Політологічний словник

Самоврядування — право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, що реалізується безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — ради, органи самоорганізації населення, територіальні збори. Цей термін часто використовується в словосполученні "місцеве самоврядування". Це підкреслює прикладний характер управління щодо конкретної території. С. також передбачає колективну участь в управлінні. С. є частиною системи державного управління і проявом функціонування громадянського суспільства. Місцева ініціатива, місцеві інтереси, місцева громада як елементи місцевого самоврядування не є противагою державним інтересам чи державній владі. Разом з тим існують приклади, коли центральна влада стримує або заперечує розвиток місцевого самоврядування, що пов'язано насамперед з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом, коли "система" вбачає небезпеку в наявності будь-якої свободи. За демократичних умов місцеве самоврядування виконує функцію зняття певного навантаження з державної центральної влади за допомогою участі в місцевому житті та розв'язанні місцевих питань на місцевому рівні.

Місцеве С. реально може функціонувати за умов суб'єктності місцевої громади, що передбачає розвиненість громадянського суспільства і не тільки формальну регламентацію правил, а й наявність місцевої ініціативи. Місцеве С. є унікальним поєднанням громадянського з державним.

Згідно із законами України місцеві ради мають право реєструвати органи самоорганізації населення та наділяти їх частиною власної компетенції. Фундаментальні принципи самоврядування визначені в окремому розділі (XI) Конституції України, що говорить про його наріжне місце в системі державного будівництва.

В теоретичному контексті ідея громадянського суспільства як прагнення міських громад вийти з-під юрисдикції землевласників розвитку та нового звучання набула за часів просвітництва у ХVІІ — ХVІІІ ст. у працях ідеологів лібералізму А. Сміта та Дж. Локка, які розглядали його в руслі приватних ринкових інтересів. У працях Е. Мейєра, О. Лаванди, О. Ресслера та інших німецьких учених розвинуто теорію "вільних общин", згідно з якою община за природою є автономною, створена не державою, а тому має право управляти своїми справами. Відомі і державницькі концепції самоврядування, що розроблені у працях О. Грабовського, І. Євтихієва.

Самоврядність і самоврядування як феномен мали місце і без теоретичного обґрунтування, як форма існування громади. Поняття "громада" як об'єднання жителів міста чи села, що супутнє поняттю "самоврядування", зустрічається в пам'ятках стародавнього права — "Руській правді" та "Литовському статуті".

Вважається, що одним із параметрів місцевого С. є економічна самостійність, якої так потребували середньовічні європейські міста в умовах розвитку торгівлі. (Сьогодні фінансова самостійність громади для вирішення місцевих питань теж є однією з важливих умов, що забезпечується місцевими податками або дотаціями з центрального бюджету. Останнє формує певну залежність і фінансову підпорядкованість центральній владі.) В той період регламентація правил, у тому числі торгівлі, що передбачає певну свободу, була зафіксована в законі, відомому як "Магдебурзьке право". Інколи його називають "конституцією самоврядування міст". В Україні магдебурзьке право першим отримав Володимир — Волинський у 1324 р., а Київ — у 1494 р. На українських землях магдебурзьке право надавалось грамотою Великого князя Литовського або польського короля, а в ХVІІ — ХVІІІ ст. підтверджувалось документами українських гетьманів і російських царів. У XX ст., в радянський період, місцевому С. теоретично надавалося ключове значення в системі влади. Так, місцеве С. було відновлене Конституцією 1937 р., коли був скасований принцип виборів за класовою ознакою та запроваджено загальне рівне виборче право. Разом з тим за умов відсутності інших суспільно-політичних інститутів місцеве С. мало формальний характер і було атрибутом державного апарату та централізованої влади.

Європейське співтовариство, спираючись на досвід, виробило "Європейську хартію місцевого самоврядування", в ст. З якої говориться, що місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління значною часткою суспільних справ, які належать до їх компетенції, в інтересах місцевого населення.

Некряч А. І. Місцеве самоврядування в Україні: етапи становлення та перспективи. — К., 2002; Шамайда Т. Місцеве самоврядування в Україні. Історія та сучасний стан // Узагальнення польського досвіду місцевого самоврядування та перспективні напрямки розвитку самоврядування в Україні. — К., 2001; Панійко Ю. Теоретичні основи самоврядування. — Львів, 2002; Заборова Е. Н. Участие граждан в управленим городом // Социологические исследования. — 2002. — № 2.

Р. Балабан




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити