Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

На порозі нового світу
Вільгельм Дільтей

(1833-191 1)

«Природу ми пояснюємо, душев не життя — осягаємо»


Один із найбільш яскравих представників «філософії життя» Вільгельм Дільтей народився в сім’ї протестантського священика у містечку Біберіх поблизу Вісбадена. У сім’ї панувала атмосфера просвітницької релігійності, дух наук і авторитет мистецтв. Гімназія дала юнакові непогані знання, які дозволили йому вступити на навчання на теологічний факультет Гайдельберзького університету, продовжити його в Берлінському університеті, ґрунтовно вивчити теологію, історію й філософію.

Становлення філософського світогляду молодого науковця здійснювалось під впливом Куно Фішера, тоді ще молодого приват-доцента, який тілько-но розпочинав роботу над майбутнім знаменитим дослідженням з історії європейської філософії. З відставкою Куно Фішера (за пантеїзм) В. Дільтей переїздить до Берлінського університету, поглиблено вивчає історію та науки про дух, захоплюється дослідженнями Б. Нібура, Л. Ранке, Ф. Тренделенбурга, здійснює «кінцевий перехід» від теології до філософії. Згодом він захищає докторську дисертацію й обіймає посаду приват-доцента престижного Берлінського університету, де читає курс логіки «з детальним аналізом методів інших наук». Пізніше В. Дільтей обирається на посаду професора Базельського університету (до речі, на два роки раніше за Ф. Ніцше), де й виявились основні лінії його філософського таланту.

Програмною можна вважати лекцію, прочитану В. Дільтеєм при вступі на посаду професора філософського факультету Базельського університету. «Філософії належить, — сказав зокрема В. Дільтей, — знову звернутись до Канта — через голови Ге геля, Шеллінга і Фіхте». Теза була співзвучна з вимогою неокантіанців «Назад, до Канта». Між тим В. Дільтей вкладав у неї інший смисл: «Вперед, разом з Кантом!». Власне, це й стало сим волом дільтеєвських роздумів про історію, пізнання, розуміння і духовність, методологічні підвалини гуманітарного пізнанні! загалом.

Кар’єрні зміни В. Дільтея пов’язані з університетами міст Кіля, Бреслау та Берліна. Берлінський період у творчості філософа став визначальним. Він обирається дійсним членом Королівської Прусської академії наук. Його творчість сягає зеніту. Однак Долю, як завжди, визначає випадок: Дільтей раптово помер внаслідок епідемії, яка застала його в м. Тіролі.

Основними творами В. Дільтея є «Життя Шлейєрмахера», «Вступ до науки про дух», «До вирішення питання про походження нашої віри в реальність зовнішнього світу і її обгрунтованість», «Описова психологія», «Переживання і поезія», «Побудова історичного світу в науках про дух» та ін.

Принципова новизна, з якою В. Дільтей підійшов до пізнання «духу» і всієї гуманітарної проблематики, полягала у трактуванні суб’єкта як «цілісної людини» у всій «повноті її життя» включенні у пізнавальний процес всього життєвого досвіду людини. «У судинах суб’єкта пізнання, сконструйованого Локком, Юмом і Кантом, — пише Дільтей, — тече не справжня кров, а розріджений сік розуму як чистої розумової діяльності. Мене ж психологічне і історичне вивчення людини привело до того, щоб ввести її — при всьому розмаїтті сил, як чуттєву, бажаючу, уявляючу істоту — в основу пояснення пізнання». Знамените декартівське «Cogito» і кантівське «я мислю» В. Дільтей замінює даною у самосвідомості єдністю «я мислю, я бажаю, я боюсь». Таким чином, В. Дільтей утверджує розуміння свідомості (духу і пізнання) як цілісного історично обумовленого комплексу пізнавальних і мотиваційних умов, які знаходяться в основі досвіду дійсності. Свідомість, за В. Дільтеєм, є система переживання дійсності, яке аж ніяк не зводиться до однієї лиш інтелектуальної діяльності. Це — аромат лісу, насолода від природи, згадка про подію, тобто все, в чому виявляє себе психічне.

В. Дільтей і був одним з тих представників філософії життя, який не лише обґрунтував її світоглядні установки, але й застосував їх до дослідження методологічних проблем історичного пізнання. Як зазначають дослідники, в образі В. Дільтея філософія життя набула свого першого систематика, завдячуючи зусиллям якого піднялась до рівня «академічних» філософських вчень.

Згідно з В. Дільтеєм, основою, «останнім коренем» філософського світогляду є «життя», яке розуміється як «вольова напруга, факти волі, мотиви і почуття». Отже, «життя» — то є «духовно-емоційні прояви». Життя кожного індивіда творить саме із себе свій власний світ. Розмірковування про життя породжують життєвий досвід. Як людська природа залишається завжди однією й тією, так і основні риси життєвого досвіду є чимось спільним для всіх. Але життєвий досвід наповнений суперечностями проявів самого життя: життєвість і разом з тим закономірність, розум і свавілля; щось може бути зрозумілим, проте, в цілому, дещо абсолютно загадкове. Людська душа жадає об’єднати ці життєві відношення і заснований на них досвід в одне ціле, але досягти цього не може, оскільки зосередження всього незрозумілого складають народження, розвиток і смерть. Живий знає про смерть, але не може її зрозуміти. Виникають відповідні настрої, переживання і безкінечна множинність відтінків у відношенні людей до світу, що створює підґрунтя для формування і розвитку на їх основі різно-спрямованих світоглядів.

Їх призначення полягає у тому, щоб на основі життєвого досвіду розгадати «загатку життя», виявити «дещо абсолютно загадкове», суперечливе, розкрити таємницю «народження, розвитку, смерті». Наука здійснює аналіз і потім встановлює загальні відношення між ізольованими таким чином однорідними групами фактів; релігія, поезія та первісна метафізика виражають значения і смисл цілого. Наука вивчає, пізнає, а ці останні - розуміють, робить висновок філософ.

Усі світогляди, оскільки вони намагаються дати човну розгадку «загадки життя», мають однакову будову. Світогляди представляють собою систему, у якій па основі однієї картини світу вирішуються питання і значення і смисл світу, і звідси виводиться ідеал — вище благо, основні принципи життя. Але ця система, вважає В. Дільтей, визначається психічною закономірністю, згідно з якою концепція дійсності покладається в основу поділу станів і речей на приємні і неприємні, ті, які викликають задоволення і незадоволення.

Історична концепція В. Дільтея формується на засадах оригінальної трактовки вченим структури і функціональної сутності людської свідомості. Він виходить з того, що свідомість складається з трьох відносно самостійних пластів: предметного (відтворює реальність), емоційного (відбиває ставлення людини до цієї картини) і волі, в якій емоційні оцінки набувають форми імпульсів, спрямованих на трансформацію дійсності. Емоційний пласт свідомості становить основу людської активності. Емоційність виходить за межі раціональної оцінки дійсності. Втілюючись у волі, вона формує таку історичну реальність, яка не може бути осягненою розумом інших поколінь. Щоб зрозуміти історію, робить висновок В. Дільтей, слід проникнути в переживання минулих поколінь. Специфіка історичного пізнання полягає у відтворенні історії як співпереживання.

Співпереживання, за В. Дільтеєм, має пройти дві стадії: проникнення в біографії дійових осіб історії, освоєння процесу об’єктивації духу в реальних історичних діях. Завдання історика полягає не просто в описі тієї чи іншої сукупності фізичних речей та подій, а в розкритті закладеної в них внутрішньої активності людського духу.

Надзвичайно важко проникнути в дух доби, розмірковує далі вчений. Зрозуміти його засобами загальних категорій і причинних закономірностей взагалі неможливо. Історія — це така галузь знання, яка повністю перебуває в межах внутрішнього переживання. Історик немовби переживає хід історії, відтворює ї"! зсередини, виносить їй вирок з позицій сьогоднішнього часу, інтерпретуючи історію на підставі відомих йому фактів. Цеі1 вирок завжди буде суб’єктивним. Саме тому В. Дільтей віддав перевагу мистецтву перед наукою, співпереживанню перед раціональним пізнанням. На його думку, так зване об’єктивне осягнення історії завжди є суб’єктивним. До істини ближче підходить той, хто глибше співпереживає ходу історії, збирає більш емпіричного матеріалу, проникливо його інтерпретує.

Звинуватити В. Дільтея в суб’єктивізації історії, звичайно можна, адже вчений дійсно відтворив її суть і природу з суб’єктивного боку, тобто суб’єктивні чинники. Але які б об’єктивні чинники не спонукали людей до тих чи інших дій, люди діють керуючись, як правило, власним сприйняттям і переживання: ситуації. Інакше б історія перетворилася на механізм однолінійної дії: чинник — дія — результат, що не відповідало б дійсності. Навіть в однаковій ситуації люди приймають неоднакові рішення. Ними керує суб’єктивність, що й спробував показати В. Дільтей за допомогою методу історіософського пізнання як безпосереднього співпереживання історії.

Метод розуміння (пізнання), обґрунтований В. Дільтеєм, дозволив Гадамеру назвати його батьком — засновником герменевтики. І хоча В. Дільтей цього терміну не вживав, слава засновника розуміючої філософії залишилась за ним назавжди. З філософії В. Дільтея беруть витоки екзистенційна філософія К. Ясперса і Г. Ліппса. Філософія В. Дільтея також мала потужний вплив на формування педагогічних систем і поглядів Г. Ноля, Е. Шпрангера, Т. Літта, О.-Ф. Больнова. В. Дільтей, між іншим, вважав педагогіку метою будь-якої дійсної філософії.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити