Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005


Іслам

Іслам (араб., букв. — віддання себе Богу, Божій волі, покірність) — мусульманство, одна з трьох світових релігій поряд з буддизмом і християнством. Виник у Хіджазі на початку VII ст. серед арабських племен Західної Аравії в умовах розкладу патріархально-родового ладу і початку формування класового суспільства. Швидко поширився внаслідок військової експансії арабів від Гангу на Сході до південних кордонів Галлії на Заході. Сучасний іслам поширений в основному в країнах Азії й Африки, відіграючи істотну роль у їхньому політичному і соціокультурному житті. Кількість послідовників ісламу, за різними даними, становить від 450 до 800 млн. чоловік. Більшість мусульман (90 %) — суніти, які є представниками ортодоксального напрямку в ісламі, 10 % становлять шиїти. Засновник ісламу — Мухаммед (570-632) з роду хашимітів мекканского племені курейш. До Мухаммеда арабам були вже відомі монотеїстичні релігії — іудаїзм і християнство; як самостійна форма монотеїзму в Аравії оформляється ханіфізм. Під безпосереднім впливом цих релігій у 610-614 рр. почалася релігійна проповідь Мухаммеда. Після переселення в 622 р. з невеликою групою послідовників з Мекки в Медину (так звана хиджра, яка пізніше стала точкою відліку для мусульманського літочислення, що ведеться за місячним календарем), Мухаммед виступає вже не тільки як проповідник, а й як правитель, що диктує послідовникам норми поведінки в різних сферах життя. Загалом у Мухаммеда цілком «земні» риси процвітаючого вождя і практичного законодавця уживаються з релігійним екстазом і цьому відповідає внутрішній склад І., що не знає (принаймні, за винятком суфізму) прагнення перебороти чи перетворити людську природу, а спрямований на упорядкування й освячення життєвих даностей.

Основне джерело мусульманського віровчення — Коран, що розуміється як передвічне, несотворенне «слово боже», одкровення, яке бог, що говорить у Корані від першої особи, нібито продиктував слово в слово пророку Мухаммеду, який виступає лише як пасивний передавач (на відміну від християнства І. не робить відмінності між поняттями «богодуховність» і «одкровення»). Інше джерело мусульманського віровчення — «суна» (іноді перекладається як «традиція»), точніше — «суна ан-набі» (спосіб життя і діяння пророка). Суна складається із зібрання текстів —«хадисів», що містять приписувані Мухаммеду висловлювання, кожне з який складається з двох частин: «матн» — власне текст і «існад» — перелік передавачів цього тексту, які у неперервному ланцюгу спадкоємства засвідчують його справжність.

Один з найважливіших принципів ісламу — суворий монотеїзм, що дістає в ісламі абсолютний і безумовний характер. Мухаммед у Корані покликаний відновити в первісній чистоті віру в єдиного бога, частково забуту і перекручену іудеями і християнами. Утвердження єдності і єдиності бога, заклики не додавати йому нікого у «співтовариші» часто повторюються в Корані. Спрямовані вони насамперед проти старих політеїстичних вірувань аравійських арабів, але також і проти християнських догматів — «Трійці», «боговтілення» і «воскресіння». Водночас в І. багато запозичено з християнства й іудаїзму, поряд з якими він може бути визначений як авраамітична релігія: сповідуючи «єдиного, сущого і живого бога», І. бере свій початок від Авраама.

Найважливіші поняття мусульманської релігії — «іслам», «дин», «іман». 1. у широкому розумінні став позначати увесь світ, у межах якого встановилися і діють закони Корану. Таким є зміст і традиції поняття «дар аль-іслам» (світ ісламу), протиставленого «дар аль-харб» (територія війни, що теоретично підлягає перетворенню в «дар аль-іслам» за допомогою «джихаду» — священної війни). Класичний іслам у принципі не проводить національних розмежувань, визнаючи три статуси існування людини: як «правовірної», як «захищуваної» («ахл аль-зимма» — іудеї і християни в мусульманському світі, вони ж «ахл аль-кітаб», тобто люди Книги, держателі Письма) і як багатобожник, що має бути навернений у мусульманство, або знищений. Кожна віросповідна група в «дар аль-ісламі» об'єднувалася в окрему громаду (умму). Умма — це етнічна, мовна або релігійна спільність людей, що стає об'єктом божественного плану порятунку (кожній уммі посилається свій пророк); водночас умма — це і форма соціальної організації людей, що утворює, таким чином, своєрідне релігійно-політичне тіло. Мусульманська громада («аль-умма аль-ісламійа) теоретично об'єднує всіх мусульман світу незалежно від їх етнічної і культурної належності. Прототипом її завжди служила мединська громада пророка («умма ан-набі' «), яка дотепер залишається для багатьох мусульман ідеалом соціально-політичної організації людей, згуртованих єдиною вірою.

Державність у ранньому І. мислилася як свого роду егалітарна світська теократія, у межах якої авторитет у законодавчій галузі («амр») має тільки Коран; авторитет у сфері права («фікх») — кожен віруючий, котрий знає і вміє тлумачити приписи Корану; виконавча влада («хукм»), одночасно цивільна і релігійна, належить одному богу і може здійснюватися тільки через халіфа (султана) — проводиря мусульманської громади, її релігійної, адміністративної і військової глави, під керівництвом якого громада дає клятву слухняності богу («бай'а»).

В І. немає церкви як інституту, немає в точному розумінні слова і духівництва, оскільки іслам не визнає посередника між богом і людиною: богослужіння в принципі може здійснювати будь-який член умми. Належність до умми — основа самосвідомості мусульманина: у ній і через неї він усвідомлює себе віруючим («му'мін») і відданим богу («муслім»).

«Дин» — божественний закон, що веде людей до порятунку, — має на увазі насамперед обов'язки, які бог приписав людині (свого роду «закон божий»). Мусульманські теологи включають у «дин» три елементи: «п'ять стовпів ісламу», віру («іман») і благі справи («іхсан»). «П'ять стовпів І.» становлять: 1) сповідування єдинобожжя («таухид») і пророчої місії Мухаммеда; 2) щоденна п'ятиразова молитва («салат»); 3) піст («саум») раз на рік у місяць рамадан; добровільна очисна милостиня («закат»); 5) паломництво (бодай раз у житті) в Мекку («хадж»). «Іман» (віра) розуміється передусім як «свідчення» про об'єкт своєї віри. У Корані насамперед свідчить про себе бог; відповідь віруючого — це ніби повернуте свідчення. Просте вимовляння в присутності навіть двох мусульман формули «Немає божества, крім бога, і Мухаммед — посланець божий», позначене словом «свідчу», робить іновірця мусульманином. В І. вирізняють чотири основних предмети віри: 1)у єдиного бога; 2) у його посланців і письмо (Коран називає п'ять пророків — посланців («расул»): Ноя, з яким бог відновив «союз»; Авраама — першого «мумина» (що вірує в єдиного бога); Мойсея, якому бог дав Тору для «синів ізраїлевих»; Ісуса, через якого бог повідомив християнам Євангеліє; нарешті, Мухаммеда — «знак пророків», що завершує ланцюг пророцтва) 3) в ангелів; 4) у воскресіння після смерті і судний день.

У цілому «дин» — це частина більш загального поняття «іслам», що являє собою нерозривну єдність віри, релігії, державно-правових законів (установлень) і певних форм культури. Диференціація мирської і духовної сфер вкрай аморфна в І.; у принципі для нього чуже характерне для християнства розрізнення понять «божого» і «кесарева», що виявляється як у середньовічних теологів, так і в мусульман — реформаторів першої половини XX ст. (наприклад, у Рашида Ріди, який вважав, що «іслам однаковою мірою є духовним началом і соціально-політичним ідеалом») і у відомому девізі сучасних «братів — мусульман»: «іслам — це релігія і держава».

Іслам глибоко позначився на культурі тих країн, де він поширився. Вже в Мединській державі зароджуються три основні ісламські дисципліни: 1) наука про читання («кира'ат») і тлумачення («тафсир») Корану; 2) наука про хадисів, 3) правознавство («фікх»), у рамках якого в сунізмі утворюються чотири офіційних юридичних напрями («мазхаба»): малікитський, ханіфітський, шафіїтський і ханбалитський. З коранічних приписів і заборон утворився канонічний закон — шаріат, який залишається одним із джерел законодавства багатьох мусульманських країн. З «тафсиру», під безсумнівним впливом близькосхідної християнської думки, розвивається мусульманське богослов'я («калам»), усередині якого формуються різні школи. Сприйняття античної філософської спадщини (аристотелізм, неоплатонізм) сприяло розвитку раціоналістичних тенденцій у мусульманській теології (мутазиліти, ашари), у подальшому (ІХ-ХІІ ст.) — виникненню і розквіту арабської філософії (аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд). Водночас з'являється містичний напрям: суфізм, що спочатку протистояв як ортодоксальній теології, так і східному аристотелізму, і в XI—XII ст. — синтезований аль-Газалі з ортодоксальною догматикою ашаритів. Як свого роду прикладні науки розвиваються граматика, астрономія, математика. Розвиток усіх цих дисциплін відбувся в процесі контактів І. з іншими східними культурами.

В історії ісламської культури виокремлюють такі основні періоди: арабський, перський і тюркський. Після битви під Сиффіні в 657 р. між прихильниками 4-го «праведного халіфа» Алі (зятя Мухаммеда) і омейяда Муавії І. розпався на три основні напрямки, пов'язані з вирішенням питання щодо верховної влади в І.: «ахл ассуна» (буквально «люди традиції», суніти), вважали, що каліф повинен бути вихідцем з племені курейш; шиїти (від «ши'ат Алі«— партія Алі) твердили, що верховна влада може належати тільки прямим нащадкам Алі; хариджити вважали, що главою умми може бути обраний будь-який її член.

Центральною догмою шиїтів став культ імама — авторитетного вчителя (з «дому Алі»), безгрішного, непогрішимого у справах віри, що володіє таємним знанням; імамом його робить не бажання людини, а внутрішній характер його природи — присутність у його істоті божественно-світлової субстанції. Без імама і його керівництва неможливий порятунок віруючих: «Той, хто вмирає, не знаючи істинного імама свого часу, умирає смертю безбожника». Авторитет імамів шиїти протиставляють «одностайній думці релігійних авторитетів» (іджма) сунітів, езотеричний зміст «одкровення» (батин), доступний тільки «посвяченим», — екзотеричному (захир).

Своєї кульмінації шиїтське віровчення досягає в навчанні про «прихованого імама»: останній з «видимих імамів» (різний у різних шиїтських сектах: в ісмаїлітів — 7-й, в імамитів — 12-й) не вмер, а перейшов у стан «гай- ба», тобто з волі бога був вилучений і схований від людей, продовжуючи в цьому прихованому стані керувати життям віруючих, у «кінці світу» він з'явиться в ролі свого роду месії (махді) і наповнить світ правдою і справедливістю. Таким чином, світогляд шиїзму глибоко есхатологічний і має яскраво виражений профетичний характер; у цілому — це своєрідна спроба ввести в І. персоніфікованого посередника між богом і людиною (тенденція, особливо характерна для крайніх ісмаїлітських сект, що обожнювали Алі і його нащадків, які розвинули чужі для ортодоксального ісламу ідеї «інкарнації» (хулул) і метемпсихозу (танасух). Віровчення і догматика крайніх шиїтів (алавітів, друзів, алі-ілахи, карматів, хуруфитів) мають синкретичний характер, містять пережитки давніх астральних культів, елементи індуїзму, зороастризму, східного християнства і маніхейства.

Своєрідний розвиток ідеї ісмаїлітів дістали в новий час у шейхі, бабітів і бехатів — шиїтських течій, що виникли в XIX ст. у Персії. Засновники двох останніх — Сейїд Алі Мухаммед (Баб) і Мірза Хусейн Алі (Бехаулла), вірні махдистським традиціям шиїзму, водночас спробували виступити як засновники нового віровчення, покликаного згуртувати людство.

В лоні ортодоксального І. у середині XVIII ст. виникає релігійний політичний рух ваххабітів (за ім'ям засновника — Мухаммеда ібн Абд аль-Ваххаба), які відкидали «нововведення», що з'явилися в І. у процесі його історичного розвитку і контактів з іншими релігійними системами (культ святих, віру в чудеса, дервішство тощо). Ваххабізм вплинув на арабське мусульманське реформаторство другої половини XIX — початку XX ст. (аль-Афгані, М. Абдо, Р. Ріда); «реформація» мислилася як очищення І. від історичних перекручень і нашарувань через повернення до мединського прообразу.

У ХІХ-ХХ ст., багато в чому як реакція на соціально-політичний і культурний вплив Заходу, виникають релігійно-політичні ідеології, що базуються на ісламських цінностях (панісламізм, фундаменталізм, реформаторство тощо). Однак модерністські інтерпретації І. зустрічали, як правило, жорсткий опір з боку професійних теологів. У період піднесення національно-визвольного руху в багатьох країнах Азії й Африки традиційні ісламські цінності й ідеї своєрідно засвоювалися й інтерпретувалися ідеологами націоналізму. У сучасних умовах І. відіграє істотну роль як в ідеології, так і в політиці і соціальному житті цих країн (у більшості з них І. — державна релігія, а шаріат — основне джерело законодавства). Будучи дієвою політичною силою, І., однак, далеко неоднозначний за своїм соціальним змістом й історичною роллю, що пов'язано з різними соціально-класовими позиціями і цілями його прихильників.

На початку XXI ст. починається нова хвиля активізації соціально-політичних сил під прапорами ісламу зокрема в арабських країнах і у світі загалом. Вона виявляється в різних формах: від створення воєнізованих формувань, що здійснювали (здійснюють) бойові дії в Афганістані, у Чечні, у протистоянні військовій окупації Іраку, а також у здійсненні широких соціально-економічних перетворень.

Мовлана М. У. Большая исламская научная энциклопедия. — Нефтечела: Азербайджан, 2002.

В. Храмов






Personalised Essay Writing Service for You

Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити