Договір суспільний — соціально-філософське та правове політологічне вчення про походження, сутність і функції держави, згідно з яким її виникнення пояснюється як наслідок добровільної угоди громадян, які делегують державі свої основні права. Ідея суспільного договору виникла ще в стародавню добу і має багатовікову традицію. За нового часу концепція договірної держави знайшла ґрунтовну розробку в працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ф. Прокоповича, І. Канта, Й. Фіхте. Так, на думку Т. Гоббса, Д. с. породжує необмежений характер державної влади. Дж. Локк, визнаючи реальність Д. с., не абсолютизував державну владу і зазначав, що в разі його порушення представниками влади народ має право на революцію. Вельми радикальна версія цієї концепції належить видатному французькому філософу, письменнику, діячеві Просвітництва Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). У творі "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (1762 р.) він доводить, що держава з'являється внаслідок переходу людства від "природного стану" до цивілізації, яка, запровадивши приватну власність, породила нерівність і гострі суперечності, що й зумовило укладення соціального контракту про утворення суспільного інституту, мета якого — забезпечення громадянського миру і злагоди. Підвалини концепції Руссо утворюють положення про невідчужуваність свободи як найважливішої ознаки людини, невідчужуваність "народного суверенітету", про державу, здатну забезпечити демократичні права і свободи громадян. У разі порушення зазначених принципів народ має право повстати і силою примусити правителів, які є лише представниками народу — суверена, дотримуватися цих вимог. Ж.-Ж. Руссо, виходячи з уявлення про державу як "політичний організм", вважав, що її існування і "здоров'я" залежать від досконалого правління і розумного законодавства. На відміну від Т. Гоббса, він виступав проти поділу влади, натомість пропонуючи чітке розмежування функцій державних органів. Ідеал Ж.-Ж.Руссо — невеликі держави, громадяни яких здійснюють безпосереднє волевиявлення і контроль за діяльністю правителів. Республіканський суспільний устрій, за його вченням, може набирати різних форм урядування, втілюючись у монархію, аристократію, демократію. Зважаючи на істотну моральну зіпсованість людей, "той лад буде найкращим і найприроднішим, за якого наймудріші правлять більшістю" (аристократія), забезпечуючи при цьому спільні інтереси.

"Суспільний договір" Ж.-Ж. Руссо змальовує як певне ідеальне соціальне утворення — громадянське суспільство, що ґрунтується на принципах егалітаризму і на моральних засадах. У ньому природні інстинкти поступаються місцем поняттю справедливості, фізичні імпульси — голосу обов'язку. Прихильник свободи, освіченості і моралі, він рішуче виступає проти будь-якої тиранії і деспотизму, засуджує розкіш і розпусту, прагнення до наживи. В його "царині розуму" мали правити закони і доброчесні моральні імперативи, підкріплені авторитетом релігії та нормативами безумовної громадської дисципліни. За таких умов людина, яка, на думку Ж.-Ж. Руссо, за природою добра, здійснить свої ідеали свободи, братерства та інші якості "суспільної людини". Уклавши суспільний контракт, усі його учасники мають підкорятися "загальній волі", підпорядковуватися її контролю. Побудована на ідеї зрівняльності, самообмеження особистісного інтересу в ім'я загального блага, його концепція дотепер є об'єктом гострої критики. Так, на думку Ж. Марітена, саме Ж.-Ж. Руссо несе відповідальність за всі біди європейської культури Нового часу, бо запропонував хибну інтерпретацію "природи людини", проповідував егалітаризм і демократію, позбавлену духовного начала. Внутрішні суперечності вчення Ж.-Ж. Руссо, наприклад, "примусити людину бути вільною", як і за часів його життя, продовжують викликати гострі дебати і породжувати діаметрально протилежні оцінки — від тоталітарних до лібертаристських.

В сучасних умовах теорія Д. с. суттєво модифікувалася і виходить з необхідності пояснення природи взаємовідносин суспільства й держави, їхніх взаємних обов'язків стосовно один одного й подолання конфліктності їх розвитку (див. також: Договір у політиці).

А. Кудряченко