Гедонізм (від грецьк. hedone — насолода) — тип етичних вчень, а також система моральних поглядів, за якими насолода проголошується найвищим благом і критерієм людської поведінки. Відповідно до філософсько-етичних принципів і критеріїв моралі гедонізму метою людського існування проголошується прагнення до насолоди і уникнення страждань.

Гедоністичні постулати беруть свої початки у давньоіндійських філософських вченнях, зокрема — в локаяті (чарвака): людина зазнає і насолоди, і страждання. Позбавитись повністю від страждань неможливо, але їх можна мінімізувати, таким чином максимізуючи насолоду. За вченням веданти душа прагне чуттєвих насолод і переживає певну низку перевтілень. Водночас давньоіндійські, а також давньо-китайські, філософсько-етичні вчення зосереджували увагу на проблемах морального вдосконалення людини через "приборкання пристрастей", звільнення її від страждань. У Давній Греції одним з перших представників гедонізму в етиці був засновник кіренської школи Аристипп (поч. IV ст. до н. е.), який вбачав найвище благо в досягненні чуттєвого задоволення. У вченнях послідовників кіренської школи гедонізм розглядається як різновид світогляду, що наголошує на пріоритеті потреб індивіда перед соціальними нормами як умовностями, що обмежують його свободу і пригнічують самобутність. Вершиною гедоністичного вчення античної доби вважається етика Епікура (епікуреїзм). На основі принципу задоволення Епікур розробляє концепцію щастя, в якій найвищим благом є розумна насолода радощами. Благо — це все те, що породжує задоволення, зло — те, що спричиняє страждання. Задоволення духовних потреб — ось найвище благо за Епікуром. Численні послідовники Епікура (Лукрецій Кар, Григорій Сковорода, французькі матеріалісти XVIII ст.) модернізували ідею гедонізму, уточнюючи поняття блага і задоволення, а також з'ясовуючи засоби досягнення щастя, його ознаки, наслідки здійснення людських бажань тощо.

У спеціальній літературі розрізняють "егоїстичний гедонізм" (теорії, в яких тільки особисте задоволення розглядається кінцевою метою діяння) та "універсалістський гедонізм" (теорії, в яких спільне щастя й загальне задоволення проголошується кінцевою метою діяння). Античний гедонізм орієнтував людину не на добро, а на насолоду, а якщо й на добро, то лише заради насолоди. В християнській традиції середніх віків ідеї гедонізму не простежуються і лише в добу Відродження вони знаходять своїх прихильників (Дж. Бокаччо, Л. Бруні, Ф. Петрарка, К. Раймонді). Гедоністичні мотиви певною мірою висвітлювались в етичних теоріях просвітителів (Т. Гоббс, Дж. Локк, П. Гассенді), французьких матеріалістів XVIII ст. В боротьбі проти релігійного розуміння моралі вони використовували гедоністичне тлумачення етичних норм. Принцип гедонізму знайшов своє відображення в епічній теорії утилітаризму, згідно з якою користь розглядалась як насолода або відсутність страждань (І. Бентам, Дж. Мілль, Дж. Ст. Мілль). Розвиток ідей гедонізму спричинився до висновку, що задоволення не є визначальним мотивом людської поведінки, а лише сприяє успішній діяльності. Мотиви і засоби регулювання гедоністичних нахилів містяться і в етичній доктрині прагматизму (У. Джеме, Дж. Дьюї, Дж. Г. Мід).

На всіх етапах еволюції гедонізму його критики звертали увагу на аморальні наслідки, що супроводжують принцип насолоди. Теологічні етичні системи (протестантизм, католицизм, православ'я) засуджують мораль тілесної насолоди як богопротивну, протиставляючи їй аскетизм, самообмеження, цнотливість духовної доброчесності.

Положення щодо задоволення як практично-поведінкового й теоретичного принципу, які концептуально засвідчили кризу гедоністичних вчень, сформулювали з різних позицій К. Маркс, З. Фрейд, Дж. Мур. Так, у марксизмі в соціально-філософській критиці гедонізму зазначалося, що задоволення і страждання виступають як функція реальних соціальних відносин людей. З. Фрейд доводив, що задоволення, яке є вихідним мотивом, не може бути універсальним принципом поведінки суспільного індивіда, тим більше з огляду на загальноприйняті моральні норми. Гостра критика гедонізму міститься в творах сучасних соціальних філософів і етиків, які вбачають у факті "спалаху" гедоністично-споживацьких форм поведінки, в "моралі вседозволеності" свідчення гострої кризи суспільства (Д. Белл, О. Тоффлер, К. Дейвіс).

У світлі такої критики і після неї гедонізм вже не сприймається як теоретично серйозний і достовірний етичний принцип. Задоволення стає предметом вивчення вузького кола спеціалістів, зокрема в галузі психології та теорії споживання.

Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. та ін. — К., 2002; Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др. — 2-е изд. — М., 1989; Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб. пособие для вузов. — М., 1991; Соціальна філософія: короткий енциклопедичний словник / За заг. ред. В. П. Андрущенка, М. I. Горлача. — К., 1997.

Г. Калінічева