Політологічний словник

Консенсусу принцип (лат. consensus — згода, спільна думка) — прийняття рішення або тексту договору на основі спільної згоди учасників форуму без формального голосування, якщо проти цього не виступає жоден з його учасників. П. к. ґрунтується на врахуванні думок кожної із сторін, визначенні в їхніх позиціях того спільного, що здатне їх об'єднати, тому його застосування потребує тривалої, ретельної роботи стосовно з'ясування, вивчення і погодження позицій сторін. К. п. передбачає згоду сторін з усіх істотних позицій, одностайне прийняття рішень усіма учасниками наради, конференції тощо.

Політична наука виокремлює дві групи країн, які характеризуються докорінно відмінними консенсусними традиціями. До першої належать англосаксонські країни (Велика Британія, США, північноєвропейські країни), де сформувалася відносно однорідна громадянська культура і традиції ненасильницького розв'язання суперечностей через мажоритарне врядування, коли офіційний курс визначається переважно лише най- впливовішими силами, більшістю. У таких країнах К. п. виявляється опосередковано, переважно у вигляді різноманітних формальних і неформальних механізмів захисту прав меншості, правил парламентського етикету, які потребують консенсусного спілкування, що, зрештою, забезпечує визнання меншістю волі більшості та повагу більшості до позиції меншості.

Інша група країн представлена так званими гетерогенними, або плюральними, суспільствами і до неї належить більшість країн світу. Населення цих країн є вкрай неоднорідним за переконаннями, де традиції досягнення консенсусу нерозвинені. Тому ці країни застосовують окремі "консенсусні механізми" — "співсоціумні" або консенсусні системи врядування, які дають можливість реально залучати всі суспільні групи до управління державою та налагодження дієвого діалогу між ними у процесі здійснення владних повноважень. Найбільше розвинені вони в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії. Консенсусний характер правління забезпечується тут завдяки коаліційності органів влади, пропорційному представництву в них груп і меншин суспільства, високій організованості та структурованості групових інтересів і широкій автономії сегментів соціуму. К. п. застосовується деякими країнами у парламентській практиці. Так, у Генеральних Кортесах (парламенті) Іспанії регламентом передбачена можливість приймати рішення через П. к. за пропозицією палати, якщо опозиція його не заперечує.

К. п. є одним з основних принципів прийняття рішень або текстів договорів на міжнародних конференціях, нарадах та у міжнародних організаціях на основі спільної згоди їх учасників. У період "холодної війни" протистояння ядерних наддержав робило волюнтаризм надто небезпечним, що сприяло посиленню політичної відповідальності та активізації пошуку взаємоприйнятних рішень. Нинішнє розширення контактів між державами і явище глобалізації закономірно збільшує конфліктогенність людського світу. Через те К. п. завдяки пошуку "точок дотику" між суб'єктами конфлікту дає змогу забезпечити високий рівень узгодженості і взаєморозуміння як у внутрішньому, так і в міжнародному житті, сприяє пошуку найбільш прийнятного рішення для всіх суб'єктів переговорного процесу. К. п. як спосіб досягнення домовленостей домінує у ряді органів ООН та міжнародних конференцій, які проводяться в межах ООН.

Запрудский Ю. Г., Симонов В. В. Социальные и политические конфликты. — М., 1996; Коваленко Б. В., Пирогов А. И., Рыжов О. А. Политическая конфликтология. — М., 2002; Лебедева M. М. Политическое урегулирование конфликтов: Подходы, решения, технологии. — М., 1997; Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі. — Чернівці, 1993.

Г. Зеленько



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити