Політологічний словник

Козацтво (тюрк. — волоцюга, вигнанець) — 1) особисто вільні люди, що перебували поза становою структурою суспільства — у Середній Азії (XIII—XVIII ст.) та Східній Європі (у XV — XVI ст.); 2) люди, що займалися сезонним промислом або розбоєм у степах Північного Причорномор'я та на Чорному морі (XV — XVIII ст.); 3) наймані загони, що несли військову, прикордонну, гарнізонну, охоронну службу, виконували поліцейські функції у володіннях великих землевласників у Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій та в степах Північного Причорномор'я (XV — XVIII ст.); 4) військово-територіальні корпорації у нейтральних або автономних регіонах (Запорозька Січ та Всевелике Військо Донське у ранній період свого розвитку та ін.) — у XV-XVIII ст.; 5) військовозобов'язаний стан вільних землевласників у Російській державі у XV — XVIII ст. (городове козацтво у Гетьманщині у 1654 — 1784 рр., слобідські козацькі полки в 1651 — 1765 рр. та ін.); 6) спеціальні іррегулярні та регулярні військові формування, категорія населення у Кримському ханстві, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій, Російській державі, Союзі Радянських Соціалістичних Республік, Російській Федерації, Україні (1917 — 1920 та з 1991 р.) — у ХV — ХХ ст.; військовослужбовці спеціальних частин армії Німеччини та Російської Визвольної Армії у 1941-1945 рр. Соціально-функціональні аналоги козацтва існували в багатьох державах та регіонах у ХV — ХІХ ст., зокрема в Угорському королівстві та Трансільванському князівстві (секеї, гайдуки та ін.), у хорватських державних утвореннях (грани-чари) та ін. Деякі історики та представники низки російських емігрантських організацій вважали, що козацтво (зокрема донське та кубанське) у результаті своєї еволюції набуло сталих етнополітичних рис і є окремою нацією.

Слово "козак" вперше зафіксовано наприкінці XIII ст. у кипчацькій мові зі значенням "сторож", "вартовий". Визначальний фактор появи козацтва як масштабного соціального явища — наявність нейтральних або таких територій, на яких не було сталої адміністрації та значного землеробського населення зокрема на порубіжжі між мусульманськими та християнськими державами у Східній Європі та Середній Азії. Воно формувалося з різного за соціальним статусом населення порубіжних країн і групувалося на основі власних потреб та єдиного віровизнання (насамперед православ'я та сунітського ісламу). З середини XVI ст. козацьке населення стало постійним і почало об'єднуватися у відносно сталі колективи, з'явилися укріплені осередки козацтва. Активно формувалися великі організації козацтва з етнічним домінуванням — Запорозька Січ (українським) та Всевелике Військо Донське (російським). З другої половини XVI ст. частина козацтва залучалася на основі найму до виконання різних завдань центральною та регіональною адміністрацією Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московської держави, що супроводжувалося появою правового регулювання функціонування козацтва як професійно-станового прошарку. Тоді ж були унормовані економічні підвалини козацтва — землеволодіння або спадкове землекористування за умови проходження козаками військової служби, іноді — також натуральне та матеріальне утримання. Виробилася система станових привілеїв соціально-економічного та політичного (зокрема самоврядування та ін.) характеру. У 1640-1670-х роках відбулося активне формування автономних державних утворень на традиційних землях козацького розселення (Запорозька Січ, Всевелике Військо Донське, Гетьманщина), що поступово (до 1730-х років) увійшли до складу Російської держави (Російської імперії). Формою правління у них була козацька станова демократія з елементами представництва інших станів. У XVIII — на початку XIX ст. політичну автономію цих утворень було поступово ліквідовано, відбулися реформи козацтва, головним змістом яких стали часткова або повна ліквідація станового самоврядування, позбавлення козацьких формувань юрисдикції над територією їх розташування, часткове набуття козацтвом регулярного характеру. На території колишньої Гетьманщини козацтво було ліквідоване як стан з нобілітацією козацької старшини та перетворенням значної кількості рядового козацтва на окрему категорію державних селян (із збереженням назви "козаки"). На Правобережній Україні козацтво як стан було ліквідоване наприкінці XVII ст.

У Кримському ханстві козацтво існувало як окреме військове формування, що насамперед займалося прикордонною службою. Підрозділи татарського козацтва (так звані липки) також становили окрему станово-професійну групу та частину армії Великого князівства Литовського. У 1797 р. їх було перетворено на регулярні підрозділи російської армії.

Українське козацтво — добровільні військові наймані загони у Великому князівстві Литовському та Королівстві Польському з кінця XV ст. (вперше згадано в 1492 р.) до 1569 р.; військовозобов'язаний стан особисто вільних людей у Речі Посполитій (1570 — 1714 рр.), Російській державі (1654 — 1783 рр.); члени військово-територіальної автономної організації у Південному Подніпров'ї — Запорозькій Січі (XVI ст. — 1775 р.) та військових організацій (Січей), утворених вихідцями з неї (1775 — 1920 рр.); стан особисто вільних сільських виробників у Російській державі (1783 — 1917 рр.); добровільні міліційно-військові формування в українських державних утвореннях у 1917-1921 рр. (Вільне козацтво).

Соціально українське козацтво у XVI ст. складалося переважно з представників боярського та міщанського станів з помітними іноетнічними домішками. Початковий період формування українського козацтва як стану пов'язаний з його найманням до збройних загонів ("почтів") на службі у представників місцевої адміністрації у першій чверті XVI ст. Ці загони використовувалися для охорони кордону та військових походів.

У 1550-х роках князь Дмитро Вишневецький (прізвисько Байда) із загоном козаків заснував замок на дніпровському острові Хортиці, який вважається першою Запорозькою Січчю та організаційним початком запорозького козацтва.

Набуття українським козацтвом масштабного характеру пов'язане з вливанням до нього у другій половині XVI — першій половині XVII ст. напівшляхетських військових прошарків українського суспільства (кінні слуги, бояри — шляхта, панцирні бояри) та міщанства.

У 1568 р. король і великий князь Жигмонт Август намагався вирішити проблему наявності некерованої козацької маси, запропонувавши козакам служити при прикордонних замках. Такий почет (1570-1575 pp.) діяв на чолі з Я. Бадовським, який, отже, може вважатися першим гетьманом КУ.

У Речі Посполитій становище українського козацтва регламентували насамперед конституції вального сейму, положення яких могли попередньо узгоджуватися в угодах комісій королівських уповноважених з козацтвом (Житомирська 1614 р., Вільшанська 1617 p., Роставицька 1619 p., Куруківська 1625 p., Переяславська 1630 p.).

Ці документи визначили статус частини українського козацтва, кількісно обмеженої реєстрами (1578 р. — 500 осіб; 1583 р. — 600; 1590,1596,1617 р. — 1 тис.; 1619 р. — З тис.; 1625 р. — 6 тис.; 1630 р. — 8 тис.; 1635 р. — 7 тис, 1638 р.— 6 тис.), як: а) окремого суспільного стану особисто вільних людей, що за умови військової служби звільнялися разом із родинами від податків (окрім селян приватних маєтків); б) окремого роду військ під командою старшого (гетьмана), що підпорядковувався коронному гетьману (до 1590 р. — черкаському старості) і отримував платню від держави, розміщувався на наданій йому території (спочатку обмежена придніпровською смугою між м. Трахтемирів (зараз — село Переяслав-Хмельницького району Київської обл.) і м. Чигирин (зараз — районний центр у Черкаській обл.), згодом також у державних маєтностях (королівщинах) Київського воєводства. Українське козацтво було зобов'язане нести прикордонну службу, виконувало інші військові та поліцейські завдання. Воно мало окреме станове судівництво, яке здійснювалося гетьманом. У перших десятиліттях XVII ст. розпочалося творення КУ на державних землях Придніпров'я територіальних адміністративних одиниць за мобілізаційним принципом — полків з власними автономними управлінням та судівництвом (вперше визнано юридично у 1625 р. — 6 полків: Черкаський, Канівський, Корсунський, Чигиринський, Білоцерківський — на Правобережній Україні та Переяславський — на Лівобережжі), усталилася структура козацтва (поділ на полки та сотні), система безпосередньої демократії — козацька рада, виборність військової старшини. Залоги реєстрового українського козацтва розміщувалися також у нижній течії Дніпра, співпрацюючи із запорозьким козацтвом. Українське козацтво у складі війська Речі Посполитої взяло участь у війнах проти Російської держави (1581, 1632 — 1634 рр. та ін.), Оттоманської Порти (1621 р. та ін.), у походах претендентів на російський трон у 1614 — 1618 рр. та ін. Запорозьке козацтво у Речі Посполитій залишалося поза законом.

Як до початку офіційного запровадження реєстрів, так і пізніше українське козацтво провадило несанкціоновані державою військові операції, спрямовані проти Оттоманської Порти та її васалів, а також брало участь у війнах на боці інших держав у складі найманих загонів, втручалося у династичну боротьбу у Молдавському князівстві, у кримсько-турецькі відносини та ін.

У 1591 — 1593 рр. під керівництвом К. Косинського, у 1596 р.— С. Наливайка та Г. Лободи, у 1630 р. — Т. Федоровича (Трясила), у 1637 р. — П. Бута (Павлюка), у 1638 р.— Я. Остряниці (Острянина) та Д. Гуні відбулися збройні повстання українського козацтва проти утисків магнатів, політики місцевої та центральної адміністрації.

З легітимацією, територіальною розбудовою та під впливом православних ієрархів інтенсивно формувалася свідомість українського козацтва як законного представника "руського народу" (білорусів та українців). У 1620 р. за підтримки українського козацтва була відновлена православна ієрархія у Речі Посполитій. Зрівняння в правах з католицькою православної і ліквідація греко-католицької ієрархії стало однією з постійних (поряд із становими) вимог українського козацтва. Значною мірою це зробило його центром тяжіння православного населення Речі Посполитої.

Під час Визвольної війни 1648 — 1654 рр. самовільне покозачення охопило більшість населення Наддніпрянщини. Гетьманська влада визнала козацькі права лише за реєстровцями, з можливістю поповнення з особисто вільних станів; вступ до нього приватновласницьких та монастирських селян заборонявся. Принципи козацького землеволодіння залишилися практично незмінними.

Переяславський договір 1654 р. підтвердив чинність привілеїв Речі Посполитої на землі та козацьке судівництво. встановив 60-тисячний реєстр, вільне обрання гетьмана, затвердив станові права козацьких родин, визначив розміри грошового та натурального утримання рядового козацтва, старшини та гетьмана.

У Гетьманщині, форму правління якої можна визначити як козацьку станову диктатуру, українське козацтво стало єдиним політичним суб'єктом. Українське козацтво в Гетьманщині зберегло попередню організаційну структуру. Це було відображено також в адміністративному устрої (курені (десятки) — сотні — полки). Цивільна влада зосередилася у руках відповідних козацьких урядників. Запорозька Січ залишилася фактично незалежною, номінально підпорядковуючись безпосередньо гетьману.

Основними документами, що регламентували статус КУ в царській державі, були так звані гетьманські статті, що затверджувалися при обранні гетьманів у 1659, 1665, 1669,1672,1687 р.; укази імператорів та акти Малоросійської та Воєнної колегій. Українське козацтво зобов'язувалося брати участь у всіх війнах Росії; його землеволодіння було спадковим і звільнялося від податків. З 1783 р. українське козацтво почало платити подушний податок нарівні з міщанами. З 1709 р. верховне військове командування над українським козацтвом перейшло від гетьмана до російських воєначальників. У 1659 р. було заборонено козацтво на білоруських землях.

У другій половині XVII ст. у межах українського козацтва виокремився новий прошарок із шляхетським соціально-правовим статусом — значне військове товариство.

Указом Правління гетьманського уряду 1735 р. українське козацтво було поділено на виборних (панцирні слуги) та підпомічників (путні слуги). Виборні відбували військову службу і зберігали попередні козацькі станові привілеї. Підпомічники сплачували податки, були зобов'язані виконувати доручення адміністрації. Козаки, що втратили землю і наймалися на роботу до приватних осіб, отримали назву підсусідків і з середини XVIII ст. платили подушний податок, зберігаючи частину козацьких привілеїв.

У 1779 — 1782 pp. на Лівобережній Україні було ліквідовано полковий територіально-адміністративний устрій, козацька старшина втратила цивільну владу, рядове козацтво в судовому відношенні було зрівняно з державними селянами, усі невійськові інституції та посади українського козацтва ліквідовано. У 1783 р. козацтво на Лівобережній Україні було реорганізовано у 10 регулярних кавалерійських полків, у 1786 — 1795 pp. запроваджено міжстановий військовий призов. У 1782 р. більшість козаків було переведено у селянський стан. За рештою було визнане право на індивідуальне землеволодіння і торгівлю. З 1669 по 1775 p. у Гетьманщині існувало наймане (охоче) козацьке військо з поліцейськими функціями.

На Правобережній Україні згідно із конституціями сейму, розробленими на основі Гадяцького 1658 p., Слободищенського 1660 р., Острозького 1670 р. договорів, за українським козацтвом визнавалися спадкові станові права, неоподатковувані індивідуальне землеволодіння, промисли й торгівля, станові самоврядування й суд; автономна територія та цивільна влада козацьких урядників визнавалися лише у конституціях 1659 — 1660 pp. та 1684 — 1699 pp. У 1699 р. конституцією сейму козацтво на території Речі Посполитої скасовувалося, а натомість було визнане Росією найманим (охочим). Більшість правобережного козацтва підтримала П. Орлика і за це у 1711 — 1714 pp. було насильно виселене на Лівобережну Україну та в Росію, частина переведена у стан приватновласницьких кріпосних селян; невелика частина козаків відступила на територію Молдавії.

Козаками також називалися приватні загони (надворні міліції) великих землевласників на Правобережній Україні у XVII — XVIII ст. (до 1648 р. — також на Лівобережній Україні). Вони становили почесну варту пана, виконували функції домініальної поліції, за бажанням пана приєднувалися до військ Речі Посполитої під час війни.

Українська козацька колонізація степового прикордоння Російської держави розпочалася у XVII ст. Здебільшого українське козацтво тут займало зовсім неокультурені або покинуті землі. Масове переселення почалося у 1651 р. Основними документами, що регламентували існування українського козацтва в регіоні, були царські жалувані грамоти осадчим міст та полкам. Вони встановлювали право вільної займанщини землі, вільного вибору старшини, неоподатковуваних промислів та торгівлі. На Слобідську Україну був перенесений полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій українського козацтва. Першим утворився Острогозький полк (1652 р.), потім — Харківський (з 1659 р. чи 1660 р.), Балаклійський (у 1669 — 1677 рр.), Ізюмський (1685 р.), Охтирський (з 1650-х років), Сумський (1658 р.). Вибір полковника затверджувався російським урядом. Полки підпорядковувалися Білгородському воєводі, мали військову, адміністративну, судову владу, розпоряджалися земельними пожалуваннями. До 1688 р. вище керівництво слобідськими полками здійснював Розрядний приказ, пізніше — приказ Великої Росії. У 1700 р. українське слобідське козацтво поділено на виборних (компанійських) козаків (3500 осіб) та підпомічників. Останні мали забезпечувати у походах виборних та регулярну армію, виконувати державні роботи та несли варту в містах, були звільнені від податків. У 1714 р. із слобідського козацтва виділено нову напівшляхетську верству підпрапорних. У 1732 р. слобідські полки перетворено на регулярні армійські підрозділи, згодом це скасовано. До українського слобідського козацтва влилися румунські (з 1711 р.), сербські та калмицькі поселенці. У 1765 р. слобідські полки було перетворено на регулярні підрозділи, козаків переведено до стану військових обивателів, поширено імперську адміністративну систему. У 1780-х роках більшість козаків злилася з станом державних селян, інші отримали міщанський статус, старшина та підпрапорні — дворянство.

У ХVІІІ — ХХ ст. низка козацьких військових організацій українського та російського етнічного походження існувала поза межами традиційного розселення — в Оттоманській Порті (Туреччині) та Австро-Угорській імперії. Поступово більшість із них перемістилася до Російської імперії і була перетворена на регулярні військові підрозділи. Остання з емігрантських козацьких військових організацій — так звані некрасовці — існує нині у Туреччині.

Протягом кінця XVIII — початку XX ст. відбувалося активне формування та переформування козацьких частин російської армії (на 1917 р. у Російській імперії налічувалося 12 великих козацьких військових формувань). У 1917-1920 pp. в українських державних утвореннях формується та юридично оформлюється козацтво як низка військово-територіальних організацій та окремий стан. У 1920 р. на території РСФРР та УСРР козацтво як стан було ліквідоване.

Під час Другої світової війни назву "козацьких" мала низка кавалерійських частин армії СРСР, окремі підрозділи у складі армії Німеччини. Переважна більшість військовослужбовців козацьких підрозділів німецької армії після 1945 р. була видана до СРСР та репресована.

З 1917 р. в еміграції, насамперед у Центральній та Західній Європі, існують російські та українські козацькі громадсько-політичні організації.

Протягом 1980-1990-х років відбулося активне формування козацьких громадсько-політичних та культурологічних організацій, парамілітарних формувань в Україні, Російській Федерації, Молдавії. В сучасній, Україні козацькі організації мають статус об'єднань громадян. Указ Президента України № 14/95 від 4.01.1995 рекомендує державним органам сприяти козацьким організаціям в отриманні приміщень, в культурних, виховних та господарських ініціативах (див. також: Запорозька Січ).

Головинский П. Слободские казачьи полки. — СПб., 1864; Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). — К., 1996; Антонович В. Последние времена козачества на правой стороне Днепра // В. Антонович Моя сповідь. — К., 1995; Панашенко В. Полкове управління в Україні (середина XVII—XVIII ст.). — К., 1997; Gajecky G. The Cossack Administration of the hetmanate. Vv. 1-2. — Cambridge, 1978, Щербак В. Формування козацького стану в Україні. — К., 1997; Козин В. X. Казачьи войска. — СПб., 1912; Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. Т. 1, 2. — К., 1998; Эварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков: В 2 т. — Владимир, 1 903; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 1-3. — К., 1990 — 1991; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994; Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ, 1994; Телегін Д. Січі запорозьких козаків низового Дніпра. — К., 1991; Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. — К., 1927. — Вип. 3; Голобуцкий В. Черноморское казачество. — К., 1956; Быкадоров И. История Казачества. — Прага, 1930; Трагедия Казачества. — Прага, 1 933; Броневский В. История Донского Войска. — Т. 1. — СПб., 1834; Леп'явко С. А. Угорські аналоги українського козацтва // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості: Матеріали міжнар. наук. конф. — К., 1997; Бачинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. — Одеса, 1998; Бачинський А. Д., Бачинська О. А. Козацтво на півдні України. — Одеса, 1995; Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775 — 1828. Історико-документальний нарис. — Одеса, 1994.

О. Кресін





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити