Політологічний словник

Президент (від лат. praesidens — той, що сидить спереду) — виборний глава держави в більшості країн з республіканською формою правління; виборний керівник установи, спілки, товариства, організації (наприклад, президент Української асоціації виробників текстильних товарів, президент творчої спілки); вища посадова особа компанії, корпорації, фірми. Президент держави — це вища посадова особа, яка обирається громадянами чи парламентом, або спеціальною виборчою колегією на цей пост (посаду) на визначений термін. Інститут президентства характеризує сучасну державність. Саме в нові історичні часи главу держави почали розглядати як один із найвищих органів держави, але його ґенеза пов'язана із значно більш ранніми епохами.

Суспільно-історичні корені інституту президентури можна знайти у державних структурах рабовласницьких часів. У Стародавньому Римі, зокрема, найвища влада доручалася "представникові народу" (magister populi), а пізніше — "диктатору" (від лат. dicto — диктую, наказую). Щоб запобігти авторитаризмові, повноваження диктатора у конституційному порядку обмежувалися 6-місячним строком. Але вже Сулла (82 р. до. н. е.) був проголошений довічним диктатором. З цього, власне, й почалося переродження старого республіканського інституту. В наступні роки це призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їх послідовників. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель в Англії, Наполеону Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вдалося підпорядкувати собі не тільки парламент, а й увесь ним же реорганізований державний апарат, жорстко контролювати французький бюджет.

Сучасна президентура бере свій початок з часів утворення Сполучених Штатів Америки. Конституція цієї країни 1787 р. передбачила виборну посаду президента США і закріпила його повноваження. В Європі у XIX ст. у Франції спочатку у 1848 р., а згодом у 1875 р. була конституційно встановлена республіканська форма правління, за умовами якої передбачався інститут президента. На сучасному етапі ця посада є майже у 130 країнах світу, в тому числі у всіх постсоціалістичних та країнах СНД.

Сутність інституту П. у теорії конституційного права визначають по-різному. В одних випадках його розглядають як посадову особу держави, як формально чи реально найвищу посадову особу в структурі її механізму, котра здійснює функцію представництва держави. Звідси пряме визначення в ряді конституцій саме посади президента, що не пов'язана з організацією якогось державного органу. А в інших випадках президента вважають одним із найвищих органів держави, який, на відміну від інших, є одноосібним.

Політико — правовий статус П. регулюється конституціями і окремими законами відповідних країн. Залежно від того, хто обирає П. — населення чи парламент, та виходячи із традицій кожної держави, по-своєму визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади, обсягом впливу П. на законодавчу гілку і класифікацію форм правління сучасних держав. У президентських республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П. як глава держави одноосібно або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидентських (президентсько-парламентських чи парламентсько-президентських) республіках (Франція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в тому числі кандидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду, але під більшим контролем з боку парламенту, ніж у президентських країнах. У парламентських державах (Німеччина, Італія тощо) уряд формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому. Тут П. має вельми обмежені правові можливості впливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, покладають такі функції: вироблення і здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; забезпечення законності, прав і свобод громадян та контролю у сфері державного управління; керівництво справами оборони країни; представництво держави у міжнародно-правових відносинах і підписання відповідно договорів з іноземними країнами; нагородження державними нагородами; помилування засуджених і оголошення амністії тощо. У багатьох країнах П. має право розпускати парламент за наявності передбачених для цього законом підстав і оголошувати нові вибори.

До кандидата на пост П. висуваються підвищені вимоги. Наприклад, віковий ценз, що становить, як правило, 35-40 років і перевищує віковий ценз для пасивного виборчого права на парламентських виборах. У країнах СНД віковий ценз — 35 років, а в ряді латиноамериканських країн цей ценз дорівнює 30 рокам. Конституції фіксують й інші вікові цензи для кандидатів: 45 років — Монголія, Пакистан, Сінгапур; 50 років — в Італії; в Казахстані, Киргизстані та Таджикистані встановлено не тільки віковий ценз для кандидатів на пост П., а й для тих, хто його обіймає: 35 і 65 років. Конституції визначають й інші цензи: громадянство цієї держави за народженням чи тривале проживання в країні до моменту виборів. У США не може балотуватися у П. особа, яка не є громадянином цієї держави за народженням і не проживала постійно на її території протягом 14 років. Умова громадянства за народженням конституційно встановлена в Білорусі, Болгарії, Грузії, Естонії, Казахстані, Португалії, Фінляндії та деяких інших. Ця ж вимога характеризує зміст основних законів майже всіх держав Латинської Америки. За певних умов відповідний ценз має належне державно-консолідуюче забарвлення. Аналогічний характер має вимога для кандидатів у президенти щодо володіння державною мовою. Вона зафіксована в ряді пострадянських держав — Молдові, Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані, Україні.

Характерно, що майже у всіх державах пострадянського простору існує конституційний ценз осілості. Наприклад, в Литві він визначений у 3 роки, у більшості країн — 10, а у Грузії, Казахстані та Киргизстані — навіть у 15 років.

Термін перебування на посту П. коливається між 4 та 7 роками (США, РФ — 4 роки, ФРН, Україна — 5, Італія — 7 років). У багатьох державах обмеження стосуються того, що не можна бути обраним на пост П. більше двох разів поспіль. Довічне президентство, відоме окремим країнам, свідчить, як правило, про перехід від демократичних форм правління до одноосібної влади. В Радянському Союзі при обговоренні проекту Конституції 1936 р. пропонувався пост П., однак Й. Сталін заперечив його запровадження. В СРСР першим і останнім П. був М. Горбачов. У Російській Федерації пост П. був запроваджений у квітні 1991 р., в Україні — у липні 1991 р., а 1 грудня того ж року першим П. України був обраний Л.Кравчук.

Форма державного правління значною мірою визначає правовий статус П., характер та обсяг його повноважень, місце в державному механізмі. У президентських республіках усі свої повноваження П. здійснює без будь-якої санкції з боку інших органів чи посадових осіб. З іншого боку, майже у всіх країнах із парламентарно-республіканською і змішаними республіканськими формами правління важливим засобом забезпечення реалізації повноважень П. є контрасигнування — скріплення акта (рішення) П. підписом глави уряду.

У президентських республіках саме П. є главою держави, водночас йому належить виконавча влада. Положення щодо здійснення виконавчої влади П. або про належність йому виконавчої влади в тій чи іншій редакції є у всіх конституціях, прийнятих у країнах із президентсько-парламентською формою правління. Зокрема, у деяких пострадянських країнах положення про те, що П. є главою виконавчої влади, зафіксовано у Грузії, Туркменістані, Узбекистані.

У парламентських республіках статус П. переважно обмежений виконанням функцій глави держави. Це передбачає наявність у нього повноважень здебільшого представницького характеру. Звичайно, тут П. навіть формально відокремлений від функціонування виконавчої влади. Водночас він наділений певними повноваженнями у зв'язку з формуванням уряду, хоча реалізація цих повноважень найчастіше не пов'язана з власною ініціативою П., а зумовлена розстановкою партійно-політичних сил у парламенті (наприклад, у ФРН).

У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припиненням повноважень П. та застосування щодо нього імпічменту. У США та у більшості латиноамериканських країн конституційним наступником П. є віце-президент. На відміну від переважної більшості країн, де заміщення поста П. здійснюється тимчасово, до його дострокових виборів, тут віцепрезидент обіймає відповідний пост до кінця встановленого терміну його попередника. В деяких інших президентських республіках у таких випадках пост обіймає спеціально обраний парламентом тимчасовий президент (Мексика). У парламентських республіках тимчасове заміщення поста П. до проведення дострокових виборів зазвичай не передбачене. У більшості країн зі змішаними формами правління за відповідних умов президента заміщує голова парламенту або його нижньої палати. Водночас у Казахстані, Румунії та Франції таке заміщення здійснюється головою верхньої палати парламенту, а в Австрії, Білорусі, Киргизстані, Кореї, Росії, Україні та Фінляндії — главою уряду.

Кудряченко А. И. Институт президентства в Украине: реалии конституционно-правового статуса // Государство и право. — 1998. — № 3; Das Institut der Presidentschaft in der Ukraine. Die Wirklichkeit ihres ferfassungsrechtlichen Status // Osteuropa. — Recht. № 4. — Keoln, 1997; Институт президентства в Украине: правовой комментарий // Підтекст. — 1996. — No 14; Президентура України — на рівень вимог часу // Розбудова держави — 1996 — № 5; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 1997; Конституція України. — К., 1996; Шаповал В. Президентові всього 214... // Президент. — 2002. — № 7-8; Политологическая энциклопедия. — M., 2003.

А. Кудряченко



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити