фрагмент про необхідність боротьби народу за закон не тільки не дає підстав стверджувати, що розумів він її хибно, але навпаки - підкреслює далекоглядність мислителя: під фрагментом «за закон народ повинен битись, як за мури міста», на нашу думку, міг би підписатися кожен реалістично мислячий філософ XX сторіччя.

Інша справа - як розуміти «закон». У Геракліга це розуміння с досить туманним. З одного боку, філософ говорить про «закон» як «підпорядкування волі одному» (правителю), а з іншого — як про всезагальну підпорядкованість необхідності - «логосу », подібному, здається, до брахманської «карми», копфуціанського «жень», лао-цзинського «дао».

Немає підстав засуджувати Геракліта як тоталітариста й за визнання філософом війни як принципу та рушійної сили розв’язання всіх проблем. Такою була політична практика того часу. А що має рацію для практики, те має рацію й для теорії. Геракліт своїм розумінням війни відтворив реальний стан речей. і не більше. Проте, не засуджуючи філософа, ми її не виправдовуємо його. 13 апологетиці війни як всезагального джерела та засобу розвитку виявилася обмеженість великого античного мислителя, який ще не міг передбачити, як це пізніше зробив І. Кант, життєтворної сили «вічного миру».

Практично одночасно з Гераклітом тією чи іншою мірою соціально-філософської та світ оглядово-громадянської тематики торкалися представники елейської школи — Парменід, Зенон та Мелісє; сицилійський філософ і політик Емпедокл; перший афінський мислитель Анаксагор; досить інтегрована, хоча й різнобарвна, група софістів — Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Лікофрон та Алкілам.

Найфундаментальнішою ідеєю цього періоду розвитку античної філософії була ідея софіста Протагора (481-411 pp. до н.е.) про людину як мірило всіх речей; «Людина є мірилом усіх речей: існуючих — утому, що вони існують, і неіснуючих — утому, що вони не існують». Ці слова зробили Протагора знаменитим. Положення про людину як мірило всіх речей в тій чи іншій площині розглядали практично в кожній новій філософській системі пізнішого періоду. У цілій низці з них воно розгорталося в опорний принцип пізнання та діяльності, організації громадянського життя та соціальної практики. Поряд з копфуціанськнм «жень» - «Чого не бажаєш собі, того не роби людям» протагорівське вчення про людину як мірило всіх речей ми розглядаємо як одне з двох найфундаментальніших завоювань со ціальної філософії «донульового» часу. Третім завоюванням стала методолого-світоглядова настанова Сократа: «Пізнай самого себе». «... знайти одне причинне пояснення є справою більш престижною, аніж здобути звання намісника персидського престолу»





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити