Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005


Греції Давньої політична думка

Греції Давньої політична думка — історична єдність і розмаїття політичних вчень, поглядів та ідей давньогрецьких мислителів (Платон, Аристотель, Цицерон, Полівій та ін.).

Антична Греція, її політична думка відіграли виняткову роль у політичній історії людської цивілізації, зокрема європейської. Тому неперевершене значення має історія політичної думки Давньої Греції, яка — від Орфея до Полібія — пройшла шість головних етапів, для кожного з яких характерний окремий напрям політичного мислення. Перший з них — етап античної міфічної перед політології — представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфічного світогляду у різних версіях.

Другий етап — формування філософського підходу до політичних процесів у Давній Греції — сягає своїми витоками творчості «семи мудреців» (кінець VII — початок VI ст. до P. X.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, вадам — чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керівництву» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається в іншому», «закон — втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори до речі» (Біант); «демократія краща за тиранію», «не карай злочинця, а попереджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та багато інших стали моральною нормою політичного керівництва для багатьох поколінь.

Справу мудреців продовжили Піфагор (580-500), Геракліт (530-470), Демокрит (470-366) та інші видатні мислителі.

Третій етап еволюції еллінської протополітології відзначається виходом на духовну арену раціоналістських інтерпретацій політичного розвитку з боку софістів, найяскравішими представниками яких були Протагор (481 — 411), Горгій (483 — 375), Гіппій (460 — 400), Антіфонт (V ст.), Фрасімах (V ст.) та ін. Софістам належить видатна заслуга в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, перетворенні її у «міру всіх речей», у постановці проблеми невідчужуваних прав і свобод особистості, природженої рівності людей, у тому числі і рабів, у подальшому розвитку демократичних поглядів, у створенні концептуальної платформи для раціоналістського обґрунтування теорій суспільного договору і природного права, у піднесенні авторитету останньої як визначальної основи для писаних законів, тобто штучного, позитивного права, що залежить від свавілля законодавців і тому має лише тимчасове значення.

Четвертий етап — це етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів та створення наукових основ політичної моралі і політичної філософії. Він пов'язаний з іменами двох видатних мислителів — Сократа (469 — 399) і Платона. У своїх аналізах проблем державного життя, громадян, обов'язків, справедливості, права Сократ керувався «внутрішнім божественним голосом», вважав «мірою всіх речей» не людину, а бога, що аж ніяк не заважало йому створити цілком світську концепцію об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права. Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота— це знання, це морально прекрасне. Добро і зло у політичній діяльності — наслідок наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те і справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протиборствують, а, грунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони вищі й дорожчі за батька з матір'ю, державу і громадянина пов'язують договірні відносини. Політична свобода — це панування справедливих законів. Держава за формою правління може бути монархією (царством), тиранією, аристократією, плутократією чи демократією. Тиранія — це беззаконня, свавілля, насильство; демократія недоцільна, бо натовп не може бути політично мудрим, а чиновники, що обираються, — некомпетентні. Тому найліпша форма правління — аристократія як владування знаючих і досвідчених.

П'ятий етап — етап народження політичної юриспруденції, започаткування емпірико-теоретчного підходу до вивчення політичних проблем, пов'язаний з ім'ям Аристотеля.

Шостий етап політичної думки еллінів припадає на III — ІІ ст. до Р. X. Цей період характерний злетом започаткованої Аристотелем політичної етики, об'єктом вивчення якої стали основи політичної моралі, її природи і внутрішньої структури, місця у системі політичних відносин і суспільному житті взагалі. Етика стала основою творчості Епікура (341 — 270). Мислитель вчив жити розумно, дотримуючись моралі, заради приємності, щастя, задоволення, волі, спокою духу, а для цього взагалі відійти від буденних справ і суспільної діяльності, дотримуватись аполітичності, індивідуалізму (що, однак, не означає повного політичного індиферентизму), не завдавати шкоди іншому. Саме в останньому і полягає природне право людини на справедливість, джерелом якої є сама природа, але у суспільстві стала наслідком договору про корисне з тим, щоб «не шкодити один одному і не терпіти шкоди». Ось чому головне завдання політичної влади — безпека людей, а законодавства і законів — захист мудрих. Етика давніх стоїків — Зенон (336-264), Клеанф (331 — 232), Хрісіпп (277 — 208) — базується на природному, божественному законові, на частині всесвіту — людській природі — й вимагає жити чесно, виконуючи всі обов'язки в державі, у громадянському співжитті, які втілюють природні зв'язки людей, що є громадянами єдиної світової держави. Рабство, сім'я, індивід, шлюб, на думку стоїків, не мають виправдання, оскільки суперечать природним настановам. Якщо бог Епікура не втручається ні у природу, ні в політичне життя людей, то у стоїків божественне разом з природною необхідністю впливає на політичні процеси досить суттєво. Та найвизначнішою ознакою розглядуваного етапу стало започаткування науки політичної історії, що пов'язано з іменем Полібія (210 — 128) і з його знаменитою працею «Всезагальна історія у сорока книгах». Історія людства, на думку мислителя, це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового за «приреченням» — всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності — це такий самий природний процес у рамках циклу: царство — тиранія — аристократія — олігархія — демократія — охлократія. Полібій детально аналізує сутність кожної з цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших і визначає три головних (царство, аристократія, демократія), кожній з яких відповідає її протилежність: царству — тиранія, аристократії — олігархія, демократії — охлократія. Найкраща форма держави — це змішане правління царя, старійшин і народу, тобто поєднання рис царства, аристократії і демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримувань і противаг: три влади не лише підтримують, а й протистоять одна одній.

История политических учений. — М., 2002; Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки: Пер. з англ. — К., 1997; Федорова М. Классическая политическая философия. — М., 2001.

В. Храмов






Personalised Essay Writing Service for You

Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити