Політологічний словник

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа)— 1) форма правління, за якої вища державна влада належить вибраним на певний термін органам влади, що сприяє максимальному забезпеченню принципу народовладдя; 2) держава з такою формою правління. Історично Р. виступає як антипод монархії, замінюючи спадкоємну владу виборною зі зростаючою роллю представницьких органів, а щодо підданства — інститутом громадянства. Виборні вищі органи влади діють визначений законом або звичаєм термін; главу держави також обирає населення або спеціальна виборна колегія. У політичній історії республіка відома багатьом суспільствам, але класичний взірець Р. давнього світу — це насамперед античний поліс й організація інститутів влади міст — держав Греції і Риму, звідки в європейській політичній традиції беруть початок принципи виборності і змінюваності магістратур, їхньої підзвітності громаді, обмеженості терміну повноважень. Відродження республіканських форм припадає на період середньовіччя. У XII — XV ст. на політичній карті Західної і Східної Європи з'являються міста — республіки Італії: Венеція, Генуя, Піза, Флоренція й інші; Північної Русі: Новгород, Псков, чия історія дала наступним поколінням прихильників республіканської традиції чимало прикладів захисту міських свобод і прав самоврядування. Першими на цей шлях стали Р. Об'єднаних провінцій (Голландія) у 1609 р. і Англія в 1649 р. (де, втім, республіканський лад виявився перехідною формою — вже в 1660 р. Карл II Стюарт зайняв трон, що був вільний трохи більше як 10 років). За Голландською Р. і Великобританією часів індепендентів і протекторату Кромвеля пішли Франція в 1792 р. (не уникнула пізніше монархічної реставрації), Росія у 1917 р., Німеччина в 1918 р., країни, що входили до 1918 р. до складу Австро-Угорщини, й інші колишні монархії. Ще більшу за чисельністю групу Р. становили країни, звільнені протягом ХІХ — ХХ ст. від колоніальної залежності — держави Латинської Америки, Азії й Африки. Зі здобуттям ними суверенітету Р. стала в сучасному світі переважною формою державності. У свою чергу, і більшість монархій нині змінили свій характер на республіканський, тобто реальна влада в них давно перейшла до виборних і колегіальних органів управління, що робить дихотомію "республіка — монархія" менш змістовною в плані політологічного аналізу, ніж вивчення систем влади або типу політичного режиму. Названі критерії здавна застосовувалися в політичній теорії для типологізаціі самих республіканських форм, що дає змогу розрізняти Р. демократичну і аристократичну (залежно від висоти цензових бар'єрів для громадян, наділених правом брати участь у виборах магістратів), демократичну і олігархічну (що за часів прямих форм народовладдя визначалося зсувом центра тяжіння системи управління у бік народних зборів або інститутів, які підтримували інтереси заможних громадян). У сучасній політології Р. класифікують переважно за характером поділу системи влади, відповідно до чого виокремлюють Р. парламентські, президентські і змішані. Республіка парламентська — форма правління, за якої уряд несе відповідальність перед парламентом. Республіка президентська — форма правління, що базується на пріоритеті виконавчої влади в особі президента країни. Напівпрезидентська республіка — республіканська форма правління, що поєднує риси президентської і парламентської республіки з домінуванням перших. За цієї форми правління президента обирають на прямих всенаціональних виборах, він отримує таку ж легітимацію, як і парламент. Будучи главою держави, він не тільки здійснює традиційні функції, властиві цьому інституту, а й наділений широкими повноваженнями з управління країною: призначає уряд, тією або іншою мірою керує його діяльністю, уряд відповідальний перед президентом і може бути цілком (або частково) відправлений ним у відставку. Усе це риси президентської Р. Однак на відміну від неї, уряд напівпрезидентської Р. відповідальний не тільки перед главою держави, а й перед парламентом. Тут, як правило, уряд обирається, отримавши на це згоду і підтримку парламентської більшості, водночас можливе порушення питання про вотум довіри уряду. Як противагу президент має право (щоправда, обмежене певними умовами) розпуску парламенту, чого немає в президентській Р.

Стародубовский Б. А. Политические режимы европейских буржуазных стран. — Свердловск, 1989; Парламенты мира. — М., 1991; Роберт Г. М. Азы парламентской культуры. — М., 1992; Энциклопедический словарь. — М., 1997; Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 1997; Український парламентаризм: минуле і сучасне. — К., 1999; Кудряченко А. І. Об'єднана Німеччина — нові політичні виміри // Віче. — 2003. — № 8; Политологическая энциклопедия. — М., 2003.

А. Кудряченко



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити