Політологічний словник

Сціборський Микола (1897 — 1941) — політичний діяч, публіцист і теоретик українського націоналізму. Учасник визвольних змагань 1917 — 1920 рр., підполковник армії УНР. З 1920 р. на еміграції, жив у Чехословаччині та Франції. Співтворець ОУН, член ПУН ОУН. У 1928 — 1934 рр. видавав у Празі ідеологічний орган ПУН — журнал "Розбудова нації", співпрацював у націоналістичних виданнях — "Державна нація", "Сурма", "Українське слово". Автор праць "Робітництво і ОУН" (1932), "ОУН і селянство" (1933), "Націократія" (1935), "Національна політика більшовиків в Україні" (1938), "Земельне питання" (1939), "Україна в цифрах" (1940), "Сталінізм" (1940) та ін. Автор проекту конституції України. Після розколу ОУН — на боці А. Мельника. Загинув на початку німецько-радянської війни в 1941 р. у Житомирі.

З політологічного погляду важливе значення становлять дві праці С. —"Націократія" та "Нарис проекту основних законів (Конституція) Української держави". В "Націократії" С. проаналізував різні суспільні устрої, що існували на той час у світі: соціалізм, комунізм, фашизм, диктатуру, а також націократію. Зокрема С., намагаючись бути максимально об'єктивним, відзначив досягнення італійського фашизму, які проявилися в його спроможності витворити ефективну господарську й соціальну систему, однак зробив застереження перед надмірним захопленням фашистською диктатурою, бо вона не є для фашизму тимчасовою і несе загрози для інших націй. "Конституція" складається з одинадцяти розділів, кожен з яких конкретизує та унормовує певну ділянку політичного, громадського, соціального і правового життя українського народу.

М. Сціборський є одним із творців солідаризму і націократичного державного устрою. Ці ідеї були витворені в час посилення впливу авторитаризму і тоталітаризму й кризи парламентаризму у світі та в 1917 — 1920 рр. в Україні. Через те вони мали характер критики, що нерідко переростала у заперечення демократії. З цих причин С. виступив проти існуючих форм державного політичного правління, які, на його думку, стали гальмом суспільного розвитку. Новою політичною формою мала стати націократія. Вона, по суті, являє собою різновид демократії і передбачає пріоритет інтересів нації і національної солідарності, що втілюється в організації державного синдикалізму, який суттєво відрізняється від капіталізму і комуно — соціалізму. За своїм змістом вони є класовими теоріями: одна з них абсолютизує роль буржуазії, інша — пролетаріату. Націократія пов'язує вирішення соціальних проблем з національною солідарністю, яка передбачає пріоритет інтересів національної держави над інтересами окремих груп. За С. "...націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного правління".

Націократія мала бути реалізована в Україні після національної революції і відновлення Української держави завдяки діям українського народу, що спиралися на його власні сили, а не на чужу допомогу. Будівничим нового ладу мала стати нова українська еліта, яку виплекають народні низи. "Приналежність до цієї провідної верстви, — за С., — обумовлюватиметься не класовими й становими ознаками... лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю та якісними, творчими властивостями її представників". Відтак С. зауважував, що в історичному поступі важливу роль відіграють як еліта, так і народ. Отже, завданням державного устрою майбутньої української держави була потреба "забезпечити нації корисне сполучення авторитарності проводу зі збірною, діючою волею народних мас", при якому державний організм існуватиме єдиними цінностями із завжди активно діючою елітою.

У час формування національної держави, що є важливим чинником для існування і захисту нації, націократія вбирається в шати диктатури, яка спирається на волю українського народу та його нової еліти. Іншими словами, диктатура ґрунтується не на волі диктатора, а на націотворчій діяльності витвореної нацією провідної верстви. Диктатура, на думку С., є закономірним шляхом становлення державності, оскільки відкидає на початку державотворення доктринерську, взаємопоборюючу практику діяльності партій, що приводить до сповільнення зцементування національної держави. Проте період існування диктатури є тимчасовим явищем у державотворенні і одразу закінчується після зміцнення основ держави. Адже націократія, за С., керується "потребами нації", а не "мертвими чи паперовими програмами", тому для неї політичний устрій пристосований до умов часу і не обертається в догму. Таким чином, період диктатури змінюється часом нормального націократичного устрою. Бо коли залишити її, диктатура стане анахронізмом для нації, що буде стримувати її розвиток, виховуючи не "сильну, активну та ініціативну людину" — основу націократії, а "рабів, бездушних і обмежених апаратників".

Українська держава, на думку С., повинна будуватися на ідеології, що ґрунтується на культі власної нації — держави, "духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність". Держава, за допомогою якої нація стає творчим чинником історії, "стає поруч із нацією найвищою ціллю, що й націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові, особисті". Тому для членів суспільства вона не має стати крамничкою, до якої ходять за потреби. "Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в здійсненні цілому суспільству й поодиноким громадянам — держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значення... Держава — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов'язує кожного громадянина до служіння жертв і високих духовних поривів. Це конструктивне завдання націоналізм означає в гаслі: Держава вище класів і партій!"

Націократія, на думку С., не боронитиме інтересів тільки якоїсь однієї суспільної групи, а захищатиме інтереси цілості і в рамках цілості дбатиме про добро поодиноких її частин. Націократія "виходячи з принципів якості, творчого обов'язку та національної етики — збудує лад, здібний забезпечити кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оплату) його праці". Націократія не створюватиме жодних привілеїв, вважаючи виробничу функцію кожного члена суспільства вирішальною засадою визначення його місця і ролі в суспільстві. Господарські відносини членів суспільства при націократії ґрунтуватимуться на економічному плюралізмі, держава сприятиме зростанню національних багатств і їх перерозподілу в інтересах всього суспільства.

Націократія, як зазначає С., є республіканською формою правління, однак містить низку положень, які відрізняють її від класичних зразків політичної демократії. Крім заперечення партійного та класового поділу суспільства, С. дещо порушує традиційний поділ влади, — заради залагодження суперечностей між законодавчою та виконавчою гілками влади главі держави будуть надані великі конституційні повноваження. Проте Державна Рада — вищий законодавчий орган країни — обиратиметься "прямим, загальним, рівним і таємним голосуванням". Суспільство при націократичному ладі мало б поділятися на синдикати — великі професійні "соціально-виробничі" групи. Вони, на думку С., припинили б політичний розбрат у суспільстві, поєднуючи свої професійні інтереси з потребами держави.

ОУН: минуле і майбутнє / С. Таран (ред.). — К, 1993; Сціборський М. Націократія. — Париж, 1935; Кафальський В. Комунізм і український національно-визвольний рух. — Івано-Франківськ, 2002; Червак Б. Уроки націоналізму. — К., 2002.

В. Деревінський


Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити