Політологічний словник

Меркантилізм (від італ. mercante — торговець, купець) — 1) перша школа буржуазної політичної економії; 2) економічна доктрина періоду раннього капіталізму, яка ґрунтується на принципі широкомасштабного державного втручання в економіку з метою стимулювання господарського розвитку й посилення державної могутності.

Історично доба панування М. в економічній думці й економічній політиці західноєвропейських країн датується періодом приблизно з середини XVI ст. до середини XVIII ст. Для раннього М. (остання третина XV — середина XVI ст., основні представники: У. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія)) характерна теорія грошового балансу, яка обґрунтовувала політику, спрямовану на збільшення грошового багатства виключно законодавчим шляхом. Основним елементом пізнього М., який набув поширення у XVII ст., є система активного торговельного балансу. Основні представники пізнього М.: Т. Мен (Англія), А. Серра (Італія), А. Монкретьєн (Франція) висували такий принцип: купувати дешевше, продавати дорожче.

Політика М., яка полягала в активному протекціонізмі й підтримці експансії торговельного капіталу, заохоченні розвитку національної промисловості (особливо мануфактурної), слугувала економічним компонентом стратегії створення національних держав, об'єктивно сприяючи реалізації принципів державної єдності. Найбільшою мірою вплив ідей і політики М. на процеси становлення централізованих держав виявився в Англії, Франції та Іспанії. Його характерною ознакою є розгляд економічної мети у нерозривному зв'язку із завданнями підтримки і нарощування політичної й військової могутності держави.

Видатні представники меркантилізму (Ж.-Б. Кольбер, Дж. Чайлд) висували тезу про те, що нагромадження багатства є ключовим фактором зростання державного впливу, який, у свою чергу, забезпечує захист інтересів національної промисловості і торгівлі. Активна роль держави в досягненні цих завдань пояснювалась тим, що приватні інтереси суб'єктів господарювання і суспільні потреби у цілому могли не збігатися.

У сучасній економічній науці існує точка зору, згідно з якою приріст багатства й зміцнення держави розглядались представниками М. як два рівноцінні пріоритети, що перебувають у взаємній залежності і взаємній гармонії. При цьому увага приділялась розподілу зростаючого багатства між державною скарбницею й представниками торгової еліти, а підвищення добробуту населення не належало до безпосередніх завдань економічного розвитку і державної політики. Водночас наголошувалось, що промисловий і торговельний прогрес сприяють зростанню зайнятості і тим самим полегшують становище широких верств суспільства.

Серед необхідних передумов нарощування багатства країни і державної могутності називались: 1) побудова централізованої держави (через створення ефективного управлінського апарату й подолання партикуляристських тенденцій); 2) формування єдиного внутрішнього ринку (шляхом ліквідації внутрішніх митниць, уніфікації грошового обігу, запровадження єдиної системи міри і ваги); 3) заохочення розвитку національної економіки насамперед за допомогою здійснення протекціоністського курсу у зовнішньоекономічній політиці. При цьому ступінь пріоритетності поставлених завдань визначався особливостями економічного і політичного розвитку різних держав протягом зазначеного періоду. Так, у Німеччині після Тридцятирічної війни найголовніше завдання полягало у формуванні централізованих державних утворень, у Франції аж до революції 1789 р. ключовим завданням було створення єдиного економічного простору, тоді як в Англії традиційно пріоритети віддавались питанням державної підтримки комерційної діяльності.

Домінуванню ідей М. у державній політиці сприяв консенсус, що його було досягнуто між державною владою, зацікавленою в акумулюванні матеріальних ресурсів для створення і консолідації адміністративних органів, а також для здійснення зовнішньополітичної діяльності і військових інтеракцій, і між представниками торговельних кіл, які розраховували на державну підтримку. Активна роль останніх в лобіюванні заходів державної економічної політики дала підставу багатьом критикам М. (починаючи з А. Сміта) інтерпретувати його як систему державного втручання в економічні процеси, сутність якого полягає у наданні одним економічним суб'єктам (передусім виробникам і комерсантам) специфічних привілеїв за рахунок зниження добробуту інших членів суспільства (споживачів).

У зовнішньоторговельній сфері найважливішим пріоритетом М. визначалось забезпечення позитивного сальдо торговельного балансу й залучення в країну дорогоцінних металів. Для досягнення цієї мети здійснювалась політика заохочення більшості типів експорту (крім експорту продукції, використання якої могло б стимулювати розвиток країн — конкурентів) і обмеження імпорту (крім імпорту сировини і товарів, призначених для реекспорту), а в країнах, які здійснювали морську торгівлю, — політика створення потужного торговельного флоту.

Усупереч поширеній думці, М. не ототожнював дорогоцінні метали з багатством. Збільшення кількості дорогоцінних металів у країні розглядалось зазвичай як констатація приросту багатства або умова його збільшення (Ж. де Малін, Т. Ман, Дж. Чайлд).

Для пізнього М. (друга половина XVII — перша половина XVIII ст.) характерним є перенесення акцентів з проблем накопичення дорогоцінних металів на проблему грошового обігу. Передбачалось, що притік дорогоцінних металів у країну сприяє активізації торгівлі, зниженню процентних ставок, приводить до зростання виробництва й зайнятості.

Серед інших пріоритетів економічної політики М. варто наголосити на такому: 1) заохоченні імміграції й зростання населення в цілому для збільшення трудових й військових ресурсів країни; 2) максимально повному використанні виробничих ресурсів, які існували в країні, особливо робочої сили; 3) підтримці низького рівня заробітної плати в інтересах мінімізації витрат виробництва й спонукання робітників до інтенсивної праці; 4) субсидуванні торговельних і промислових компаній й наданні їм виключних привілеїв у зовнішньоторговельній діяльності; 5) боротьбі за захоплення колоній з метою забезпечення монопольного доступу до джерел сировини й "колоніальних" товарів, а також до ринків збуту. При цьому захоплення й утримання колоній розглядалось переважно як суто комерційний захід, доцільність якого визначалась співвідношенням пов'язаних з ним витрат і вигод. (Саме цим пояснюється позиція багатьох представників пізнього М. в Англії, які підтримували надання незалежності північноамериканським колоніям, в яких витрати на підтримку британської адміністрації перевищували потенційну користь від збереження контролю над відповідними територіями.)

З другої половини XVIII ст. вплив ідей М. зменшився. Насамперед це стосувалось галузі зовнішньоторговельної політики, в якій почала переважати доктрина вільної торгівлі. Еволюція в бік ідей вільної торгівлі спостерігалась у межах самого меркантилізму (найбільшою мірою це характерно для його англійських представників — Н. Барбона, Д. Норта, Дж. Такера), що дає змогу інтерпретувати його як специфічну доктрину стимулювання економічного розвитку, слідування якій втрачає сенс після досягнення промисловістю певного ступеня зрілості.

Незважаючи на загальне падіння популярності М., багато його принципів (захист внутрішнього ринку й субсидування національних виробників) зберегли свою актуальність для країн, що реалізують стратегію наздоганяючого господарського розвитку. В XX ст. інтерес до ідей М. відроджувався в періоди світових економічних криз і зниження господарської кон'юнктури, коли використання протекціоністських заходів відносно національних виробників ставало одним з пріоритетів державної політики (так відбувалось, зокрема, в часи Великої депресії 30-х років, в роки криз першої половини 70-х і початку 80-х років XX ст.).

Неомеркантилістичний напрям в економічній і політичній літературі, який був започаткований у США в середині 70-х років, акцентує увагу на політиці стимулювання експорту з метою захоплення світового лідерства у виробництві високотехнологічної продукції, забезпеченні зростання зайнятості й розширенні ринків збуту для національної промисловості. При цьому масштаб ринків розглядається як ключовий фактор, що визначає можливості запровадження прогресивних технологій і зростання ефективності використання ресурсів, зайнятих у відповідних галузях економіки. Водночас висувається теза про необхідність захисту стагнуючих галузей від іноземної конкуренції для надання їм можливостей здійснити технологічне переоснащення й підвищити конкурентоспроможність.

Политологическая энциклопедия: В 2 т. / Под ред. Г. Ю. Семигина. — М., 2003; Ядгаров Я. С. История экономических учений. — М., 1996.

Г. Калінічева





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити