Політологічний словник

Етнополітологія (методологічні засади) — наукова теорія, що досліджує етнічні явища у їх діалектичному взаємозв'язку з політикою. Теоретичні підходи Е. опираються на різні методологічні принципи. їхня специфіка визначається характером інтерпретації етнічної природи, а саме є відповіддю на питання: про долю та історичне буття етнічного; про основи етнічності; про моно - чи багатофакторну природу етнічних феноменів; про асиміляцію; про причини і наслідки етнічних конфліктів тощо.

На основі цих орієнтацій сформувалися різноманітні підходи, які об'єднують позиції окремих вчених.

Теорії і концепції етнічності західної думки можна звести до трьох основних методологічних підходів: примордіалізм, інструменталізм (він ще відомий під назвою ситуаціонізм) та конструктивізм.

У теоріях примордіалістського підходу виокремлюють два напрями: соціобіологічний та еволюційно-історичний. Прихильники першого напряму розглядають етнічність як об'єктивну визначальну (примордіальну, тобто споконвічну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюційних ідей як явище, детерміноване генетичними і географічними факторами, трактуючи етнічність як "розширену родинну групу" або як "розширену форму родинного відбору і зв'язку".

Теоретики другого — еволюційно-історичного напрямку примордіалістського підходу розглядають етноси як соціальні, а не біологічні спільноти, глибинно-пов'язані із соціально-історичним контекстом. Це реально існуючі групи з властивими для них рисами — мовою, культурою, ідентичністю, які відрізняють їх від інших груп.

До 60-70-х років XX ст. у світовій науці примордіалістський підхід, головне його другий напрямок, домінував, а в радянському суспільствознавстві був фактично єдиним до початку 90-х років.

Найбільш науково обґрунтованою у радянській науці була теорія етносу. Головним здобутком радянської методології у вивченні людського суспільства, у тому числі етногенезису, є історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їх тривалому розвитку.

Вагоме місце в цих дослідженнях займають праці П. Кушнера, зокрема у його монографії "Етнічні території та етнічні кордони" акцентується увага на значенні територіальної взаємодії етнічних спільнот для процесів їх формування та розвитку, а також визначалася роль національної (етнічної) самосвідомості як етнічного визначника. Для розрізнення народів він пропонував звертати увагу на мову, а також форми житла, одягу, кулінарію та інші елементи матеріальної культури. На думку вченого, значно складніше використовувати для цієї мети відмінності в галузі соціального ладу і явища духовної культури.

Загалом П. Кушнер стояв на тому, що об'єктивні елементи культури і суб'єктивна етнічна самосвідомість є рівнозначними індикаторами належності людей до етнічної спільності, а місце кожного з них у визначенні етнічної належності населення залежить від конкретних обставин. Дослідник виступав проти єдиного, придатного для будь-яких умов рецепту визначення етнічної належності людей.

З-поміж засновників теорії етносу потрібно назвати С. Токарева, який у своїй праці "Проблемы типологии этнических общностей" звертає увагу на те, що жодна з ознак етносу, а саме: мова, територія, спільне походження, економічні зв'язки, політичні об'єднання, культурні особливості, релігія не обов'язково повинні бути притаманні кожному етносові.

У розробці теорії етносу провідна роль належить Ю. Бромлею, який визначав етноси як усталені сукупності людей, які характеризуються певними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, етнічною самосвідомістю, закріпленою у самоназві). Ці властивості формуються лише за відповідних умов — територіальних, природних, соціально-економічних, державно- правових.

Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх працях Л. Гумільов трактував етнос як біологічну одиницю, то у 80-х роках XX ст. запропонував вважати визначальними у його формуванні і розвитку такі чинники, як ландшафт, клімат тощо. Із змінною ландшафту, зазначав Л. Гумільов, етнос втрачає свою природу й зникає.

До примордіалістського напряму належать і такі відомі українські вчені, як В. Наулко, А. Пономарьов та інші, які створили ґрунтовні праці з актуальних проблем етно-національного розвитку українського суспільства.

У середині 70-х років XX ст. як реакція на неспроможність примордіалізму обґрунтувати причини посилення національних рухів у сучасному світі в західній науці виникає інша інтерпретація етнічності, згідно з якою вона розглядається як інструмент, що використовується політиками для досягнення своїх інтересів. Такий підхід дістав назву інструменталізму, або ситуаціонізму.

Таке розуміння етнічності характерне переважно для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в межах політології та соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі та ін.) орієнтуються не на пошук об'єктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт, даність), а на виявлення функцій, які виконують етнічні спільноти. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, які створюються для досягнення певної вигоди і здобуття влади. У цьому контексті етнічність розуміється як ідеологія, яку формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.

Велике поширення у сучасній науці дістав третій — конструктивістський підхід до розуміння етнічної спільності, який визначає нації, етноси як певні інтелектуальні конструкції вчених, політиків, яким завдяки значному поширенню системи освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.

Творці конструктивістської парадигми етнічності (Ф. Варт, Б. Андерсон, Р. Бурдьє, Е. Геллнер, Е. Хобсбаум та ін.) виступають проти історико-культурної реальності етносу, який, за їх твердженням, є якоюсь науковою абстракцією. Вони не визнають примордіалістської складової у теорії етносу, тобто, на думку конструктивістів, етнічні ознаки (мова, традиційна культура, етнічна самосвідомість), що виступають у примордіалістів ідентифікаторами етносу як структури, не мають виключно етнічної належності, а мають загально-соціальний характер і залежать від політичної, соціально-економічної ситуації, у якій опиняється людина.

Етнічність, за конструктивістами, є процесом конструювання уявних спільностей, який ґрунтується на вірі в те, що вони пов'язані природними зв'язками, єдиним типом культури, ідеєю про спільне походження та спільне історичне минуле.

Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий вчений В. Тишков, на переконання якого "нація — це внутрішньогрупова дефініція і їй неможливо надати чітку наукову чи конституційну форму". Це ж стосується ще більш містичної категорії "етнос". Дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично неіснуючим і розуміє під ним довільний вибір особою референтної групи.

У конструктивістському підході необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального конструкту, визнають її існування в реальності, яка здатна впливати на поведінку людей, мобілізовувати їх на досягнення певних цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій на вирішення політичних, соціально-економічних завдань ключову роль вони відводять еліті, лідерам, які нерідко дбають про власні цілі, не завжди обстоюють інтереси народу.

Кожен із розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак дедалі очевиднішим стає те, що осмислення такої складної і різнобічної наукової проблеми, якою є природа етнічного феномену, в межах однієї методологічної моделі неможливе. У зв'язку з цим російський вчений А. Садохін зазначає, що наявні підходи до етнічності не мають взаємовиключного характеру, тому перспективним способом дослідження проблеми етнічності найближчим часом напевне буде інтеграція їхніх найбільш важливих аспектів та створення когерентної теорії етнічності. Далі автор наголошує, що, на думку багатьох етнологів, ядром такого синтезу здатний стати конструктивістський підхід, оскільки він має багато важливих переваг: по-перше, у теоріях цього підходу фокусується увага на відносному характері і ситуативній залежності етнічності, що дає змогу вивчати цей феномен на різних "рівнях" і "зрізах"; по-друге, усі теорії конструктивістського підходу практично однаково трактують проблему ролі спорідненості у формуванні етнічної ідентичності, що можна використати як вихідну основу при створенні різних теорій; по-третє, за період посткомуністичного розвитку світу виявлено досить велику кількість фактів зміни етнічності, що саме по собі дає унікальну можливість для інтеграції поглядів конструктивістів й інструменталістів.

Враховуючи специфіку дослідження етнополітичних процесів у суспільстві, в основі яких лежать тісно взаємозв'язані етнічні і політичні явища, а центральне місце займає етнічний фактор, для вчених у методологічному контексті важливого значення у примордіалізмі, інструменталізмі та конструктивізмі набувають такі теоретичні засади: 1) визнання прихильниками усіх підходів вирішальної ролі етнічної ідентичності з метою і самовиділення групи, і виокремлення її іншими; 2) обґрунтування примордіалістами існування етнічності як об'єктивної даності, одвічної характеристики людства, реальності етнічної сфери; застосування історичного підходу, зокрема фундатором радянської теорії етносу Ю. Бромлеєм, у з'ясуванні генезису і розвитку етносу в цілому; 3) впровадження теоретиками інструменталістської концепції підходів різних соціально-психологічних теорій у пояснення феномену етнічності як ефективного засобу подолання відчуження між людьми, характерного для сучасного суспільства масової культури, споживацьких цінностей і прагматизму, відновлення етнічної рівноправності; 4) обґрунтування конструктивістами ролі ідеологічної діяльності, політичної еліти у формуванні етнічної солідарності.

Саме врахування цих аспектів у методологічних підходах до розуміння етнічного феномену, які сформувались у західній науці, вважається визначальним в об'єктивному і комплексному осмисленні процесу формування етнополітики в Україні, яка повинна базуватися на широкому використанні теоретичних доробок як вітчизняних, так і зарубіжних вчених.

Переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності належить до примордіалістської парадигми.

Арутюнян Ю. В., Дробижева Л. М., Сусоколов А. А. Этносоциология: Учеб. пособие. — М., 1998; Гумилев Л. Н., Иванов К. П. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социс. — 1992. — № 1; Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы // Труды Института этнографии. Нов. серия. 15. — М., 1951; Садохин Э. П. Этнология: Учебник. — М., 2000; Токарев С. А. Проблемы типологии этнических общностей (к методологическим проблемам этнографии) // Вопр. философии. — 1964. — №11.

О. Антонюк






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.