Політологічний словник

Іслам (араб., букв. — віддання себе Богу, Божій волі, покірність) — мусульманство, одна з трьох світових релігій поряд з буддизмом і християнством. Виник у Хіджазі на початку VII ст. серед арабських племен Західної Аравії в умовах розкладу патріархально-родового ладу і початку формування класового суспільства. Швидко поширився внаслідок військової експансії арабів від Гангу на Сході до південних кордонів Галлії на Заході. Сучасний іслам поширений в основному в країнах Азії й Африки, відіграючи істотну роль у їхньому політичному і соціокультурному житті. Кількість послідовників ісламу, за різними даними, становить від 450 до 800 млн. чоловік. Більшість мусульман (90 %) — суніти, які є представниками ортодоксального напрямку в ісламі, 10 % становлять шиїти. Засновник ісламу — Мухаммед (570-632) з роду хашимітів мекканского племені курейш. До Мухаммеда арабам були вже відомі монотеїстичні релігії — іудаїзм і християнство; як самостійна форма монотеїзму в Аравії оформляється ханіфізм. Під безпосереднім впливом цих релігій у 610-614 рр. почалася релігійна проповідь Мухаммеда. Після переселення в 622 р. з невеликою групою послідовників з Мекки в Медину (так звана хиджра, яка пізніше стала точкою відліку для мусульманського літочислення, що ведеться за місячним календарем), Мухаммед виступає вже не тільки як проповідник, а й як правитель, що диктує послідовникам норми поведінки в різних сферах життя. Загалом у Мухаммеда цілком "земні" риси процвітаючого вождя і практичного законодавця уживаються з релігійним екстазом і цьому відповідає внутрішній склад І., що не знає (принаймні, за винятком суфізму) прагнення перебороти чи перетворити людську природу, а спрямований на упорядкування й освячення життєвих даностей.

Основне джерело мусульманського віровчення — Коран, що розуміється як передвічне, несотворенне "слово боже", одкровення, яке бог, що говорить у Корані від першої особи, нібито продиктував слово в слово пророку Мухаммеду, який виступає лише як пасивний передавач (на відміну від християнства І. не робить відмінності між поняттями "богодуховність" і "одкровення"). Інше джерело мусульманського віровчення — "суна" (іноді перекладається як "традиція"), точніше — "суна ан-набі" (спосіб життя і діяння пророка). Суна складається із зібрання текстів —"хадисів", що містять приписувані Мухаммеду висловлювання, кожне з який складається з двох частин: "матн" — власне текст і "існад" — перелік передавачів цього тексту, які у неперервному ланцюгу спадкоємства засвідчують його справжність.

Один з найважливіших принципів ісламу — суворий монотеїзм, що дістає в ісламі абсолютний і безумовний характер. Мухаммед у Корані покликаний відновити в первісній чистоті віру в єдиного бога, частково забуту і перекручену іудеями і християнами. Утвердження єдності і єдиності бога, заклики не додавати йому нікого у "співтовариші" часто повторюються в Корані. Спрямовані вони насамперед проти старих політеїстичних вірувань аравійських арабів, але також і проти християнських догматів — "Трійці", "боговтілення" і "воскресіння". Водночас в І. багато запозичено з християнства й іудаїзму, поряд з якими він може бути визначений як авраамітична релігія: сповідуючи "єдиного, сущого і живого бога", І. бере свій початок від Авраама.

Найважливіші поняття мусульманської релігії — "іслам", "дин", "іман". 1. у широкому розумінні став позначати увесь світ, у межах якого встановилися і діють закони Корану. Таким є зміст і традиції поняття "дар аль-іслам" (світ ісламу), протиставленого "дар аль-харб" (територія війни, що теоретично підлягає перетворенню в "дар аль-іслам" за допомогою "джихаду" — священної війни). Класичний іслам у принципі не проводить національних розмежувань, визнаючи три статуси існування людини: як "правовірної", як "захищуваної" ("ахл аль-зимма" — іудеї і християни в мусульманському світі, вони ж "ахл аль-кітаб", тобто люди Книги, держателі Письма) і як багатобожник, що має бути навернений у мусульманство, або знищений. Кожна віросповідна група в "дар аль-ісламі" об'єднувалася в окрему громаду (умму). Умма — це етнічна, мовна або релігійна спільність людей, що стає об'єктом божественного плану порятунку (кожній уммі посилається свій пророк); водночас умма — це і форма соціальної організації людей, що утворює, таким чином, своєрідне релігійно-політичне тіло. Мусульманська громада ("аль-умма аль-ісламійа) теоретично об'єднує всіх мусульман світу незалежно від їх етнічної і культурної належності. Прототипом її завжди служила мединська громада пророка ("умма ан-набі' "), яка дотепер залишається для багатьох мусульман ідеалом соціально-політичної організації людей, згуртованих єдиною вірою.

Державність у ранньому І. мислилася як свого роду егалітарна світська теократія, у межах якої авторитет у законодавчій галузі ("амр") має тільки Коран; авторитет у сфері права ("фікх") — кожен віруючий, котрий знає і вміє тлумачити приписи Корану; виконавча влада ("хукм"), одночасно цивільна і релігійна, належить одному богу і може здійснюватися тільки через халіфа (султана) — проводиря мусульманської громади, її релігійної, адміністративної і військової глави, під керівництвом якого громада дає клятву слухняності богу ("бай'а").

В І. немає церкви як інституту, немає в точному розумінні слова і духівництва, оскільки іслам не визнає посередника між богом і людиною: богослужіння в принципі може здійснювати будь-який член умми. Належність до умми — основа самосвідомості мусульманина: у ній і через неї він усвідомлює себе віруючим ("му'мін") і відданим богу ("муслім").

"Дин" — божественний закон, що веде людей до порятунку, — має на увазі насамперед обов'язки, які бог приписав людині (свого роду "закон божий"). Мусульманські теологи включають у "дин" три елементи: "п'ять стовпів ісламу", віру ("іман") і благі справи ("іхсан"). "П'ять стовпів І." становлять: 1) сповідування єдинобожжя ("таухид") і пророчої місії Мухаммеда; 2) щоденна п'ятиразова молитва ("салат"); 3) піст ("саум") раз на рік у місяць рамадан; добровільна очисна милостиня ("закат"); 5) паломництво (бодай раз у житті) в Мекку ("хадж"). "Іман" (віра) розуміється передусім як "свідчення" про об'єкт своєї віри. У Корані насамперед свідчить про себе бог; відповідь віруючого — це ніби повернуте свідчення. Просте вимовляння в присутності навіть двох мусульман формули "Немає божества, крім бога, і Мухаммед — посланець божий", позначене словом "свідчу", робить іновірця мусульманином. В І. вирізняють чотири основних предмети віри: 1)у єдиного бога; 2) у його посланців і письмо (Коран називає п'ять пророків — посланців ("расул"): Ноя, з яким бог відновив "союз"; Авраама — першого "мумина" (що вірує в єдиного бога); Мойсея, якому бог дав Тору для "синів ізраїлевих"; Ісуса, через якого бог повідомив християнам Євангеліє; нарешті, Мухаммеда — "знак пророків", що завершує ланцюг пророцтва) 3) в ангелів; 4) у воскресіння після смерті і судний день.

У цілому "дин" — це частина більш загального поняття "іслам", що являє собою нерозривну єдність віри, релігії, державно-правових законів (установлень) і певних форм культури. Диференціація мирської і духовної сфер вкрай аморфна в І.; у принципі для нього чуже характерне для християнства розрізнення понять "божого" і "кесарева", що виявляється як у середньовічних теологів, так і в мусульман — реформаторів першої половини XX ст. (наприклад, у Рашида Ріди, який вважав, що "іслам однаковою мірою є духовним началом і соціально-політичним ідеалом") і у відомому девізі сучасних "братів — мусульман": "іслам — це релігія і держава".

Іслам глибоко позначився на культурі тих країн, де він поширився. Вже в Мединській державі зароджуються три основні ісламські дисципліни: 1) наука про читання ("кира'ат") і тлумачення ("тафсир") Корану; 2) наука про хадисів, 3) правознавство ("фікх"), у рамках якого в сунізмі утворюються чотири офіційних юридичних напрями ("мазхаба"): малікитський, ханіфітський, шафіїтський і ханбалитський. З коранічних приписів і заборон утворився канонічний закон — шаріат, який залишається одним із джерел законодавства багатьох мусульманських країн. З "тафсиру", під безсумнівним впливом близькосхідної християнської думки, розвивається мусульманське богослов'я ("калам"), усередині якого формуються різні школи. Сприйняття античної філософської спадщини (аристотелізм, неоплатонізм) сприяло розвитку раціоналістичних тенденцій у мусульманській теології (мутазиліти, ашари), у подальшому (ІХ-ХІІ ст.) — виникненню і розквіту арабської філософії (аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд). Водночас з'являється містичний напрям: суфізм, що спочатку протистояв як ортодоксальній теології, так і східному аристотелізму, і в XI—XII ст. — синтезований аль-Газалі з ортодоксальною догматикою ашаритів. Як свого роду прикладні науки розвиваються граматика, астрономія, математика. Розвиток усіх цих дисциплін відбувся в процесі контактів І. з іншими східними культурами.

В історії ісламської культури виокремлюють такі основні періоди: арабський, перський і тюркський. Після битви під Сиффіні в 657 р. між прихильниками 4-го "праведного халіфа" Алі (зятя Мухаммеда) і омейяда Муавії І. розпався на три основні напрямки, пов'язані з вирішенням питання щодо верховної влади в І.: "ахл ассуна" (буквально "люди традиції", суніти), вважали, що каліф повинен бути вихідцем з племені курейш; шиїти (від "ши'ат Алі"— партія Алі) твердили, що верховна влада може належати тільки прямим нащадкам Алі; хариджити вважали, що главою умми може бути обраний будь-який її член.

Центральною догмою шиїтів став культ імама — авторитетного вчителя (з "дому Алі"), безгрішного, непогрішимого у справах віри, що володіє таємним знанням; імамом його робить не бажання людини, а внутрішній характер його природи — присутність у його істоті божественно-світлової субстанції. Без імама і його керівництва неможливий порятунок віруючих: "Той, хто вмирає, не знаючи істинного імама свого часу, умирає смертю безбожника". Авторитет імамів шиїти протиставляють "одностайній думці релігійних авторитетів" (іджма) сунітів, езотеричний зміст "одкровення" (батин), доступний тільки "посвяченим", — екзотеричному (захир).

Своєї кульмінації шиїтське віровчення досягає в навчанні про "прихованого імама": останній з "видимих імамів" (різний у різних шиїтських сектах: в ісмаїлітів — 7-й, в імамитів — 12-й) не вмер, а перейшов у стан "гай- ба", тобто з волі бога був вилучений і схований від людей, продовжуючи в цьому прихованому стані керувати життям віруючих, у "кінці світу" він з'явиться в ролі свого роду месії (махді) і наповнить світ правдою і справедливістю. Таким чином, світогляд шиїзму глибоко есхатологічний і має яскраво виражений профетичний характер; у цілому — це своєрідна спроба ввести в І. персоніфікованого посередника між богом і людиною (тенденція, особливо характерна для крайніх ісмаїлітських сект, що обожнювали Алі і його нащадків, які розвинули чужі для ортодоксального ісламу ідеї "інкарнації" (хулул) і метемпсихозу (танасух). Віровчення і догматика крайніх шиїтів (алавітів, друзів, алі-ілахи, карматів, хуруфитів) мають синкретичний характер, містять пережитки давніх астральних культів, елементи індуїзму, зороастризму, східного християнства і маніхейства.

Своєрідний розвиток ідеї ісмаїлітів дістали в новий час у шейхі, бабітів і бехатів — шиїтських течій, що виникли в XIX ст. у Персії. Засновники двох останніх — Сейїд Алі Мухаммед (Баб) і Мірза Хусейн Алі (Бехаулла), вірні махдистським традиціям шиїзму, водночас спробували виступити як засновники нового віровчення, покликаного згуртувати людство.

В лоні ортодоксального І. у середині XVIII ст. виникає релігійний політичний рух ваххабітів (за ім'ям засновника — Мухаммеда ібн Абд аль-Ваххаба), які відкидали "нововведення", що з'явилися в І. у процесі його історичного розвитку і контактів з іншими релігійними системами (культ святих, віру в чудеса, дервішство тощо). Ваххабізм вплинув на арабське мусульманське реформаторство другої половини XIX — початку XX ст. (аль-Афгані, М. Абдо, Р. Ріда); "реформація" мислилася як очищення І. від історичних перекручень і нашарувань через повернення до мединського прообразу.

У ХІХ-ХХ ст., багато в чому як реакція на соціально-політичний і культурний вплив Заходу, виникають релігійно-політичні ідеології, що базуються на ісламських цінностях (панісламізм, фундаменталізм, реформаторство тощо). Однак модерністські інтерпретації І. зустрічали, як правило, жорсткий опір з боку професійних теологів. У період піднесення національно-визвольного руху в багатьох країнах Азії й Африки традиційні ісламські цінності й ідеї своєрідно засвоювалися й інтерпретувалися ідеологами націоналізму. У сучасних умовах І. відіграє істотну роль як в ідеології, так і в політиці і соціальному житті цих країн (у більшості з них І. — державна релігія, а шаріат — основне джерело законодавства). Будучи дієвою політичною силою, І., однак, далеко неоднозначний за своїм соціальним змістом й історичною роллю, що пов'язано з різними соціально-класовими позиціями і цілями його прихильників.

На початку XXI ст. починається нова хвиля активізації соціально-політичних сил під прапорами ісламу зокрема в арабських країнах і у світі загалом. Вона виявляється в різних формах: від створення воєнізованих формувань, що здійснювали (здійснюють) бойові дії в Афганістані, у Чечні, у протистоянні військовій окупації Іраку, а також у здійсненні широких соціально-економічних перетворень.

Мовлана М. У. Большая исламская научная энциклопедия. — Нефтечела: Азербайджан, 2002.

В. Храмов





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити