Політологічний словник

Політичне насилля — атрибут політичного життя, одна з крайніх форм отримання, збереження, зміцнення влади, панівного становища класом, суспільною групою, елітою, окремим політичним лідером, державою, іншими суб'єктами політики. Здійснюється фізичними, економічними, психологічними та іншими засобами. На відміну від фізичного, економічного, військового або психологічного насилля П. н. має системний, загальний характер, оскільки існуюча політична система завжди будь-що намагається зберегти владу, створену політичну систему від розпаду. Масштаби застосування П. н. зумовлені типом політичного режиму. І хоча до насилля вдаються за всіх режимів, але найбільш дієво та активно його використовують тоталітарний та авторитарний режими. Будь-який політичний режим намагається хоча б якоюсь мірою або й повністю обґрунтувати, виправдати, легалізувати насилля. П. н. буває прямим і прихованим. Пряме П. н. здійснюється за допомогою застосування сили (війна, військовий терор, політичні репресії), приховане — без застосування сили, але в результаті духовного, психологічного тиску, економічної блокади, політичного та іншого втручання. П. н. зумовлене різноплановістю, розбіжністю інтересів різних суб'єктів політики, політичного процесу. Якщо більш гуманними, цивілізованими способами подолати наявні неузгодження, суперечності не вдається, протилежні сторони вдаються до політичного насилля. П. н. класифікують за ступенем жорстокості, за способом обґрунтування, за ставленням суспільства до актів насилля. Його також класифікують за його суб'єктом як індивідуальне і колективне. П. н. поділяють на такі види: індивідуальне структуроване; індивідуальне неструктуроване; колективне структуроване; колективне неструктуроване. Структуроване П. н. використовують за умови більш-менш чітко встановлених правил, неструктуроване — хаотичніше, чиниться поза будь-якими правилами. Класичним зразком структурованого П. н. є феодальні відносини між феодалом і його підлеглими. Прикладів індивідуального структурованого П. н. багато, особливо там, де надмірну владу перебирають окремі політики, лідери політичних партій, громадських організацій, окремих соціальних груп. Колективне структуроване П. н. здебільшого здійснюється такими організованими і сильними інститутами, як армія, поліція, міліція та ін. Воно при цьому не просто легітимізується, а й санкціонується державою, її органами. Так, армія, як і поліція, міліція, спецпідрозділи, завжди має здебільшого державну символіку. Та й ієрархія підпорядкування в цих органах тримається аж ніяк не на демократичних засадах. Єдиним, мабуть, що може виправдати колективне структуроване насилля, є те, що воно покликане підтримувати стабільність державних інститутів, держави загалом. Неструктуроване колективне П. н. має на меті розхитати стабільність державних органів, власне держави. Це бунти, страйки, повстання, масові безладдя, учасники яких ідентифікують себе не з державою, як при структурованому колективному насиллі, а з народом або з певною його частиною. Психологічно це виправдано, оскільки тоді можна виправдати найнедостойніші, аморальні дії і вчинки. Неструктуроване колективне П. н. спочатку виникає як хаотичне, спонтанне, кимсь спровоковане, але згодом, особливо після певних політичних перемог, поступово структурується, набуває продержавного забарвлення. Так, революційна армія з часом стає регулярною, поліція — народною тощо. Окремо розглядають такі форми П. н., як тероризм, масові вбивства, репресії, геноцид. їх антигуманна, аморальна сутність загальновідома. П. н. властиве нестабільним, авторитарним, тоталітарним суспільствам і значно меншою мірою — демократичним. Це можна пояснити тим, що демократичні режими відкидають П. н. як засіб вирішення будь-яких проблем, оскільки люди з високим рівнем свідомості завжди можуть знайти спільну мову. В умовах авторитарного, тоталітарного режиму вважається, що люди просто не здатні діяти раціонально, сумлінно, з користю для себе та інших. Вони, мовляв, від природи несвідомі, тупі, агресивні, атому над ними треба владарювати, підкоряти більшість волі меншості. Іноді, за будь-яких політичних режимів, П. н. виправдовують тим, що хтось (партія, організація, група) вважає себе месією. Наприклад, більшовики, комуністи, націонал-демократи вказували "правильний" шлях, яким мають іти всі, діяти так, як діють ті, хто не лише виправдовує, а й чинить насильство. У демократичному режимі, на відміну від інших політичних режимів, насилля зведено до нуля, оскільки життя суспільства організоване на основі чітких правових і моральних норм. Це, однак, не означає, що в демократичному суспільстві абсолютно немає або не може бути П. н., адже ідеального співвідношення інтересів, їх узгодження в такому суспільстві досягти фактично неможливо. Побудувати владу без насильства нікому і ніколи не вдавалося. П. н. часто є цілком виправданим. Яскравим прикладом цього є боротьба з тоталітарним режимом, який у власних інтересах щонайпотужніше використовував П. н. проти мільйонів власних громадян, не просто принижуючи, підкоряючи їх, а й позбавляючи життя. Насилля є виправданим методом політичної боротьби і діяльності в окремих випадках, але його необхідно ставити у досить жорсткі юридичні і моральні рамки, оскільки воно за будь-яких умов породжує атмосферу страху, нестабільність, принижує, дегуманізує особистість, робить її об'єктом політичних маніпуляцій. Насилля може здійснюватися згори (влада, держава, еліти, окремі політики — керівники держави) і знизу (громадяни, соціальні групи). Насилля згори найчастіше має на меті збереження і відновлення відносин владарювання і підпорядкування. У такому насиллі зацікавлені ті, хто має реальну владу. Класичними зразками П. н. є боротьба широких мас за свої права, свободу у будь-якому суспільстві. Мислителі — гуманісти вважали виправданим насилля з боку народу, який веде визвольні, справедливі війни за свої права, свободу, проти диктатури, гніту, тиранії. Найпоширенішою формою П. н. є диктатура, диктаторські режими. Особливим видом П. н., що супроводжується терором, масовими вбивствами, є геноцид. Він має місце за диктаторських тоталітарних режимів (голодомори, масове винищення еліт, свідомих громадян, противників режиму у колишньому СРСР, інших країнах — Іраку, Ефіопії, Філіппінах тощо).

Авторханов А. Технология власти. — М., 1991; Бердяев Н. Философия неравенства. — Париж, 1990; Головатий М. Ф. Політична психологія. — К., 2001; Диксон Ч. Конфликт. — СПб., 1997; Зимичев А. Психология политической борьбы. — К., 1992; Ортега-и-Гассет X. Восстание масс // Вопросы философии. — 1989 — № 3; Скотт Дж. Гр. Конфликты: путь их преодоления. — К., 1991.

М. Головатий



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити