Політологічний словник

Омбудсмен (швед, ombudsman, від ombudo — представник) — чиновник, що розглядає претензії громадян до урядових службовців; парламентський комісар (у багатьох країнах — це депутат парламенту), який уповноважений контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері дотриманням прав людини, законності у діяльності членів державного апарату.

Вперше інститут О. виник у Швеції у 1809 р. Шведський Риксдаг (парламент) у 1809 р. прийняв закон про правління, яким парламентові надавалося право обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмена) для здійснення нагляду за дотриманням законодавства і з метою урівноважити широкі повноваження короля з парламентом.

Інститут О. як своєрідна форма парламентського контролю в інших країнах почав поширюватися з 20-х років XX ст. Нині він існує майже у 100 країнах і має різну назву: в Скандинавських країнах ця посадова особа називається омбудсменом, у Франції — медіатором, тобто посередником, у Великобританії — парламентським уповноваженим, у Польщі — уповноваженим з прав громадян. За всієї різноманітності організаційних форм їх об'єднують певні загальні риси: 1) діяльність О. спрямована на забезпечення законності у владних структурах; О. здійснюють перевірку відповідних установ і в разі необхідності можуть проводити розслідування та порушувати судові справи; 2) повноваження О. поширюються на всю діяльність центральних органів державної влади за винятком суто політичних питань та сфери міждержавних відносин; 3) О. не є органом влади, державного управління чи судовим органом, основна сфера його діяльності — забезпечення прав людини; 4) як правило, його обирає парламент; 5) О. незалежний при виконанні своїх функцій і має необхідні повноваження щодо розслідування відповідних справ, при встановленні правопорушень він звертається : відповідних інстанцій і домагається відновлення прав громадян; 6) з цією ж метою використовує й парламентські процедури; 7) через О. громадяни можуть звертатися до конституційного суду; 8) щороку О. подає доповідь парламентові про порушення прав громадян у країні.

У науково-теоретичному сенсі на сьогодні існує чотири підходи політологічного характеру до аналізу інституту О.: 1) аналіз національних інститутів О. у кожній окремій країні (А. Кубяк, Д. Денкович, І. Пух); 2) аналіз специфіки реалізації моделі О. в тих чи інших регіонах (Д. Хатгард, В. Авені); 3) вивчення історико-політичного аспекту інституту омбудсмена; 4) дослідження його як частини цілісної системи державних інститутів контролю у різни країнах (Р. Нугрен, В. Ландгер).

Вивчення теоретичних концепцій т; практичних моделей функціонування О в. сучасному світі має безпосереднє практичне значення. Про це свідчать останні законодавчі новації в східноєвропейських країнах щодо спроб піднести інститут уповноваженого до рівня постійного та активного елемента політичної системи.

Конституцією України (ст. 101) передбачено створення нового конституційного органу — Уповноваженого Верховної Рад» України з прав людини. Основний Закон закріпив право особи звертатися за захистом її прав до Уповноваженого (ст. 55) і визначив, що він здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав свобод людини і громадянина (ст. 101). Відповідно до Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", прийнятого Верховною Радою 23 лютого 1997 р., до функцій цієї посадової особи належить здійснення парламентського контролю з метою захисту, додержання й попередження порушень прав людини Зазначений закон визначає статус відповідної посадової особи, який у цілому аналогічний статусу "традиційного" омбудсмена.

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1997; Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. — 1998,— № 20; Карпочова Н. Національна ідея: реальний захист прав і свобод людини // Голос України. — 2000. — 7 берез.; Климович О. Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини) // Право України. — 2001. — № 1; Тацій В. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини — головний конституційний обов'язок демократичної, правової, соціальної держави // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 4; Права человека /Отв. ред. Е. А. Лукашева. — М., 1999; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. — К., 1997; Рябов С. Г. Політологія: словник понять і термінів. — 2-ге вид. — К., 2001; Абетка українського політика: Довідник / М. Томенко (кер. авт. кол.). — К., 1997; Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення права людини на свободу слова та інформацію (за матеріалами засідання "круглого столу" 1 квітня 2001 року, м. Харків): Наук, збірник. — X., 2001.

Г. Калінічева



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити