Політологічний словник

Радикалізм (від лат. radicalis — корінний) — ідеологічна та політична течія, яка обстоює необхідність корінних суспільних та політичних змін, що виходять за межі існуючої системи.

Радикалізм політичний як поняття несе полісемантичне навантаження. Ним позначають прагнення до рішучих, кардинальних методів і дій у політиці. Його використовують для характеристики опозиційних напрямків, крайніх течій в ідеології і політиці (ідеології, політичні рухи, партії, партійні фракції, парламентські угруповання, окремі лідери). Для нього властива незмінність виконуваної ним функції соціальної і політичної критики, яка визначає його історичні кордони та субстанціональність.

Соціальна база Р. у країнах Західної Європи і Північної Америки — представники найрізноманітніших соціальних груп: студенти, збанкрутілі фермери, незадоволені інтелектуали, особи вільних професій, декласовані елементи, представники середнього класу, що втратили свої статки і соціальний статус у результаті економічних криз, масових звільнень і банкрутств. У Латинській Америці соціальну основу Р. становлять селяни, що переселилися в міста, рятуючись від голоду і безземелля. В країнах Східної Європи, на пострадянському просторі — це значні сегменти маргіналізованого населення, що постраждало в ході реформування, "шокової терапії".

Термін "радикалізм" виник в Англії наприкінці XVIII ст. в епоху промислової революції, швидко поширився по Європі, давши назву широкій політичній, філософській, літературній, релігійній, культурній і просвітницькій течії. В ХІХ-ХХ ст. Р. зазвичай називали ідеологію партій соціалістичної, соціал-демократичної, націоналістичної орієнтацій (радикали, радикал-соціалісти, націонал — радикали) за їх наміри остаточного вирішення суспільних проблем, відмову від компромісів, за упевненість у наявності простих і швидких рішень, непохитну віру у власну правоту.

Радикалізм — ситуаційно-контекстуальне поняття, котре на відміну, скажімо, від лібералізму фіксує не певну частину ідеологічного спектра, а визначеність власної позиції в межах існуючого політичного поля, конкретно його ліву і праву межі. Загальноприйнятий двохполюсний (лівий — правий) континуум є функцією узагальненого індикатора політичних позицій Р.

У зв'язку з мінливістю політичного спектра за різних політичних обставин на одних і тих же позиціях можуть опинитися різні за змістом ідейні структури. Крім того, одна й та сама структура може мати у межах різних позицій неоднакові значення, зокрема радикальні. За цих умов ідейна основа, що позначається за допомогою поняття Р., виявляється варіативною і радикальність кожної окремої ідейної структури визначається за допомогою співставлення її з іншими компонентами спектра.

У пострадянських країнах, що мають своєрідну логіку еволюції в перехідний період, лише останнім часом склалась практика вживання понять "правий" — "лівий" в значенні, звичному для Заходу. Як радикали діють ліберали — реформатори, "праві" виступають прибічниками майже революційних змін тощо.

Історично праворадикальна ідеологія виявлялася в різних формах. Найжахливіший слід вона залишила у вигляді практики фашистського руху, який призвів до Другої світової війни. Традиція правого Р. слугувала створенню ідейно-психологічних передумов для ліквідації демократичного правопорядку та формування тоталітарних диктаторських режимів, які виражали інтереси найбільш реакційних фінансово-політичних угруповань.

Праворадикальна ідеологія подає себе як носія інтересів народу (більшості) та нації, якими попихає меншість, і пропагує боротьбу на основі тієї чи іншої ознаки нації за перетворення всього суспільства. Необхідність національної єдності мотивується наявністю зовнішньої та внутрішньої загроз існуванню нації, а спосіб забезпечення "національної єдності" правий Р. вбачає в "очищенні" нації від тих елементів та інститутів, існування яких, в його інтерпретації, провокує основний політичний конфлікт. До них зараховують ліві партії, профспілки, а також ліберальні сили, які, на думку радикалів, підштовхують націю до розколу.

Важливою особливістю праворадикальної ідеології є підтримка насильства як методу здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Пропаганда правих радикалів нерідко вдається до закликів до громадянської непокори, а то й до погромів, до підміни державних поліцейських функцій системою приватного політичного стеження, подекуди до екстремістських акцій, відкритого фізичного терору. Звичайно, праворадикальні організації далеко не завжди відкрито визнають орієнтацію на терор. Зовнішньополітична орієнтація праворадикальної ідеології базується на збройній силі як основному інструментові зовнішньої політики.

Донедавна найпомітнішою на пострадянському просторі праворадикальною націонал — патріотичною організацією була Руська національна єдність (РНЄ), в якій в 2000 р. відбувся внутрішній розкол. Це фактично виключило назване угруповання із політичного контексту сучасної Росії. Разом з тим витіснення з політичного поля того чи іншого радикального угруповання, зокрема і через втручання силових структур, не означає їх остаточного зникнення і за певних умов може спровокувати більшу радикалізацію чи перехід на нелегальне становище.

Історичний досвід показує, що суспільство повинне уважно ставитися до появи на політичному ринку ідей, що прагнуть закріпити чиюсь перевагу і намагаються за будь-яку соціальну ціну досягти поставленої мети. Історично лівий Р. виник як реакція на жорстку соціальну диференціацію, обмеження ліберальної доктрини та елітарний характер демократії, а також на умови і перспективи соціально-економічного розвитку XIX ст. У багатьох європейських країнах після перемоги буржуазних революцій виникли самостійні легальні й нелегальні ліворадикальні партії та інші політичні організації, що спрямовували масові демократичні рухи. Одночасно в Європі почала створюватися самостійна ліворадикальна політична ідеологія, яка за всієї своєї внутрішньої неоднорідності й суперечливості мала яскраво виражений антиліберальний та анти- консервативний характер. Розпочавши з апеляції до просвітницької традиції, ліві радикали з часом почали дедалі більше звертатися до ідей та принципів, що розвивалися в руслі соціалістичної думки.

За всіх обставин новий Р. стихійно прагне знайти точку опори в такій ідеології, яка могла б слугувати не лише моральним і політичним обґрунтуванням його позиції, а й символом протесту. Показовими є взаємозв'язки Р. з марксизмом (неомарксизмом). Оскільки офіційна ідеологія в тих чи інших країнах, як правило, відверто протиставляла себе марксизму, останній розглядався Р. як теоретична форма заперечення ненависного йому істеблішменту та освячуючої його ідеології. Однак вузькопрактичний інтерес Р. до марксизму диктував таку інтерпретацію останнього, коли акцент переносився на ті аспекти, що найбільш наглядно контрастували з респектабельним стилем модних "позитивних" теорій, тобто марксизм виступав як "ідеологія заперечення", співзвучна звичайній "критичній теорії суспільства".

Сучасні уявлення лівого Р. вміщують певну спадщину поглядів лівих радикалів 20-х років XX ст. У їхньому відродженні в 60-х роках XX ст. велику роль відіграли П. Бекон, П. Суїзі, Е. Мендель. Значний вплив на формування ідеологічного комплексу лівого Р. здійснили критична теорія франкфуртської школи з її сильними соціальними і культурно-критичними тенденціями (Т. Адорно, М. Хоркхаймер. Г. Маркузе, Ю. Хабермас); філософія екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю); "нові теорії революції" (Ф. Фанон, Р. Дебре); ідеї психоаналізу (З. Фрейд) і особливо його послідовників (Е. Фромм); ідеологічний комплекс маоїзму тощо.

Таким чином, ліворадикальний ідеологічний комплекс базується на досить широкому колі ідей та принципів, що пояснюється його внутрішнім еклектизмом, неоднорідністю його ідеологічних структур і динамічною еволюцією протягом ряду десятиліть. Ліворадикальна ідеологія пов'язана із загальним ходом історичного розвитку. Зокрема, з середини 60-х років XX ст. у період війни у В'єтнамі об'єктом критики радикалів стали: "система", великий бізнес, військово-промисловий комплекс, на перший план висувались безпосередньо політичні вимоги.

Однак система вижила і політичний Р. після піку на рубежі 60-70-х років пішов на спад разом з масовими демократичними рухами, в рамках яких він розвивався. Невдачі ліворадикального руху привели окремих його учасників до складу екстремістських і навіть терористичних рухів. Разом з тим потенціал лівого Р. на сьогодні не можна вважати вичерпаним. Він активізується в перехідні історичні моменти, коли суспільні протиріччя потребують свого вирішення. Загалом історично виправданий Р. потребує стримування та противаг заради мінімізації негативних наслідків.

Давыдов Ю. Н. Критика социально-философских воззрений Франкфуртской школы. — М., 1977; Зарубежная политология: Словарь-справочник. — М., 1998; Политология: Курс лекций / Под ред. М. Н. Марченко. — М., 2000; Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, K.M. Левківського. - К., 1998; Стародубровская И. В., May В. А. Великие революции: от Кромвеля до Путина. — М., 2002; Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М„ 1994.

С. Стеценко




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити