Політологічний словник

Цивілізація (від лат. civilis— громадянський, державний) — поняття увійшло у суспільну науку в середині XVIII ст. майже як синонім культури. Але використовувалося також і для характеристики рівня, ступеня суспільного розвитку. Активно цим поняттям користувалися французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство, що базується на засадах розуму, гуманізму, справедливості. Вважається, що першим у науковий вжиток поняття "Ц." запровадив В. Мірабо, а потім розширили А. Фергюсон, Л. Морган і Ф. Енгельс, наділивши це поняття функцією визначення вищої, після дикості й варварства, епохи людського співіснування. Ф. Енгельс робив спроби обґрунтувати можливість існування "комуністичної Ц." як справжньої (вищої) форми існування людської Ц.

У сучасній світовій філософії, соціологічній, політологічній літературі поняття "Ц." використовується в різних смислах і змістах: "антична Ц.", "християнська Ц.", "Ц. майя", "японська Ц.", "західна Ц.", "буржуазна Ц.", "світова Ц.", "глобальна Ц." тощо.

Найглибше поняття "Ц." розроблено у філософсько-соціологічній інтерпретації. В політологічному значенні, коли в основу визначення критерію Ц. закладається держава, політична нація, тип політичної системи, це поняття використовується значно менше.

Відома точка зору О. Шпенглера, який пов'язував з цим поняттям характеристики ступеня розвитку культури. На його думку, Ц. є не що інше, як "культура, що застигла, завершила процес свого формотворення". У кожної культури, зазначав філософ, "є своя власна цивілізація". Вперше ці два слова, якими досі позначали позірні відмінності етичного порядку, інтерпретуються тут у періодичному сенсі — як вираз строгої й необхідної органічної послідовності. "Цивілізація — невідворотна доля культури. Тут досягнуто того самого піка, з висоти якого стає можливим розв'язання останніх і найважчих питань історичної морфології. Цивілізації суть найбільш крайні й найбільш штучні стани, на які здатен вищий тип людей. Вони завершення; вони йдуть за становленням як те, що стало за життям як смерть, за розвитком як застиглість, за селом і душевним дитинством, втіленими в дорику і готику, як розумова старість і кам'яне, закам'яніле місто. Вони кінець, без права оскарження, але ж вони через внутрішню необхідність завжди виявлялися реальністю".

Досягнення культурою стадії Ц., вважав О. Шпенглер, означає, що подальший її "розвиток" розгортається як деградація, розклад, самознищення. На думку вченого, в перші десятиліття XX ст. європейська культура наблизилася саме до цього етапу свого розвитку. Перетворюючись на Ц., вона завершує свій цикл розвитку. У найближче десятиліття людство стане свідком "занепаду Європи", процесу розкладу європейської культури, масовизації, технізації життя, руйнації моральних пріоритетів. Безумовно, це одностороннє трактування Ц. й західної культури зокрема, як довела практика.

Відомий англійський історик та соціолог А. Тойнбі поняттям "Ц." позначав "локальний соціум" як унікальне (особливе, неповторне) соціокультурне утворення, яке у своєму розвитку і занепаді проходить стадії народження, зростання, катастрофи, розкладу й загибелі. Філософ обґрунтував концепцію круговороту локальних Ц. На його думку, рушійною силою цього круговороту є творча меншість, носій життєвого пориву. Світ, за А. Тойнбі, налічує 21 локальну Ц. Пізніше дослідник зводить їх кількість до 13, розглядає цикл їх розвитку і занепаду в історії та обґрунтовує (на відміну від О. Шпенглера) можливість перспективного розвитку західної Ц. за умови посилення в ній релігійно-духовних та моральних чинників.

Інший філософ, Дж. Неф, вважає, що поняття "Ц." охоплює лише матеріальні й технічні цінності та блага. Щодо духовних цінностей, то їх відображає поняття культури. Його позицію поділяють такі відомі вчені, як Й. Хейзінга, Ж. Лалу, Ж. Марітента інші західні теоретики. В обґрунтуванні свого підходу вони посилаються, як правило, на Г. Гегеля, вважаючи, що сфера гегелівського об'єктивного духу є не що інше, як Ц.

Отже, в інтерпретації поняття "Ц." спостерігаються два основні підходи: позначення певного рівня розвитку суспільства й характеристика його матеріально-технічних досягнень у зіставленні з духовним надбаннями. Обидва підходи часто переплітаються між собою і доповнюють один одного, хоч і характеризують суспільно-історичний розвиток якісно по-різному.

Суперечливість критеріїв класифікації цивілізацій дає підстави виокремити ще один аспект змісту цивілізацій, пов'язаний з етносами, імперіями, державами. Наприклад, коли говорять про римську Ц., то тут на першому місці стоїть Рим як держава, населена різними етносами, де частина автохтонних римлян дуже незначна. Римське громадянство (спочатку надане різним племенам італіків) визначало, хто належить до римської Ц., а хто — до варварів. Коли йдеться про слов'янську Ц., то маються на увазі спільні етнічні корені різних народів. Коли ми говоримо про Ц. ацтеків, тут критерієм Ц. є етнос, який створив державу, культуру, політичний лад. У цій державі інші етноси були лише соціальним гумусом для ацтеків. Китай, Японія, Стародавній Єгипет — це цивілізації — держави.

Таким чином, можна створити багато класифікацій типів Ц. в межах світової Ц. відповідно до різних критеріїв. І немає ні методологічних, ні теоретичних, ні світоглядних перешкод для цього. Наприклад, ніби опозиційна типологізація — "буржуазна Ц. — комуністична Ц." — загалом побудована на різних критеріях: у першому випадку на класовому критерії, у другому — на ідеологічному.

Тому, визначаючи домінантний критерій типологізації Ц. — культуру, не варто відкидати й інших — етнічних, політичних, географічних, економічних, ідеологічних, релігійних, расових тощо.

У світі існують різні типи Ц.: глобальні, регіональні, осередкові. В основі Ц. можуть лежати соціально-економічні уклади, релігії, раси, системи цінностей, ідеології. Ц. може збігатися з національними кордонами і виходити за них, навіть охоплювати цілу Землю — світова Ц. Нині, коли світ став єдиною глобальною Ц., будь-який народ, будь-яка країна є її складовою. Коли якийсь народ визначають як нецивілізований, то припускаються методологічної помилки. Розмова може йти лише про відмінність між загально-визначеними ознаками цивілізованості й окремим виявом існування частини людської Ц., який цілком не підпадає під ці загально-визначені ознаки. Ціле і окреме — різні кількісні та якісні характеристики людства, окремих регіонів, країн і націй. Якщо в XXI ст. існують тоталітаризм, агресивні війни, геноцид і етноцид, громадянські війни на знищення однієї зі сторін, то винна в цьому вся світова Ц. і ООН як організація, що була створена для підтримання миру в світі й недопущення названих явищ.

М. Михальченко



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити