Партія політична — добровільне об'єднання громадян, метою якого є легальна участь у боротьбі за владу. П. п. будується на певних організаційних засадах та ідеологічних цінностях, навколо яких гуртуються соціальні та професійні групи населення для участі у формуванні органів державної влади, управлінні державою через своїх представників. У суспільствах демократичного типу П. п. — один із провідних політичних інститутів, завдяки яким формується влада, здійснюється політичне управління суспільством.

Партія політична — політичне об'єднання, позиція якого виражає інтереси певної соціальної групи як під час боротьби за владу, так і за умов її здійснення. П. п. як інститути, що беруть участь у політичних процесах, насамперед виборчих кампаніях, з'явилися ще в добу античної демократії. Існували вони і в часи пізнього середньовіччя та європейського ренесансу у містах — республіках. Але як політичні інститути сучасного типу вперше виникають в епоху ранніх буржуазних революцій. Такі П. п. мають характерні ознаки — особливу структуру та організацію, програму і мету діяльності. П. п. слід відрізняти від громадських організацій та суспільно-політичних рухів. Відмінність між П. п. та громадянським об'єднанням полягає у тому, що перша чітко орієнтована на досягнення політичної влади, тоді як метою діяльності другого є насамперед позаполітичні цілі і методи боротьби і діяльності. Що стосується суспільно-політичного руху, то його відмінність від П. п. полягає у тому, що він вирізняється організаційною аморфністю та неструктурованістю, ідеологічною строкатістю, тимчасовістю існування, яке значно коротше за час дії П. п., що може налічувати десятки, а то й сотні років існування.

Отже, П. п. має чітку ідеологію та програму, організаційну структуру, статут тощо. У діяльності будь-якої П. п. можна виокремити стратегічні і тактичні цілі. Якщо стратегічним завданням діяльності П. п. є боротьба за владу, то тактичними — позиціонування до влади і політичного режиму як такого залежно від статусу: провладної чи опозиційної сили; обстоювання самостійної політичної лінії з будь-яких питань суспільного та національного масштабу; діалог з потенційними виборцями. Основними функціями П. п. є: представництво певних груп суспільних інтересів у вигляді політичної доктрини; комунікативна функція — зв'язок між владою і народом; формуюча та соціалізуюча — підбір кадрів, що становлять управлінську та політичну еліту суспільства; просвітницько-виховна та інформаційна робота як серед членів партії, так і її симпатиків; креативна — виробництво політичних ідей, які трансформуються у партійну доктрину і політичну платформу; мобілізаційна — консолідація суспільно-політичних верств на досягнення певної політичної мети.

На сьогодні існує досить ґрунтовна теорія партійних систем, яка дає можливість класифікувати й групувати партії за різними критеріями та ознаками. За основу класифікації партій можуть братися ідеологічні орієнтири, структуроутворюючим чинником яких є ставлення до форм власності — приватної чи колективної. Це класичний поділ, згідно з яким П. п. поділяються на праві та ліві. Якщо праві — прихильники приватної власності, то ліві — колективної. З часом ця альтернатива була доповнена третім напрямом, який виступає за змішану форму власності — і приватну, і колективну. Ц. п., які обстоюють цей шлях, дістали умовну назву "центристських".

За ідеологічним критерієм П. п. поділяються на консервативні, ліберальні та соціал-демократичні. В цих рамках можна виокремити партії християнської чи іншої релігійної орієнтації, національної (патріотичної чи націоналістичної) тощо. За методами роботи — радикальні та помірковані, зокрема парламентські. Якщо перші не виключають силових методів боротьби, захоплення влади у результаті державного перевороту, то другі орієнтуються лише на парламентську діяльність. За правовим статусом та місцем у політичній системі П. п. бувають легальними та нелегальними.

Класифікація сучасних П. п. передбачає також їх поділ на кадрові і масові. Кадрові П. п. — це партії, які об'єднують незначну групу професійних політиків і спираються на фінансову підтримку бізнес — груп та заможних верств суспільства. Масові ж партії орієнтуються на якомога ширше представництво інтересів населення та їх залучення до участі в політичному житті країни. Фінансову основу таких партій становлять членські внески. Залежно від місця П. п. у поділі влади вирізняють правлячі та опозиційні партії. Правлячими є ті П. п., які безпосередньо беруть участь у розподілі урядових портфелів за рахунок свого представництва у парламенті, де така партія становить більшість або ж входить до коаліції (блоку) партій більшості. Це дає можливість такій партії здійснювати власну політику на державному рівні і нести відповідальність перед виборцями за її результати.

Таким чином, будучи породженням історичного та суспільно-політичного процесу, П. п. за багатовікову історію здійснила досить серйозну еволюцію у напрямку адаптації до політичних умов свого існування. Оскільки ці умови постійно змінюються, то й, відповідно, змінюються роль, статус, форми організації та функціонування П. п. Як показує історична практика діяльності П. п., вони не є панацеєю від тих проблем, що їх постійно висуває політичне життя перед суспільством, державою і людиною. Інакше й не може бути, адже П. п. за визначенням — це лише частина, яка представляє групові інтереси. Намагання ж виразити інтереси усього суспільства, як це мало місце за умов тоталітарних режимів, по суті руйнує саму ідею партії як політичного інституту. Вона зрощується з державою й у такий спосіб стає політико — владним інститутом, що панує над державою і суспільством. Такий досвід мала фашистська Італія, нацистська Німеччина, комуністична радянська система.

На сучасному етапі розвитку політичних систем концепція П. п. також переживає певну модернізацію. Є підстави вважати, що по мірі того, як змінюватиметься роль держави у суспільстві, яка із засобу панування перетворюватиметься на інструмент узгодження суспільних інтересів — економічних, соціальних, національно-культурних, регіональних тощо, змінюватиметься і характер П. п. Дедалі важливішою ставатиме роль інститутів громадянського суспільства, а П. п. як вершина піраміди цього суспільства, очевидно, дедалі більше рухатиметься у бік професіоналізації політичної діяльності, стаючи кадровими структурами, що спеціалізуються на виборчих технологіях, парламентській роботі та лобіюванні груп інтересів у представницькому та законодавчому органі влади.

Дюверже М. Политические партий. — М., 2000; Закон України "Про політичні партії в Україні" // Голос України. — 2001. — 12 трав.; Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідникове видання. — К., 2001.

Л. Шкляр