Політологічний словник

Антонович Володимир Боніфатійович (18 (30). 01.1834 — 08 (21). 03.1908, м. Київ) — український історик, археолог, археограф, етнограф, член — кореспондент Російської АН з 1901 р., 1850-1855 рр., — студент медичного, 1855-1860 рр. — студент історико-філологічного факультету Київського університету. 1860 — 1887 рр. — організатор й ідейний натхненник громадівського руху, гурту хлопоманів (хохломанів, українофілів), головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, з 1878 р. — професор Київського університету, з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора — літописця. Основні праці —"Моя исповедь" (1862), "Очерк истории Великого княжества Литовського до смерти в. кн. Ольгерда" (1877 — 1878), "Уманский сотник Иван Гонта" (1882), "Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст." (1882), "Монографии по истории Западной и Юго-Западной России" (1885), "Бесіди про часи козацькі на Україні" (1897), "Виклади про часи козацькі на Україні" (1912). Керував зібранням, відредагував і написав вступні статті до восьми томів "Архива Юго-Западной России", що стосуються історії Правобережної України XVI — XVІІІ ст. Вступні статті А. до цих томів присвячені історії козацтва ("О происхождении козачества", 1863; "Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679 — 1716 г.", 1868), гайдамаччини ("О гайдамачестве", 1876, і "О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.", 1902), селянства ("О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770 — 1798 гг.", 1870 р.), шляхетства ("О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России", 1867), міст і міщанства ("О городах в Юго-Западной России по актам 1432 — 1798 г.", 1870), церкви ("Об Унии и состоянии Православной Церкви с пол. 17 до конца 18 в", 1871). А. був першим із науковців, який назвав Київську Русь українською державою, а також виявився палким прихильником концепцій демократизму, автономізму і федералізму. А. стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнослов'янських. Софія Сгунова — Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація слов'янських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями, зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури. У своїх працях, відзначивши негативну роль для України історичної Польщі, А. вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема впливу її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Важливою рисою А. як політика було те, що він завжди виступав проти групівщини, конфронтації, боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює і руйнує. Велику увагу вчений приділяє обґрунтуванню визначальних принципів соціально-політичного життя трьох слов'янських народів, зокрема українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричиняється до самодержавства). Теоретико-методологічне значення має обґрунтування В. Антоновичем природного походження нації. Він задовго до О. Бауера, відомого авторитета в психологічній теорії нації, визначив необхідність враховувати у характеристиці нації насамперед особливості характеру, зумовлені як природними факторами, так і набутими історією нації, її культурою. "За національність треба вважати суму таких прикмет, якими одна група людності відрізняється від цілого ряду інших груп, — наголошував А., — прикмети бувають двох родів: одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії. Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окрему національність... Нація — це група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і зріднені треба спостерігати дві речі: одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з природженим, з своїм власним; другу — се ті осібності, що з'явились і виросли на ґрунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації." А. був представником народницької школи в українській історіографії. Головним важелем історії він вважав розвиток суспільної свідомості народу, виявлення безпосередніх мотивів його громадського та політичного життя. А. створив київську школу істориків, яка в особі його учнів (Д. Багалія, П. Голубовського, М. Грушевського, М. Довнар-Запольського та ін.) започаткувала підвалини сучасної української історичної науки.

Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й науково та громадська діяльність. — Прага, 1942; Єгунова-Щербина С. Пам'яти В. Б. Антоновича // Україна. — 1928. — № 5.

О. Антонюк





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити