Політологічний словник

Договір у політиці — у юридичній, соціальній філософії і взагалі в соціальних науках термін "договір" використовується в найрізноманітніших значеннях. Найбільш поширене визначення договору як угоди суб'єктів політики, що містить фіксований набір відповідних зобов'язань сторін, недотримання яких спричиняє не тільки розірвання відповідної угоди, а й можливість запровадження інших правових, силових санкцій та обмежень щодо порушника договору. Договір як засіб регулювання політичних і соціальних відносин у рамках політичних спільнот був відомий у стародавніх суспільствах. При цьому форма угоди, що містить значимі для певної спільноти зобов'язання, які фіксують основні норми поведінки і соціальних відносин, могла набирати сакралізованого характеру, мати вигляд міжнародного договору тощо. Прихильність до дотримання укладених угод і договорів, в окремих випадках навіть "святість" договірних зобов'язань протягом людської історії були властиві для найрізноманітніших культур і цивілізацій, народів і держав, що дає підстави констатувати універсальність значення цього виміру в історії людської цивілізації. Договір відігравав досить помітну роль в суспільно-політичному житті стародавніх греків та римлян, як окремих полісів, так і їх об'єднань (Афінський морський союз, Беотійський союз, Ахейський союз, Римсько-Італійський союз та ін.). Однак найміцніше договір і договірний вимір ввійшли в життя європейського суспільства вже в період Середньовіччя. Саме феодальна держава (кожна з європейських держав, а також ранньофеодальні імперії — Каролінгів, Священна Римська імперія та ін.) за формою являла собою складну систему договірних зв'язків між суб'єктами різних статусів і рангів. За допомогою відповідних договорів регламентувалися відносини васалітету, фіксувалися зобов'язання суб'єктів феодального права (монархів, представників феодальної аристократії, лицарства, духовенства, цілих міст) один щодо одного, закріплювалися відповідні торгові та політичні права і привілеї. Не випадково в цьому зв'язку виникнення теорії щодо "договірного" походження влади виявилося можливим на світанку нового часу саме в Європі. Теорія "суспільного договору", що виникла і утвердилася в суспільно-політичній думці Західної Європи в XVII — початку XVIII ст., стала наступним кроком у розвитку договірних вимірів відносин у суспільстві. Конкретні інтерпретації їх (запропоновані Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін.) істотно відрізнялися одна від іншої. Однак основна ідея полягала в тому, що державна влада випливає з добровільного і вільного волевиявлення громадян, має підпорядкований характер щодо цієї волі, вираженої тим або іншим способом і полягає в праві видавати закони і вимагати їх виконання всіма суб'єктами соціально-політичного процесу, мобілізуючи для цього необхідні ресурси певної політичної спільноти. Теорія "суспільного договору" прямо пов'язана з подальшими теоріями "природного права". Якщо зміст доктрини природного права в класичному лібералізмі розкривався через визнання і захист автономії окремої людської особистості, члена громадянського суспільства, то "суспільний договір" являв собою ту основу, на котрій можна було досягти соціального порядку, здатного забезпечити громадянські та політичні права індивіда. Ідея договору, апріорно розглянутого як абсолютного ідеалу всіх типів соціально-політичної взаємодії і політичної організації, є свого роду камертоном ліберальної традиції суспільно-політичної думки західних суспільств. Договір із засобу вирішення проблем соціального порядку, легітимації системи владних відносин, політичного устрою держави перетворився в універсальний засіб тлумачення найширшого кола суспільних колізій та проблем. Поняття "договір" настільки міцно увійшло до суспільно-політичної думки Заходу, що стало основою, до певної міри, політичної міфології, яка торкається тих чи інших сторін життя політичного суспільства. Крім універсального значення договірного виміру в політичному житті величезне значення для нормального функціонування кожного політичного суспільства має аспект міжнародно-правового регулювання, немислимого без міжнародних договорів, що відіграють вирішальну роль у регулюванні міждержавної і всієї системи міжнародних відносин. Такі договори у формі усних угод вождів і старійшин племен час від часу укладалися ще в доісторичний період для запобігання або фіксування підсумків міжплемінних зіткнень. Міжнародні договори як писемні міжнародно-правові акти з'явилися в ранніх державних утвореннях, наприклад, у Межиріччі близько 5 тис. років тому з виникненням у них писемності. До перших міжнародних договорів належать угоди між найдавнішими містами — державами Месопотамії — Шумером, Еблою, Аккадом, Лагашем та ін., між Хетським царством і Єгиптом тощо. Договори регламентували вирішення найрізноманітніших питань міждержавних відносин — про мир або перемир'я, союз і воєнну допомогу, торгівлю, права іноземців, реставрацію й охорону культових споруд, арбітраж тощо. Проте в основному договором охоплювалося порівняно вузьке коло міжнародних відносин — головно пов'язаних з війнами, їх підготовкою, завершенням і врегулюванням конфліктів. Суб'єктами міжнародних договорів в епоху античності, як і раніше залишалися держави й державні утворення, а поряд з ними — союзи держав та міст — держав, організації, що мали релігійний характер (амфіктонії тощо). Укладання міжнародних договорів поряд з правом оголошення війни належало до найважливіших прерогатив і ознак суверенітету держав. Міжнародні договори або угоди, укладені особою, що не має на це достатніх повноважень, в умовах полісної демократії (у Давній Греції і Давньому Римі) вимагали процедури ратифікації народними зборами або іншим вищим державним органом (наприклад, у Римі — сенатом). Основним способом забезпечення договору вважалася релігійна клятва, шлюб між членами правлячих династій (для монархічних держав) або поручительство третіх країн. В середні віки і Новий час як наслідок поступового розвитку всіх видів комунікації (зокрема й стрімкий розвиток мореплавання, розширення торгових обмінів тощо) кількість міжнародних договорів збільшується і відзначається поява їх нових видів. Поряд із традиційними договорами про мир, союз, дружбу тощо вже в X- XI ст. у всій Європі починають укладатися самостійні торгові договори, дещо пізніше дістають поширення міжнародні договори про арбітраж, консульські конвенції та ін. Створення світового ринку і широкий розвиток міжнародної торгівлі в XVII-XIX ст. спричинилися до необхідності відповідної договірної регламентації питань транспорту, зв'язку, шляхів сполучення. Розвивається практика укладення спеціальних Д., що встановлюють правовий режим найважливіших морських проток, каналів і рік (Константинопольська конвенція 1888 р. про режим Суецького каналу, акти Паризького 1856 р. конгресу про режим Чорноморських проток, р. Дунай та ін.). Міжнародні договори регламентують межі колоніальної експансії і визначають сфери впливу тих або інших країн (Заключний акт Берлінської 1885 р. конференції про поділ Африки). Нарешті, дістає практичне втілення мрія всіх теоретиків міжнародного права (принаймні з часів Г. Гроція)— за допомогою багатосторонніх договорів робляться спроби кодифікації законів і звичаїв війни і створення системи колективної міжнародної безпеки (Женевська конвенція 1864 р., Гаазькі конвенції 1899 р. і 1907 р. та ін.). За характером угод усі міжнародні договори Нового і Новітнього часу поділяються на рівноправні і нерівноправні. За кількістю учасників — на двосторонні і багатосторонні. За терміном дії — на строкові і безстрокові.

Україна як самостійна держава має багату практику підписання Д. п. з часів Київської Русі. Ця практика поповнилася за часів національно-визвольної війни українського народу в середині XVII ст. підписанням Б. Хмельницьким Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського(1651 р.)договорів з Польщею, Переяславської угоди з Росією (1654 р.). Україна першою підписала в 1921 р. Ризький мирний договір з Польщею, у 1922 р. — Договір про дружбу й братерство з Туреччиною. У складі колишнього СРСР Україна була учасником Паризьких мирних договорів 1947 р. з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. З участю України підписано Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Конвенцію про політичні права жінок (1955 р.) тощо. Після здобуття незалежності Українська держава з початку 90-х років підписала десятки різних міжнародних Д., які зміцнили її становище у світовій спільноті.

Показово, що у період після закінчення Другої світової війни, із вступом людства в ядерне століття міжнародні Д. стали найважливішим інструментом врегулювання суперечностей між різними країнами або групами країн. Відповідні двосторонні і колективні угоди створили основу для стабілізації ситуації на Європейському континенті і розрядки міжнародної напруженості, сприяли припиненню гонки ядерних, хімічних і звичайних озброєнь, розширили можливості культурних обмінів, гуманітарних контактів тощо. Міжнародний договір був остаточно визнаний основним джерелом міжнародного права і дотепер залишається фундаментом усієї складної системи сучасних міжнародних відносин.

Талалаев А. Н. Право международных договоров. — М., 1980; Elezar D. J. Exploring Federalism. — Tuscalosa, 1 987; Локк Дж. Соч.: В 3 т. — М„ 1988; Гоббс Т. Соч. В 2 т. — М., 1991; Политологическая энциклопедия. — М., 2003.

А. Кудряченко




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити