Політологічний словник

Геополітика (від грецьк. ge — Земля і politike — мистецтво управління державою). Доля геополітики нагадує долю кібернетики і генетики, які визнавалися псевдонауками, що завдають людству лише шкоди. Ще донедавна побутувала думка, нібито воєнні злочини Третього рейху — експансія, війна, депортація — були теоретично обґрунтовані німецькими геополітиками, зокрема К. Хаусхофером. Проте концептуальний аналіз його творів свідчить про суттєву відмінність між геополітичними поглядами Ха- усхофера і спрощеними расистськими пасажами націонал-соціалістів. Геополітики як доктрини побоювалися ще й тому, що ця наука беззастережно розкривала основоположні механізми міжнародної політики, які лідери політичних режимів, як правило, прагнуть приховати за гуманною риторикою або абстрактними ідеологічними схемами. Нині геополітика поступово здобуває офіційне визнання і відповідний статус наукової дисципліни, про що свідчить, зокрема, видання монографічних праць і підручників як російських, так і українських дослідників, публікації в періодичних виданнях.

Геополітика — наука майбутнього, основи якої найближчим часом викладатимуться не тільки у вищих навчальних закладах, установах і академіях, а й у середніх школах. Ця наука вкрай необхідна для освіти, розвитку політичної культури громадян.

Поняття "геополітика" першим запровадив шведський політик Р. Челлен (1864 — 1922). Геополітику він розглядав як складову політології. За його визначенням, геополітика — "це наука про державу як географічний організм, втілений у просторі". Основним законом геополітики є утвердження фундаментального дуалізму, віддзеркаленого в географічному устрої планети. Цей дуалізм виражається в протиставленні телурократії (сухопутної могутності) і таласократії (морської могутності). У давні часи зона телурократії однозначно ототожнюється з внутрішньоконтинентальними просторами Північно-Східної Євразії (в загальних рисах це територія колишньої царської Росії). Таласократія визначається як берегові зони Євразійського материка.

Геополітичне співвідношення таласократії і телурократії остаточно формується в період становлення Англії як могутньої морської держави — в XIV-XIX ст. Із середини XX ст. головним оплотом таласократії стали Сполучені Штати Америки. В холодній війні 1946-1991 рр. одвічний геополітичний дуалізм досяг максимальної напруги: таласократія ототожнювалась із США, а телурократія — з СРСР. Цим формам геополітичного дуалізму на ідеологічному рівні відповідали дві такі ж синтетичні реальності — ідеологія лібералізму (капіталізму) й ідеологія марксизму (соціалізму).

Отже, геополітика — це наука, за допомогою якої владні структури визначають, що потрібно врахувати при прийнятті глобальних (доленосних) рішень для своїх народів. Звичайно, геополітичні конструкції не дають абсолютної відповіді на всі складні питання політичних і міжнародних подій, але можуть і повинні використовуватись як чіткі орієнтири.

Сучасна геополітика спирається на результати досліджень учених різних наукових шкіл, які, як правило, представляли великі, планетарного значення держави. "Родоначальником" геополітики вважають німецького дослідника Ф. Ратцеля (1844 — 1904), хоча сам він цей термін не використовував. Його основна праця, яка вийшла друком у 1897 р., називалася "Politische Geographie". Ф. Ратцель ставився до держави, як до "живого просторового, укоріненого в ґрунт організму". Просторова експансія держави є природним процесом, характерним для розвитку живого організму. У розвитку великих країн спостерігається тенденція до максимальної геополітичної експансії, яка поступово виходить на планетарний рівень. У цьому контексті Ф. Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутню світову

континентальну державу з розвиненими військово-морськими силами. Німецький геополітик К. Хаусхофер (1869 — 1946) створив свою теорію на основі ґрунтовного вивчення концепції Ф. Ратцеля. Картина планетарного дуалізму — "морські сили" проти "континентальних сил" — була для нього ключем для відкриття всіх таємниць міжнародної політики. Планетарний дуалізм ставив Німеччину перед проблемою геополітичної самоідентифікації. Майбутнє Великої Німеччини бачилося в геополітичному протистоянні Заходу, і особливо англосаксонському світові.

Засновником французької геополітичної школи вважається Відаль де ля Блаш (1845 — 1918). Він створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти — географічний, власне навколишнє середовище, й історичний — сама людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору. Людина не тільки фрагмент декорації, а й головний актор спектаклю. Головним політичним суперником Франції на той час була Німеччина — єдина могутня, стиснута з усіх боків європейська держава, геополітична експансія якої блокувалася розвиненими європейськими державами. В цій ситуації Франція геополітично орієнтувалася Відалем де ля Блашем на входження до складу загального фронту "морської сили".

Інтелектуальним родоначальником сучасного атлантизму вважають американського адмірала А. Мехена(1840-1914). Свою доктрину "морської сили" він виклав у ряді праць, зокрема "Зацікавленість Америки в морській силі нині й у майбутньому". "Морська сила" є особливим типом цивілізації — найкращим і найефективнішим. Мехен вважав, що у США "морська доля", яка на першому етапі полягає в стратегічній інтеграції усього Американського континенту, а далі — у встановленні світового панування. Основною небезпекою для "морської цивілізації" є континентальні держави Євразії, насамперед Росія і Китай, а потім Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили основним стратегічним завданням.

Однією з яскравих постатей серед політиків є англійський вчений і політик Хелфорд Дж. Маккіндер (1861 — 1921). У 1904 р. в доповіді "Географічна вісь історії" Маккіндер стверджував, що з планетарного погляду в центрі світу лежить Євразійський континент, "географічна вісь історії". Це політичне поняття тотожне Росії, яка "займає у цьому світі центральне стратегічне положення, що в Європі належить Німеччині. Вона може завдавати і стримувати удари з усіх напрямків, за винятком Півночі". Виходячи з цього, Маккіндер вважав, що основне завдання англосаксонської геополітики — не допустити утворення стратегічного континентального союзу навколо географічної осі історії (Росії).

Американця голландського походження Н. Спайкмена (1893-1943) разом з адміралом Мехеном можна "назвати родоначальником атлантизму" й ідейним натхненником НАТО. Спайкмен запроваджує надзвичайно важливе поняття "Серединного океану", маючи на увазі Атлантичний океан, обидва береги якого — американський і європейський — є ареалом найбільш розвиненої в технологічному та економічному значенні західної цивілізації. Нервовим центром і механізмом "атлантичного співробітництва" є США. Європа є розумовим додатком США, поступово повинна обмежуватися і політична суверенність європейських держав, а влада переходити до особливої інстанції, яка об'єднує представників усіх "атлантичних" просторів, відтак ці держави мають підкорятися пріоритетній першості США. Отже, вже в 1942 р. Спайкмен передбачив найважливіші політичні процеси і їхні наслідки — створення Північноатлантичного союзу (НАТО), планетарну гегемонію США.

П. М. Савицький (1895-1968) — перший (і один з небагатьох) російський автор, якого по праву можна назвати геополітиком. Основна ідея Савицького полягає в тому, що Росія являє собою особливе цивілізаційне утворення, яке визначається через якість "серединності". Якщо "серединність" Німеччини обмежується Європейським континентом, а сама Європа — лише "західний мис" Євразії, то Росія займає центральну позицію в межах усього континенту. Росія — не частина Європи і не продовження Азії, вона — самостійний світ, окрема й особлива духовно-історична, геополітична реальність — "Євразія". Геополітична доктрина Савицького — пряма антитеза поглядам Блаша, Мехена, Маккіндера, Спайкмена та інших "таласократів".

У Радянському Союзі саме слово "геополітика" сприймалося негативно. Хоча більшовики одразу після приходу до влади в 1917 р. почали розробляти нову геостратегію, основні орієнтири і характеристики якої зберігалися аж до початку перебудови. Стратегія більшовиків на "світову революцію" в просторовому значенні полягала в тому, щоб дестабілізувати становище на території капіталістичних держав. Особливістю радянської геополітики було постійне прагнення утворити "континентальний" блок із Німеччиною. Співробітництво між СРСР і Німеччиною, в тому числі військове, яке почалося в 1922 р. після підписання Рапалльського договору, тривало до перемоги нацистів у 1933 р. У 1939 р. Гітлер напередодні Другої світової війни був змушений урегулювати відносини з СРСР, а для цього погодитися на умови Москви. Сталін добився повернення більшості територій, що належали Росії до революції. Були визначені "сфери інтересів" у Східній Європі.

Під час Другої світової війни (катастрофічні наслідки її початку для СРСР пояснюються, зокрема, й ігноруванням геополітичної стратегії) і особливо під її кінець Радянський Союз продовжував керуватися геостратегічними принципами, виправданими в недалекому минулому, прагнув розширити просторову сферу свого впливу, в тому числі за рахунок нових територій. Створення в повоєнний період дружніх режимів у країнах Центральної і Східної Європи з об'єднанням їх згодом у рамках таких організацій, як РЕВ, Варшавський договір,— все це повинно було закріпити вплив СРСР у континентальній частині Європи.

У повоєнний період радянський зовнішньополітичний курс здійснювався згідно з геополітичними концепціями, які розроблялися в партійно-державному керівництві відповідними спеціалістами. Це зокрема стратегія СРСР у Світовому океані, де дві наддержави активно змагалися в прагненні встановити контроль над морськими просторами. А як відомо, у минулому радянське керівництво далеко не завжди приймало рішення відповідно до рекомендацій вітчизняних фахівців. Прикладом може бути афганська кампанія. До речі, схожа проблема існує у відносинах між геополітичною наукою і владними структурами за кордоном, зокрема у США. Наприклад, в'єтнамська війна — не найкраща сторінка в історії Сполучених Штатів. Те саме стосується війни США і їхніх союзників в Афганістані і Перській затоці.

З викладеного можна зробити такі висновки. Перший. Найбільш загальною і загальновизнаною методологічною формулою геополітики є фундаментальний історичний дуалізм між Суходолом, телурократією, Євразію, "географічною віссю історії", з одного боку, і Морем, таласократією, Атлантикою, англосаксонським світом — з іншого. Втім, з появою авіації і особливо масової зброї, засобів її доставки традиційні моделі, в основі яких лежав географічно-просторовий детермінізм, потребують коригування. Другий. Без розриву с традицією розвивалась атлантична (таласократична), а в наш час, власне, американська лінія в геополітиці. Була створена нова геополітична модель, яка передбачала два варіанти розвитку подій — або остаточний виграш Заходом геополітичної дуелі зі Сходом, або конвергенція двох геополітичних таборів і встановлення Світового уряду (цей проект дістав назву "мондіалізм" — від французького слова "світ"). Планетою мають управляти Москва та Вашингтон і дивитись на неї очима "астронавтів на космічній орбіті". Захід перемагає у холодній війні зі Сходом. Морська сила святкує свою перемогу над Суходолом. Кінець двополярного світу — це стратегічний удар по Євразії, континентизму і суверенітету всіх євразійських держав. Третій. Існує три версії майбутнього світового розвитку. Перша — повна і остаточна перемога Заходу в холодній війні. Друга — протистояння Суходолу і Моря збережеться, що приведе до створення нових блоків. У центрі одного з них стоятимуть США та їхні союзники, в центрі іншого — Росія, яка має перетворитись на Євразійську імперію. І нарешті, третя — багатополюсна модель світового розвитку, яка, на думку її прихильників, найбільшою мірою відповідає інтересам людської спільноти.

Геополітика: Підручник / А. І. Кудряченко, Ф. М. Рудич, В. О. Храмов. - К., 2004; Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. — М., 1997; Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти. — К., 2002.

Ф. Рудич





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити