Політологічний словник

Унітарна держава (від лат. unitas — єдність, єдиний) — найпоширеніша як у минулому, так і на сучасному етапі форма територіально-політичної організації країни. Переважна більшість національних держав сформувалися за унітарним принципом, тобто є односкладовими за адміністративною структурою, елементи якої — адміністративно-територіальні одиниці є частинами державного цілого. У. д. не залежить від форми політичного устрою — республіканського чи монархічного, так само як і від типу політичного правління чи режиму — демократичного, авторитарного чи тоталітарного. Унітарними були як абсолютистські монархії Європи, так і східні азійські деспотії. У. д. натомість має певні особливості щодо системи адміністративного управління. На відміну від федеративної держави, де існує три рівні управління — федеральний, суб'єкта федерації та місцевий, в У. д. діють лише два рівні — загальнонаціональний та місцевий. Якщо у федеративній державі принцип унітаризму діє на рівні суб'єкта федерації — штатів, земель, провінцій тощо, то в У. д. повноваження делегуються центральними органами влади територіальним органам самоуправління. У. д., незалежно від того, централізована вона чи децентралізована, демократична чи недемократична, характеризується наявністю єдиної системи органів влади та правосуддя, які керуються єдиними правовими та конституційними нормами права. Принцип унітаризму передбачає, що усі управлінські утворення з верху до низу підпорядковані уряду і є його адміністративними підрозділами. Повноваження місцевих органів влади регламентовані і контролюються центральним урядом. Щоправда, останнім часом під впливом ідей та принципів субсидіарності, тобто розмежування повноважень між різними рівнями влади таким чином, що до компетенції вищих ешелонів передаються лише ті повноваження, які вони виконують краще, аніж нижчі, спостерігається тенденція до збільшення місцевої демократії. Останнє супроводжується процесами децентралізації управління. Вона характерна для країн з усталеними демократичними традиціями і розвиненим місцевим самоврядуванням. Тому, як зазначають дослідники, унітарний устрій не обов'язково передбачає жорстку адміністративну вертикаль, а значною мірою залежить від характеру державного правління: так, демократичні режими з унітарним державним устроєм функціонують на принципах децентралізації управління, тоді як країни з авторитарними чи тоталітарними формами правління незалежно від форм державного устрою тяжіють до жорсткої централізації управління. В історії державних систем можна спостерігати невідповідність конституційно закріплених форм державного устрою та їх реального втілення. Типовим прикладом у цьому розумінні є досвід СРСР. Формально ця держава вважалася федерацією, але на практиці це була країна з унітарним і жорстко централізованим устроєм.

На загал централізація управління як одна з характерних ознак У. д. відіграла і відіграє позитивну роль під час утворення національних держав, кризових періодів розвитку суспільства і країни, воєн тощо. Це дає змогу краще мобілізовувати ресурси для реалізації певної історичної мети, наприклад, для індустріалізації економіки, у боротьбі за незалежність, відновлення зруйнованого господарства внаслідок війни тощо. Але за умов нормального розвитку централізація як ознака У. д. втрачає свої переваги, мало того, на певному етапі гальмує економічний розвиток країни. Тому не випадково в останні десятиріччя у багатьох країнах з унітарним устроєм, зокрема таких, як Велика Британія, Італія, Франція, дедалі чіткіше виявляється тенденція до децентралізації, наділення місцевих органів самоврядування ширшим обсягом владних прерогатив і повноважень. Так, у Великій Британії досить широким обсягом повноважень володіють Шотландія та Уельс, в Італії — Сардинія та Сицилія, у Франції — Корсика. Попри те, що процеси децентралізації стають щораз міцнішими в У. д., це не змінює головного принципу унітарного устрою, згідно з яким виконавча вертикаль влади вибудовується з верху до низу. Децентралізована система управління за таких умов неспроможна вносити будь-які зміни без згоди на те з боку центральних органів влади.

Нині фахівці вважають, що децентралізація управління — це шлях до федералізації державного устрою. За приклад можна взяти Іспанію — країну, чия форма правління визначається як конституційна монархія. Проте внаслідок прийняття конституції 1978 р. деякі історичні провінції, такі як Країна Басків, Каталонія, Андалусія та Галіція, одержали значні права автономії при збереженні сильних позицій адміністративного і політичного центру. Ці провінції мають свої провінційні уряди і наділені широкими повноваженнями територіального самоврядування. З огляду на згадані процеси науковці доходять висновку, що сучасна Іспанія ніби посідає проміжне становище між унітаризмом та федералізмом. Внаслідок реформи державно-адміністративної системи у 1962-1993 рр. з У. д. на федеративну перетворилася Бельгія, хоча підставою для такої трансформації послужила не управлінська доцільність, а наявність конкуруючих етнолінгвістичних груп — франкомовної Валлонії та фламандськомовної Фландрії.

Щодо України, то, згідно із ст. 2 Конституції, вона є У. д. Разом з тим у її складі перебуває автономне утворення — Республіка Крим. Наявність цього дає підстави фахівцям розглядати Україну як напівфедеративну державу. За аналогією з Іспанією можна сказати, що вона також посідає проміжне становище між унітарним та федеративним типом державного устрою. Водночас слід зазначити, що Україна, приєднавшись до Європейської конвенції про місцеве самоврядування, зберігаючи конституційний статус У. д., стала на шлях децентралізації управління, тобто рухається у напрямку сучасних тенденцій системи державного управління.

Історія держави і права України: У 2 ч. — К„ 1996.

Л. Шкляр





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити