Політологічний словник

Лідер політичний (від англ. — leader — ведучий, керівник) — авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистий вплив якого дає йому змогу відігравати провідну чи суттєву роль у політичних процесах та ситуаціях, це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадського порядку й збереження свого панування. У наші дні Л. п. є партійним вождем, головою громадсько-політичної організації чи руху, який веде боротьбу за політичну владу у суспільстві або вже здобув її. Термін "лідер", згідно з Оксфордським словником англійської мови (1933), виник у XIII ст.

Наукове дослідження феномену Л. п. має давню історію. Науково-політичні праці Каутільї, Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона та інших античних мислителів створювалися на основі дій та біографій політичних діячів стародавнього світу. Осмислити важливе соціальне явище політичного панування особи намагалися Геродот, Саллюстій, Тит Лівій, Тацит, Плутарх, Светоній та інші античні історики, які бачили в національних героях, монархах і полководцях єдиних творців історії. Значний внесок у дослідження політичного володарювання зробив італійський політичний мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавеллі, який сформулював основні функції Л. п.: забезпечення громадського порядку й стабільності у суспільстві; взаємозв'язок різних інтересів; мобілізація народу на розв'язання загальнонаціональних завдань. Макіавеллі першим визначив положення, на яких базується лідерська влада: 1) всебічна підтримка з боку соратників; 2) знання підлеглими цілей і прагнень лідера та здатність їх здійснювати; 3) володар повинен володіти неухильною волею та виживанням; 4) володар — завжди взірець мудрості й справедливості для своїх прихильників. Подальші наукові погляди на проблему персональної політичної влади висвітлено в трактатах Т. Гоббса, Дж. Локка, французьких просвітителів, Т. Карлейля, Р. Емерсона, Ф. Ніцше, Г. Тарда, теоретиків марксизму, Г. Лебона, З. Фрейда, О. Шпенглера та ін. Вагомий внесок у наукову розробку проблеми Л. п. зробив Макс Вебер. У XX ст. спостерігався справжній науковий бум із всебічного теоретико-методологічного дослідження феномену Л. п. і політичного лідерства загалом. Серед численних дослідників цієї проблеми Ж. Блондель, Б. Басс, С. Джибб, Р. Стогділл, Ф. Фідлер, М. Херманн, К. Ходжкінсон та ін. Поширюється науково-дослідна робота з розробки проблем політичного лідерства на пострадянському просторі, зокрема й в Україні.

Важливе значення в теоретичній розробці проблеми Л. п. мають особисті якості лідера, притаманні тільки йому здібності та можливості розв'язувати складні проблеми. У сучасних наукових працях особистісні риси Л. п. подаються у вигляді наукового узагальнення, в якому найбільш характерними властивостями є: 1) моральна зрілість і сила власного характеру; 2) вплив на найближче оточення; 3) цілісність внутрішнього світогляду; 4) підприємливість та соціальна сміливість; 5) проникливість; 6) незалежність від шкідливих нахилів; 7) сила волі й мистецтво керувати власною поведінкою; 8) відсутність рефлексії та нервової напруженості. Проте ці морально-психологічні якості можуть бути лише основою для формування рис соціально-політичної спрямованості. До соціально-політичних якісних характеристик Л. п. належать: гострий розум, політична ерудиція та інтуїція; тверда політична воля, здатність брати на себе відповідальність; енергійність; організаторський талант та ораторські здібності; компетентність, всебічна інформованість; здатність викликати у людей довіру, завойовувати симпатії співвітчизників; зовнішня привабливість, фотогенічність. Американський політолог М. Херманн запропонував власну концепцію лідерських прикмет — рис: політична переконаність; політичний стиль; політичні мотиви; реакція на тиск та стресові ситуації; біографічні дані.

У політичній науці визначено основні функції Л. п.: 1) інтеграція суспільства, об'єднання народних мас; 2) знаходження та прийняття оптимальних політичних рішень; 3) соціальний арбітраж і патронаж, захист мас від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка порядку в суспільстві; 4) комунікація влади і мас, запобігання відчуженню громадян від політичного керівництва; 5) ініціювання оновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей; 6) легітимація політичного ладу. Але здійснення лідером своїх функцій перед суспільством залежить від ряду умов та факторів, серед яких: надійна підтримка політичної організації, яка висунула лідера; позиція засобів масової інформації, які формують та ефективно впливають на громадську думку; наявність висококваліфікованого і активно діючого кола однодумців, які утворюють його політичну команду послідовників; внутрішня та зовнішня ситуація, в якій відбувається лідерство. Таким чином, успіх Л. п. залежить від великої кількості внутрішніх і зовнішніх умов, але, безперечно, провідне місце серед них займають професіоналізм, відданість та соціальна активність команди однодумців. Проблемі взаємовідносин лідера і його політичного оточення присвячено багато політологічної літератури, яка становить самостійну наукову частину теорії Л. п.

Якісні риси і соціально-політичні функції є визначальними для типологізації лідерської діяльності. Згідно з численними концепціями типологізації Л. п., вирізняють таких лідерів: правлячих та опозиційних; революціонерів, реформаторів і консерваторів; формальних і неформальних;кризових і рутинних; великих і малих; пролетарських, буржуазних, дрібнобуржуазних; загальнонаціональних і регіональних та ін. Найбільшої популярності у політичній науці набула концепція типологій Л. п. М. Вебера, в основу якої покладено типи суспільного правління. Вебер вирізняє: традиційних лідерів (вождь племені, князь, монарх); рутинних лідерів (президент, глава уряду, які обрані демократичним шляхом); харизматичних лідерів, як з'являються в умовах революції, гострої кризи та в інших неординарних ситуаціях. Серед відомих дослідників типології політичних лідерів англійський політолог К. Ходжкінсон, у концепції якого лідери визначаються як: кар'єристи; політики; техніки; поети. Американський політолог М. Херманн визначає такі типи Л. п.: "центр", "комівояжер", "маріонетка", "пожежник". Французький учений Е. Де Боно називає 14 типів Л. п.: організатор, охоронець інформації, слідопит, дослідник, генератор ідей, синтезатор, реактор, роз'яснювач, комунікатор, продавець ідей, організатор власної групи, дипломат, провідний, виконавець. Типології Л. п. пов'язані з аналізом лідерського стилю керівництва.

У перехідних політичних системах, до яких належить і сучасна Україна, потрібні Л. п. загальнонаціонального масштабу, котрі володіють: 1) здатністю персоніфікувати функціональні цінності відповідно до конкретного історичного періоду; 2) готовністю виходити за межі бюрократичних процедур у прийнятті рішень в екстремальних ситуаціях; 3) мистецтвом створювати принципово нову модель поведінки і мислення, яка тиражувалась би в усьому суспільстві; 4) вмінням формулювати нові творчі цілі, евристичні програми та ідеології в умовах, коли втрачено старі орієнтири, суспільство розколоте, в ньому панують апатія і розгубленість; 5) здатністю пов'язувати актуальні інтереси з історією країни, традиціями сучасного та попередніх поколінь; 6) вмінням вселяти нації віру та оптимізм, допомагати їм долати невпевненість, комплекс вини та неповноцінності.

Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990; Кудряшова Е. В. Лидеры и лидерство: исследования лидерства в современной западной общественно-политической мысли. — Архангельск, 1996; Пахорев А. Д. Политическое лидерство и лидеры: Монография. — К., 2001; Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997; Політологія у схемах, таблицях, визначеннях. — К., 1 999.

А. Пахарев





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити