Екзистенціалізм (від лат. existentiel — існування) — філософія існування, один з найвпливовіших напрямів світової філософської думки XX ст. Виникає наприкінці 20-х років у Німеччині (М. Гайдеггер, К. Ясперс) і в 30-ті роки у Франції (Ж. П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель, М. Мерло-Понті, С. де Бовуар та ін.). У 40-50-х роках екзистенціалізм набув поширення і в інших європейських країнах, у 60-х роках також і в США. Представники цього напряму в Італії — Н. Аббаньяно, Е. Пачі; в Іспанії — М. Унамуно, X. Ортега-і-Гассет; в Ізраїлі — М. Бубер; в Африці — Л. Сенгор; в Японії — Нісіда; в арабських країнах — Бадані, Тізіні. В США ідеї екзистенціалізму популяризували У. Лоурі, У. Баррет, Дж. Еді. До екзистенціалізму також близькі окремі релігійно-філософські напрями: французький персоналізм (Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа) та німецька діалектична теологія (К. Барт, П. Тілліх, Р. Бультман).

Філософським джерелом екзистенціалізму можна вважати ірраціональну філософію XIX ст. — німецький романтизм, ідеї К'єркегора, "Філософію життя", а також феноменологію Е. Гуссерля. Своїми попередниками екзистенціалісти вважають Паскаля, К'єркегора, Унамуно, Достоєвського і Ніцше. Центральною категорією екзистенціалізму є поняття "екзистенції" людського існування (звідси й назва, яку дав новому філософському напряму (1929 р.) німецький філософ Ф. Хайнеман). Екзистенція — унікальне особистісне єство людини, що втілює в собі духовну, психоемоційну неповторність особи. Особистісний характер екзистенції робить її недосяжною для будь-яких логіко — дискурсивних, раціонально-об'єктивних методів пізнавального осягнення. Внаслідок загальності методи виявляються принципово "несумірними" із особистісною (неповторно-унікальною) природою екзистенції. Тому екзистенція, як принципово несумірна із "загальним", речово-предметним світом з його раціонально-логічною структурою, виступає як те, "що не є" (сукупність можливостей, майбутнє та ін., на які переважно й орієнтована "екзистенція" як на предмет своїх бажань, задумів, планів, проектів), як небуття, ніщо. В такому контексті екзистенціалізм тяжіє до ідей так званої ареопагітики ("апофатизму"). У світоглядному плані філософія екзистенціалізму співзвучна з кордоцентрично-екзистенційною орієнтацією українського світоглядного менталітету, одним з підтверджень чого є той вплив, який справила на формування екзистенціалізму (французький варіант) школа київського екзистенціалізму початку XX ст. (М. Бердяєв, Л. Шестов).

Екзистенціалізм як філософський напрямок має неоднорідний характер. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Шестов, Бубер) і атеїстичний (Сартр, Камю, Мерло-Понті, Гайдеггер). Однак визначення "атеїстичний" щодо екзистенціалізму доволі умовне, оскільки визнання того, що Бог помер, супроводжується (зокрема, у Гайдеггера і Камю) ствердженням неможливості і абсурдності життя без Бога.

Як філософія життя екзистенціалізм прагне зрозуміти буття як щось безпосереднє та подолати інтелектуалізм як традиційної раціоналістичної філософії, так і науки. Буття, згідно з екзистенціалізмом, не є емпіричною реальністю, що дана нам у зовнішньому сприйнятті. Буття потрібно осягнути інтуїтивно. Визначальним для нашого власного буття (екзистенції) є його незамкнутість, відкритість трансценденції (виходу за свої межі).

Онтологічною передумовою трансцендування є скінченність екзистенції, її смертність. Модусами скінченності є тимчасовість, історичність та "ситуаційність" екзистенції. Трансценденційне і сам факт трансцендування різні представники екзистенціалізму розуміють неоднаково. З релігійного погляду трансценденційне — це Бог. Згідно з Сартром і Камю, трансценденція — є ніщо й виступає як глибинна таємниця екзистенції. Якщо у Ясперса, Марселя, пізнього Гайдеггера, які визнавали реальність тансценденційного, переважають символічні і навіть міфоепічні моменти, то вчення Сартра і Камю, які ставили своїм завданням розкрити ілюзорність трансценденції, мають критичний, а інколи нігілістичний характер.

У французькому, російському і українському екзистенціалізмі, а також у Ясперса центральне місце посідає проблема людської свободи. Марсель і Ясперс вважали, що свободу можна здобути лише в Богові. У Сартра, в якого трансценденція — ніщо, поняття нігілістичне, свобода виступає заперечливістю щодо буття. Свобода людини полягає в тому, що вона сама себе "проектує", створює себе, обирає себе, не керуючись нічим, окрім своєї власної суб'єктивності, сутність якої — повна незалежність від будь-чого. Людина одинока й позбавлена будь-якої онтологічної "основи". Вчення Сартра про свободу межує з позицією крайнього індивідуалізму. Загалом свобода в екзистенціалізмі виступає як важкий тягар, який людина має нести, оскільки вона є особистістю. Вона може відмовитись від своєї свободи, перестати бути сама собою, стати "як всі", але лише через відмову від себе як особистості. Світ, в який при цьому поринає людина, у Гайдеггера має назву "man": це світ, позбавлений індивідуальності, в якому все анонімно, в якому не існує суб'єктів дії, в якому всі — "інші" і людина навіть стосовно себе є "іншою". Це світ, в якому ніхто нічого не вирішує, а тому й не несе ні за що жодної відповідальності. Бердяєв називає це "світом об'єктивації", ознаками якого є поглинання індивідуального, особистого спільним, загальним, позбавленим індивідуальності, а також панування необхідності. Спілкування індивідів, здійснюване в світі об'єктивації, не є справжнім, воно лише підкреслює і поглиблює одинокість кожного. Одним із засобів вирішення цієї проблеми, який визнає Камю, виступає єднання індивідів у бунті проти "абсурдного світу, проти скінченності, смертності, недосконалості і безглуздості людського буття".

Інше вирішення проблеми людського спілкування пропонує Марсель, який вважає, що справжнє буття — трансценденція — є не предметним, а особистісним, атому істинне ставлення до буття полягає в діалозі. Буття, за Марселем, не "Воно", а "Ти". Тому прообразом ставлення людини до буття має слугувати ставлення до іншої людини, яке здійснюється перед особою Бога. Любов, згідно з теорією Марселя, є трансцендентування, прорив до іншого, чи то особа людська, чи то особа божественна. Оскільки такий прорив розумом осягнути неможливо, то Марсель зараховує його до сфери "таїнства".

Проривом об'єктивованого світу, світу "man", відповідно до філософії екзистенціалізму, є не тільки справжнє людське спілкування, а й сфера художньої, філософської, релігійної творчості. Усвідомлення того, що все в світі зазнає загибелі через скінченність самої екзистенції дає підстави Ясперсу закликати людство навчитися жити і любити з постійним усвідомленням недовгочасності і скінченності всього, що людина любить, врешті — незахищеності самої любові.

Соціально-політичні позиції представників екзистенціалізму були різними. Так, Сартр і Камю брали участь у Русі опору; з кінця 60-х років XX ст. позиція Сартра характеризувалася крайнім лівим радикалізмом і екстремізмом. Концепції Сартра і Камю справили певний вплив на соціально- політичну програму руху "нових лівих" (культ насильства, свободи, який переростає у свавілля). Політичні орієнтації Ясперса і Марселя мали ліберальний характер, а погляди Гайдеггера тяжіли до консервативної тенденції.

Гойдєнко П. П. Экзистенциализм и проблема культуры. — М., 1963; Шварц Т. От Шопенгауэра к Хейдеггеру. — М., 1964; Современный экзистенциализм. — М., 1966; Буткевич А. М. От Фрейда к Хайдеггеру. — М., 1985; Проблема человека в западной философии. — М., 1988; Бердяев Н. О назначении человека. — М., 1983; Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др. — 2-е изд. — М., 1989; Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: В. П. Андрущенко — К., 2002; Политологический словарь (http:/www.home.ricor.ru/l_9/slovar.html); Социологический словарь / Сост.: О. М. Абрамова, А. Н. Рыжов; Ред. проф. Л. Г. Судас (http:// www.chem.msu/su/rus/teaching/sociology/sozslov.html)/

Г. Калінічево