Політологічний словник

Костомаров Микола Іванович (1817 — 1885)— історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч, один з фундаторів новітньої української політології. Залишив величезну наукову спадщину з політичної історії України: "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа", "Мазепинці", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок", та ін. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (тепер — Воронезька обл.). Початкову освіту здобув у Воронезькій гімназії. У 1833 — 1837 pp. навчався у Харківському університеті на історико-філологічному факультеті. Знайомство з такими видатними діячами науки і культури, як І. Срезневський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, сприяло формуванню світогляду К. та прагненню вивчати історію. Під впливом творів М. Гоголя К. починає літературну діяльність. У 1838 р. під псевдонімом Ієремія Галка він видає свій перший драматичний твір "Сава Чалий", написаний українською мовою. Наступного року виходять збірки віршів "Українські балади", "Вітка" та ін. У 1844 р. К. присуджують ступінь магістра за дисертаційне дослідження "Об историческом значении русской народной поэзии". Після захисту магістерської дисертації працював учителем гімназії у Рівному та в Києві. У Києві він знайомиться з представниками української інтелігенції — М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішом. У 1846 — 1847 рр. — ад'юнкт кафедри російської історії Університету Святого Володимира. У 1845 — 1847 рр. — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів, зокрема "Книги буття українського народу". "Закон Божий" (Книга буття українського народу), яка називається ще "Автобіографією", — програма Кирило-Мефодіївського братства. Саме "Закон Божий" поєднував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями. Кирило-Мефодіївське товариство передбачало створення слов'янських демократичних держав — республік, об'єднаних на принципах федеральності у слов'янський союз. У всіх республіках передбачалися рівноправність усіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо. Федеративна держава К. мала управлятись обраним на чотири роки президентом і конгресом, утримувати невелике спільне військо, запровадити однакову грошову систему, здійснювати загальне керівництво зовнішніми відносинами. К. також були написані "Уставні правила", "Брати великоросіяне і поляки", "Брати українці", в яких висловлювалися ідеї українського національного відродження, демократії, месіанізму та панславізму. У 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене. Після арешту (1847 р.) і річного ув'язнення у Петропавловській фортеці К. перебував на засланні у Саратові (червень 1848 — грудень 1855 р.). В 1859 р. повертається до Петербурга, де був обраний професором Петербурзького університету на кафедрі російської історії. В 1861 — 1862 рр. бере участь у виданні журналу "Основа". В останній період життя поринає в інтенсивну і плідну наукову діяльність. У 1860 — 1885 рр. — член Археографічної комісії. У квітні 1864 р. здобуває ступінь доктора російської історії в Університеті Святого Володимира. У 1874 р. обирається членом — кореспондентом Петербурзької АН, у 1884 р.— почесним членом Університету Святого Володимира. Помер у Петербурзі, похований на Волковому кладовищі. К. — основоположник народницького напряму в українській історіографії. У своїх творах він узагальнює проблему самостійності українського історичного процесу, який був втіленням волелюбного характеру українського народу. Особливе місце у спадщині мислителя посідають наукові праці, що побачили світ у 1861 — 1862 рр.: "Черты южнорусской истории", "Две русские народности", "О федеративном начале древней Руси", в яких він відстоював самостійність української нації, її культурно-історичні традиції і духовні цінності. Зокрема, в статті "Две русские народности" на основі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначає типологічні риси українського і російського народів, розкриває історично сформовані відмінності між національними характерами представників цих народів. Порівнюючи та аналізуючи ці дані, К. намагався виявити національно самобутнє, притаманне тільки тому чи іншому народові в системі історично зумовлених поглядів, ідеалів, побуту та звичаїв. З огляду на те, що національний характер людини визначає суспільний і державний лад, К. писав, що українці завжди схильні до особистої свободи. Останнє спонукало їх до утворення "добровільних товариств", які захищали права особистості і свободи індивідів. У своєму доробку "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" автор звеличує козацтво як вияв національного духу, що демонструє безкласовість українського суспільства. Універсальною силою історії К. вважає народні маси, їх свідомість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації звільниться. Політичні ідеї К. спрямовані на те, аби кожна народність зберегла свої особливості і самореалізувалася як історичний суб'єкт. Таким чином, демократично-народницька парадигма К. в цілому ґрунтується на таких ідеях: визнання української етнокультурної ідентичності; створення самостійної української республіки в межах федерації слов'янських народів; федерального устрою України; утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності; утвердження українських демократичних традицій.

Політологія /За заг. ред. Ю. І. Кулагіна. — К.; 2002; Микола Костомаров і проблеми суспільного та культурного розвитку української нації. — Рівне, 1992.; Энциклопедия жизни и творчества Н. И. Костомарова. — К.; Донецк, 2001.; Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. — К., 1997.

Т. Самойленко




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити