Політологічний словник

Шептицький Андрій (29.07.1865 — 01.11.1994) — митрополит Української греко-католицької церкви, видатний український релігійний, політичний і культурний діяч. Народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). При хрещенні отримав ім'я Роман-Марій-Олександр. Походив із давнього українського боярського роду, який наприкінці XVIII ст. був полонізований. Закінчив Краківську гімназію Св. Анни, студіював право в Ягеллонському університеті, вдосконалював правничі знання в Мюнхені та Відні, здобув ступінь доктора права у травні 1888 р. Цього ж року вступив до монастиря отців василіан у Добромилі. У чернецтві взяв ім'я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові, здобув науковий ступінь доктора теології та доктора філософії. У 1892 р. був висвячений на священика, у вересні 1899 р. став єпископом Станіславським, а через рік — галицьким митрополитом. Шептицький перебував на посаді митрополита до кінця життя.

На початку XX ст. Ш. розпочинає активну релігійну, культурну та громадсько-політичну діяльність. На той час греко-католицька церква продовжувала займати особливе місце в українському національно-культурному відродженні. Неухильно зберігаючи східний обряд, вона відмежовувалася від польської спільноти, а організаційне підпорядкування Риму послаблювало російські впливи. Участь греко-католицького духовенства в Головній Руській Раді, активна просвітницька та видавнича діяльність сприяли утвердженню української національної ідеї. Однак уніатський клір на кінець XIX ст. вже не повною мірою відповідав вимогам суспільно-політичного життя. Москвофільська орієнтація вищої церковної ієрархії в 60-ті роки, її переорієнтація на "рутенство" в 70-ті роки та лояльне ставлення до полонізаційних процесів у 80 — 90-х роках негативно позначились на консолідації духовенства з українським національно-визвольним рухом. Такі позиції зумовили появу наприкінці XIX ст. в галицькому суспільстві антиклерикальної секуляристичної течії, що загрожувало перетворенню греко-католицького духовенства в замкнену клерикальну касту. Усвідомлюючи реалії посилення відірваності священиків від народу, Ш. спрямовує діяльність на подолання цієї прірви. Наголошував, що духовенство має брати участь у різних ділянках життя суспільства, в тому числі і в політичному, але підтримувати винятково ті акції, які не суперечать принципам християнської моралі.

Мало того, Ш., добре усвідомлюючи існуючі негативні тенденції, вже з самого початку митрополитства розпочав діяльність з ліквідації москвофільської орієнтації та подолання полонізаційних процесів у релігійно-церковному, національно-культурному та суспільно-політичному житті галицьких українців. З огляду на це Ш. намагається цілеспрямовано впроваджувати у вжиток галицьких українців політоніми "Україна", "українці" замість локальних етнонімів "русин", "рутенець". Він запроваджує українську мову у богослужіння замість церковнослов'янської. В процесі цієї діяльності світогляд митрополита еволюціонував від завдань утвердження греко-католицької церкви до державницько-самостійницьких принципів життя українського народу.

Будучи депутатом Галицького сейму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, Ш. обстоював інтереси українського населення. Свою парламентську діяльність спрямовував на поглиблення процесу консолідації галицьких українців, подолання асиміляційних тенденцій в їхньому середовищі. У січні 1906 р. очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка порушила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.

Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. Він підтримав у 1901 р. протест українських студентів Львівського університету проти полонізації навчального процесу. В 1910 р. на засіданні Палати панів вимагав створення українського університету у

Львові. Сприяв створенню хліборобської школи в с. Коршів, садівничої школи в с. Миловащі, художньої у Львові та ін. Надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи, підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств "Просвіта", "Рідна школа", "Сільський господар".

Перед початком Першої світової війни та в 1914-1918 рр. Ш. здійснював теоретичне обґрунтування та практичні дії щодо досягнення української соборної державності в межах Австро-Угорщини. В 1914 р. ПІ. звертається з меморандумом до урядів Центральних держав, в якому викладає проект державного устрою України в перехідний військовий період. У разі перемоги австрійських військ передбачалося провести реорганізацію військової і правничої системи та принципів церковного життя на території "підросійської України". Особливо наголошується на необхідності досягнення єдності українських Церков шляхом утворення патріархату в Києві.

Із захопленням Галичини російськими військами Ш. був заарештований і вивезений у заслання в Росію, з якого повернувся лише восени 1917 р. Відразу включився у політичне життя краю. 28 лютого 1918 р. у Палаті панів виступив з промовою, в якій обстоював право всіх націй Австро-Угорської імперії на самовизначення на основі етнографічного принципу та підтримав підписання Берестейського мирного договору. Ще перебуваючи у засланні у квітні 1917 р., в листі до Національної ради в Петербурзі висловив радість з приводу початку організації державного життя в Україні, закликав до консолідації сил. Як член Української національної ради схвалив перебирання влади у Галичині, за що був інтернований поляками у своєму помешканні з 19 листопада 1918 р. до грудня 1919 р.

Будучи поборником створення соборної незалежної Української держави, III. виїхав у 1920 р. шукати підтримки в західних країнах. Він через особисті переговори з відомими державними діячами країн Західної Європи і Північної Америки прагнув домогтися справедливого вирішення галицького питання. Особливі надії ПІ. покладав на допомогу Апостольського престолу, прагнучи, щоб Папа через міжнародні чинники вплинув на польський уряд.

Польські дипломатичні кола намагалися скомпрометувати Ш., а після повернення в Галичину у вересні 1923 р. його було заарештовано та інтерновано у м. Познані. Лише після особистого звернення Папи Пія XI його звільнили в січні 1924 р.

У міжвоєнний період продовжував роботу з розбудови греко-католицької церкви. З ініціативи Ш. було засновано Львівську греко-католицьку академію, Богословське наукове товариство, Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського.

В умовах польської окупації Галичини постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику, репресивні акції уряду в Галичині та Волині в 1930 р., Ш. намагався консолідувати українське суспільство. Неодноразово звертався до керівників Польської держави, добиваючись припинення антиукраїнської політики.

Важливе місце в діяльності Ш. у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. Після звернення Ш. та інших церковних діячів до Папи Римського Пія XI польська влада припинила нищення православних церков. У ці роки Ш. здійснював заходи, спрямовані на подолання негативних стереотипів українського православного громадянства стосовно уніатства, виявляв готовність до співпраці щодо зближення українських церков.

Шептицький протидіючи антиукраїнській політиці Польщі, піддав деструкції радянську тоталітарну систему. В посланнях критикував антирелігійну сутність комуністичної ідеології, осуджував штучний голодомор в Україні та насильницьку колективізацію. Засуджуючи комуністичну експансію в загальноєвропейському та світовому масштабах, він розвінчував плани московських політиків щодо українських земель у Польщі.

Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров'я і похилий вік намагався обстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Ш. закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви, протестував проти атеїстичної пропаганди у школах.

На початку радянсько-німецької війни Ш. вітає відновлення української державності і створення уряду Української держави — Українського державного правління на чолі з Я. Стецьком. Подібно як у березні 1939 р. привітав проголошення незалежності Карпатської України. У 1942 р. Ш. очолив Українську Національну Раду, а в 1944 р. — Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до нацистського окупаційного режиму.

Митрополит А. Шептицький виступив речником ідеї незалежності України і захисником українського народу перед німецькими окупаційними властями, намагався внести мир і злагоду в діяльність українських політичних партій і рухів. Протестуючи проти нацистських і комуністичних репресій, Ш. також виступав на захист представників інших народів, переслідуваних за етнічною ознакою (євреїв, циган). Зокрема, звертався до рейхсканцлера Г. Гіммлера.

Під час Другої світової війни Ш. вкотре наполегливо порушував питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського патріархату у єдності з Римом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.

Діяльність митрополита А. Шептицького переконує в тому, що духовні лідери у роки важких випробувань, як і Церква загалом, не можуть стояти осторонь гострих проблем сучасності і мусять активно втручатися у світські справи, аби своїм авторитетом допомагати вирішенню проблем.

Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрій Шептицький і Патріарх Йосиф Сліпий. — Л., 2001; Заборовський Я. Митрополит А. Шептицький. — Івано-Франківськ, 1995; Спадщина митрополита А. Шептицького в національному і духовному відродженню України / В. Кононенко (голова ред. ради). — Івано-Франківськ, 2000.

В. Деревінський





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити