Політологічний словник

Євразійство — найпотужніша і найвпливовіша течія російської геополітичної думки. Її основним завданням було обстоювання самобутніх засад російської історії та культури, розробка нових поглядів на російську та світову історію. Представники Є. розглядали Росію як особливий етнографічний та культурний світ, який займає серединний простір Азії та Європи. Є. ставило за мету осмислити перспективи спільного розвитку народів, що населяють цей регіон, а також виявити засади і причини формування євразійської спільноти. Основна відмінність Є. від інших напрямів цивілізаційного самоутвердження полягає насамперед у визнанні існування євразійської цивілізації як засобу взаємодії різних етнічних та конфесійних спільностей у межах особливого континентального простору, обмеженого природними рубежами.

Найбільш ранніми ідейними джерелами Є. вважаються "послання старця Філофея", в яких старець Єлизарового монастиря Філофей вперше назвав Росію "Третім Римом", після того як у 1453 р. остаточно впав Константинополь і Русь, на його думку, залишилась єдиною великою православною країною, яка стала охоронницею східно-християнської традиції. Месіанська ідея високого історичного призначення, що була сформульована Філофеєм у XVI ст., дістала розвиток у російському історіософському мисленні XIX ст., насамперед у руслі слов'янофільства (А. Хомяков, І. Кіреєвський, С. Аксаков та ін.), яке безпосередньо вплинуло на формування геополітичних поглядів євразійців.

Передумовою Є. був релігійний провіденціалізм російського мислителя першої половини XIX ст. П. Чаадаєва, котрий вважав, що Росія, перебуваючи між Заходом та Сходом, мала поєднати "обидва великих начала духовної природи", але не зробила цього і залишилася поза часом і поза межами двох цивілізацій. Надалі ідею Є. розвивав російський філософ В. Соловйов, який вважав Росію "третім світом", покликаним синтезувати все, що властиве для Західного та Східного світів, подолати їхню історичну обмеженість, щоб досягти "позитивної загальної єдності". З культурологічних позицій цю тему розвивав М. Бердяєв, котрий дуже критично ставився до крайнощів західницької і слов'янофільської концепції Є. і засуджував "ідолопоклонство перед Європою".

Важливий внесок у розробку геополітичних засад Є. зробив В. Семенов-Тянь-Шанський — розробник нової антропогеографічної парадигми у розвитку політичної географії Росії, яка на початку XX ст. прийшла на зміну державоописовій парадигмі що переживала кризу із середини XIX ст., Семеновим-Тянь-Шанським була створена широка, логічно завершена політико-географічна концепція з яскраво вираженим історико-геополітичним і російсько-центричним "креном".

Євразійський рух виник у середовищі російської післяреволюційної еміграції на початку 1920-х років, період його становлення й поширення охоплює 1921-1926 рр. Зародилось Є. в Софії, але невдовзі його центр перемістився до Праги і потім у Берлін. У 1921 р. в Софії вийшов перший євразійський збірник "Исход к Востоку. Предчувствия и свершения", а в 1922 р. — другий збірник "На путях. Утверждения евразийцев", де стисло викладались основні принципи Є.

Засновниками Є. були лінгвіст та філолог М. Трубецькой (1890-1938), географ та економіст П. Савицький (1895-1968), православний богослов, згодом священик Г. Флоровський (1893-1979) і мистецтвознавець П. Сувчинський (1892-1985). У євразійському русі на різних етапах його існування брали участь філософ Л. Карсавін (1882-1952), історик Г. Вернадський (1887-1973), правознавець М. Алексеев (1879-1964) та ін.

Розквіт руху євразійців пов'язаний з виданням "Евразийского современника", а пізніше, в 1926 р., — програмного документа "Евразийство. Опыт систематического изложения", більша частина якого написана П. Савицьким, беззаперечним лідером та ідеологом Є., засновником російської геополітики як науки.

Основна ідея П. Савицького полягає в тому, що Росія являє собою особливе цивілізаційне утворення, яке визначається через поняття "серединності". "Серединність" Росії для П. Савицького є основою її історичної ідентичності, Росія, на його думку, не частина Європи і не продовження Азії. Росія — це самодостатній світ, самостійна і особлива духовно-історична й геополітична реальність, котру Савицький називає "Євразією". Це поняття відображає не суто географічний материк або континент, це, за П. Савицьким, ідея, яка відображена в російському просторі і російській культурі. Росію П. Савицький розуміє геополітично не як національну державу, а як особливий тип цивілізації, що сформувався на основі кількох складових — арійсько-слов'янської культури, тюркського кочівництва, православної традиції. Усе разом створює унікальне, "серединне" утворення, що є синтезом світової історії. "Великоросів" П. Савицький вважає не просто відгалуженням східних слов'ян, а особливим імперським етнічним утворенням, в якому поєднуються слов'янський і тюркський "субстрати". Звідси П. Савицький виводить ще одне важливе поняття Є. — "Туран". Туран — одна з основних категорій Є., означає Північно-Східні області євразійського континенту, степові простори Євразії. Звернення до Турану як цивілізаційної орієнтації було революційним і скандальним для багатьох російських націоналістів. Так, П. Савицький виправдовував татаро-монгольське ярмо, завдяки якому "Росія здобула свою геополітичну незалежність і зберегла свою духовну незалежність від агресивного романо-германського світу". Таке ставлення до тюркського світу було покликане різко відокремити Росію-Євразію від Європи і її історичної долі, обґрунтувати етнічну унікальність росіян. "Без татарщини не було б Росії" — ця теза зі статті П. Савицького "Степ та осілість" стала ключовою формулою євразійства. Іншим фундаментальним поняттям Є. є "місцерозвиток", термін, запроваджений до наукового вжитку також П. Савицьким. Цей термін — точний аналог поняття "простір" у загальній геополітичній теорії. Через поняття місцерозвитку євразійці йшли від необхідності аналітично досліджувати історичні феномени. Апеляція до "місцерозвитку" та до "географічного індивідуума" дала змогу євразійцям уникнути занадто конкретних рецептів щодо національних, расових, релігійних, культурних, мовних та ідеологічних проблем. На думку євразійців, геополітична єдність, яку відчували усі жителі Євразії, "набувала нової мови", яку не можна було пояснити аналітичними концепціями західного раціоналізму.

Іншим важливим аспектом теорії П. Савицького є принцип "ідеократії". Відповідно до цього принципу євразійська держава повинна будуватися, відштовхуючись від споконвічного духовного імпульсу з верху до низу. Відповідно вся її структура повинна будуватись згідно з апріорною Ідеєю і на чолі цієї структури повинен стояти особливий клас "духовних вождів".

На другому етапі своєї історії (1926 — 1929 рр.) центр Є. перемістився у Париж, де продовжували виходити "Евразийские хроники" і починає видаватися газета "Евразия". Видання цієї газети стало організаційним оформленням "лівого" крила Є. Паризький центр Є., головним теоретиком якого був Л. Карсавін, орієнтувався на ідейно-політичне зближення й співробітництво з радянською владою, яке Н. Трубецькой та П. Савицький назвали "самоліквідаторством".

Водночас, внаслідок розколу в середовищі євразійців, виникла течія так званих зміновіхівців, друкованими органами яких були журнал "Зміна віх" (1921-1922 рр.) та газета "Напередодні" (1922-1924 рр.). Зміновіхівство, теоретиками і керівниками якого були Ю. Ключніков, М. Устрялов, О. Бобрищев-Пушкін, свідчило про остаточний поворот частини євразійців і загалом певної частини післяреволюційної еміграції, передусім інтелігенції, від боротьби з радянською владою до її визнання. Загалом ідейним базисом усіх євразійців було гасло "Ради без комуністів" у тій чи іншій інтерпретації. Але, як показав час, це гасло виявилося неспроможним та безпідставним, як і сподівання на те, що неп стане початком повернення до капіталістичних відносин у Росії. У тридцяті роки Є. як рух перестав існувати.

На той час ідеї Є. не здобули багато прихильників у європейських наукових колах. Певним винятком були праці М. Вебера, присвячені порівняльному аналізові економічних систем європейської та китайської цивілізацій. До певної міри цього питання торкався О. Шпенглер, який передбачав неминучу загибель західноєвропейської цивілізації.

Післявоєнне відродження Є. пов'язано насамперед з працями видатного історика, етнолога, філософа, сина відомого поета Миколи Гумільова — Л. Гумільова (1912 — 1992), значний вплив на якого мав П. Савицький. Вони познайомились, перебуваючи в сибірських таборах, куди П. Савицький потрапив після звільнення Праги радянськими військами (він був засуджений на 10 років таборів, у 1956 р. реабілітований, повернувся до Праги, де помер через 12 років). У таборі Л. Гумільов став учнем П. Савицького.

Власне геополітичних питань у своїх працях він не торкався. Як зазначав Г. Вернадський, Л. Гумільов підходив до проблем становлення і розвитку етносів з позицій природничих, а не тільки гуманітарних наук. Доктрина Л. Гумільова спиралася на висновки історії, географії та природознавства. Л. Гумільов вважав, що відмінності одного етносу від іншого полягають не в "способі виробництва", "культурі" чи "рівні освіти", а в стереотипах поведінки, які людина засвоює в перші роки життя від батьків, ровесників, а потім використовує все життя. Хоча Л. Гумільов і був далекий від геополітики та Є. як такого, він також вважав, що для Росії євразійська єдність важливіша і бажаніша, ніж союз із Заходом: "Тюрки і монголи можуть бути справжніми приятелями, а англійці, французи й німці... можуть бути лише хитромудрими експлуататорами".

Головним досягненням теорії Л. Гумільова є те, що він на величезному історичному матеріалі виявив однотипну послідовну зміну фаз найбільш стабільних людських спільнот, які він визначав як етнічні — від початкового об'єднання людей на основі їх спільного прагнення дотримуватися певних ідеалів до перетворення цих спільнот у нестійкій конгломерат "безідейних егоїстів".

Сам Л. Гумільов не формулював геополітичних висновків на підставі власної картини світу. Це робили його послідовники в період послаблення (а потім і скасування) марксистської ідеології та цензури. Цей напрям дістав назву неоєвразійства, яке у свою чергу містить кілька течій. Не всі вони успадкували ідеї Л. Гумільова, але загалом його вплив на неоєвразійство досить значний.

Неоєвразійство стало вельми популярним у пострадянській Росії на тлі ідеологічного вакууму, який настав після краху марксистсько-ленінської ідеології. Перший і найбільш розвинений основний напрям неоєвразійства являє собою закінчену і багатовимірну ідеологію, яку сформулювали деякі російські політичні кола національної опозиції, які протистояли ліберальним реформам у період 1990 — 1994 рр., зокрема група дослідників і авторів, що об'єднались навколо газети "День" (пізніше "Завтра") і журналу "Елементи: євразійський огляд". Це неоєвразійство грунтується на ідеях П. Савицького, Г. Вернадського, М. Трубецького, а також ідеолога російського націонал — більшовизму М. Устрялова (1890 — 1938 рр.)

Аналіз історичної спадщини євразійців визнається представниками цієї течії неоєвразійства вельми актуальним і застосовним до сьогодення. Теза національної ідеократії імперського континентального масштабу протиставляється одночасно і ліберальному західництву, і вузькоетнічному націоналізму. Росія представниками цієї течії вбачається як вісь геополітичного "великого простору", її етнічна місія однозначно ототожнюється з будівництвом імперії.

На соціально-політичному рівні цей напрямок прагне до "євразійського соціалізму", вважаючи ліберальну економіку характерною ознакою "атлантистського табору". Радянський період російської історії розглядається як модерністська форма традиційного російського національного прагнення до планетарної експансії. Спадщина Л. Гумільова цією течією сприймається, але при цьому його теорія пасіонарності поєднується з вченням про "циркуляцію еліт" італійського соціолога В. Парето. Ідеї традиціоналістів — "криза сучасного світу", "деградація Заходу", "десакралізація цивілізацій" — є важливим компонентом неоєвразійства, вони доповнюють і розвивають ті моменти, які у представників Є. були розвинені лише інтуїтивно та фрагментарно.

Друга велика течія неоєвразійства охоплює ісламські країни — особливо Іран та Індію як найважливішого стратегічного союзника. Ідея континентального російсько-ісламського альянсу лежить в основі антиатлантистської стратегії. На доктринальному рівні цей альянс обґрунтовується традиційним характером російської та ісламської цивілізацій, що об'єднує їх у протистоянні антитрадиційному, світсько-прагматичному Заходу.

І нарешті, неоєвразійство дослідників "Дня" і особливо "Елементів..." відображає радикально антизахідну точку зору, яка поєднується з усіма іншими альтернативними геополітичними проектами — від європейського націонал-більшовизму до ісламського фундаменталізму (або, на думку деяких авторів "ісламського соціалізму") аж до національно-визвольних рухів у всіх країнах третього світу.

Ще одним своєрідним різновидом неоєвразійства слід вважати праці О. Дугіната публікації московського видавництва "Арктогея", які загалом повторюють основні теоретичні установки євразійців та неоєвразійців, але при цьому балансують на межі академізму та окультизму. В них чітко простежується примат язичницького (натуралістичного) начала над парадигмою християнської духовності, яка тією чи іншою мірою характерна для всіх євразійців та неоєвразійців. Окремі дослідники вважають ідейним базисом цього різновиду неоєвразійства європейське неоязичництво.

Інші різновиди неоєвразійства менш послідовні і являють собою адаптацію усього комплексу згаданих вище ідей до політичної дійсності, що постійно змінюється. Прикладами таких течій можуть бути прагматичне економічне "євразійство", яке покликане відновити економічну взаємодію колишніх республік СРСР (проект президента Казахстану Н. Назарбаєва); експансіоністські тези В. Жириновського; риторичні заклики до "євразійської спільноті" задля збереження єдності росіян і національних меншин (здебільшого тюрків і мусульман) у складі Російської Федерації (проекти деяких діячів уряду Б. Єльцина) або виключно історичний інтерес до спадщини П. Савицького, М. Трубецького та ін.

Євразійська тематика категорично не сприймається значною частиною російської політичної еліти, яка віддає перевагу західному варіанту розвитку Росії.

Останнім часом на тлі інтеграційних процесів глобалізації та бурхливого розвитку неоіндустріальних країн Східної Азії інтерес до Є. посилився. Про небезпеку політичного й культурного наступу мусульманських та конфуціанських народів на "християнський масив" писали С. Гантінгтон і З. Бжезинський. Американський політолог Ф. Фукуяма, навпаки, проголошує "тріумф західного лібералізму" в Азії, зокрема в Китаї, вважає, що це зніме питання щодо "загрози зі Сходу".

Серед представників української політичної думки, що цікавились євразійською проблематикою, найбільш відомим був І. Лисяк-Рудницький, у працях якого з позицій державницької школи розглядалися особливості геополітичного й соціокультурного становища України "між Сходом і Заходом".

Політологічний енциклопедичний словник. К., 1997; Нартов H.A. Геополитика: Учеб. для вузов. — М., 1999; Тихонравов Ю. В. Геополитика. — М., 1998; Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. — 4-е изд. — М., 2000; Еросов Б. С. Социокультурные и геополитические принципы евразийства // Полис. — 2000. — № 5.

В. Семко






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.