Політологічний словник

Неоконсерватизм (від грецьк. neos — новий і лат. conserve — зберігати, охороняти) — різновид консервативної ідеології, що пристосував її традиційні цінності та цілі до реалій пізньоіндустріального та постіндустріального розвитку. Ця доктрина захищає ідеї досягнення єдності людини та природи, піднесення морального обличчя особистості, гармонії внутрішнього та зовнішнього світу людини. Н. робить наголос на захисті "людських якостей" в умовах нової технологічної стадії розвитку індустріального суспільства, визначає пріоритети для формування політики майбутнього.

Неоконсерватизм сформувався у другій половині 70-х років XX ст. як ідейно-політична відповідь на нові соціально-політичні явища та поширення ліворадикальних програм. Його засновники — Д. Белл, З. Бжезинський, М. Подгорець, Н. Крістолл та ін. Кредо "нового консерватизму" в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. У соціальній сфері — гнучкіший ліберально-реформістський курс поступився місцем жорсткій економіці, "економічному реалізму", скороченню соціальних витрат, антиелітарним тенденціям. У політичній сфері спостерігається неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, політичної участі, функцій і прерогатив держави, бюрократії в напрямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократичних настроїв. Н. ставить завдання функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів щодо створення гнучкіших структур влади, зміцнення "законності і порядку", забезпечення традиційних морально-політичних цінностей через розвиток інститутів громадянського суспільства і збалансованість відносин суспільства з природою.

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві постіндустріальної доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної революції та сучасної цивілізації. Н. виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; він дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою, узгодивши раціональне ставлення до дійсності з моральними принципами; неоконсервативний курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиційного консерватизму, а й гуманістичні уявлення лібералізму, соціалізму й ряду інших соціально-політичних вчень. Водночас сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку. Адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Відштовхуючись від ідейно-теоретичної бази Н., сучасні неоконсерватори шукають середній шлях між деструктивністю неприборканої ринкової стихії та неефективною державною регламентацією всіх сфер суспільного життя.

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність. А його частини настільки взаємопов'язані, що заміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід.

Неоконсервативної ідеології дотримуються великі політичні партії в провідних індустріальних країнах (республіканська в CШA, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії та ін.).

Мигул /. Політичні ідеології: порівняльний аналіз. — К., 1997; Бова А. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства // Молода нація. — 1997. — № 6.

О. Бабкіна





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити