Опозиція політична (від лат. oppositio — протиставлення) —1) протиставлення політичних поглядів і дій однієї групи осіб/ організацій поглядам і діям іншої групи, переважно тієї, яка представлена у структурах державної влади; 2) група осіб/організацій, яка виключена з процесу прийняття рішень органами влади та виступає проти політичних поглядів і дій представників владних структур. Отже, поняттю "опозиція" властиві процесуальний та інституціональний аспекти.
Наявність О. п. є, як правило, атрибутом демократичної політичної системи та характеризує ступінь розвитку політичного плюралізму у суспільстві. Існування О. п. аргументується комплексом фундаментальних демократичних прав та свобод, серед них — право на участь в управлінні суспільством, на вільне висловлення своїх поглядів тощо. За відсутності О. п. нівелюється основна характеристика політичної демократії — виборний характер формування органів політичного управління.
Опозиційна поведінка формується на основі політизації ідентичності та політичної мобілізації. В основі О. п. лежить ставлення до влади соціальної групи, інтереси якої представляє суб'єкт О. п. Активність опозиції залежить від ситуації у суспільстві загалом. Що вищий рівень недовіри населення до влади, то вища ця інтенсивність. Вимоги опозиційних організацій до влади відображаються у програмах партій/організацій, передвиборних платформах, заявах з трибуни парламенту, у мас-медіа тощо.
У сучасних політичних системах вироблено нормативні вимоги щодо діяльності опозиції та відносин між опозицією та владою. Як говорив французький філософ-екзистенціаліст А. Камю, демократія — це не влада більшості, а захист інтересів меншості. Сьогодні відносини влади і опозиції в багатьох країнах регулюються законодавчими актами, в яких, з одного боку, інституціоналізовано право опозиції на здійснення політичних дій, з іншого — передбачено комплекс вимог, які спрямовані на те, щоб пом'якшити суперечності влади й опозиції, запобігти дестабілізації суспільно-політичної ситуації.
Опозиція може бути латентною (прихованою) або маніфестованою (супроводжується конкретними діями). Перехід від латентної опозиції до маніфестованої отримав назву політичної мобілізації. Для того щоб такий перехід не призвів до негативних соціальних явищ, необхідний хоча б мінімальний рівень організації.
За різними критеріями О. п. може поділятися на масову та елітну (кулуарну); системну та позасистемну (остання не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні); конструктивну (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур); державницьку та антидержавницьку тощо.
Відносини влади та опозиції є однією з форм політичної комунікації у суспільстві. Тому О. п. не слід плутати з явищем ретритизму, тобто з уникненням комунікації з державою з боку широкого кола соціальних груп, що властиве пострадянським державам.
Особливості діяльності О. п. у сучасних умовах у різних країнах світу, розвитку відносин влади і опозиції зумовлюються початком становлення постіндустріального суспільства, який характеризується О. Тоффлером, зокрема, як "ера зміщення влади".
Кінець ери біполярного політичного протистояння (не лише між країнами, а й усередині окремих країн) призводить або до "війни усіх проти усіх", або до загального миру. В цих умовах зростає значення взаємної відповідальності влади і опозиції, їх орієнтованості на мирне розв'язання політичних конфліктів.
Проблеми становлення О. п. в Україні пов'язані з відсутністю консенсусу політичних сил з приводу стратегічних перспектив реформування країни, збереженням впливу позасистемних, зокрема реваншистських, політичних сил, неадекватним відображенням політичних орієнтацій населення у сфері політичної конкуренції, відірваністю політичних сил, зокрема опозиційних, від інтересів населення. О. п., так само, як і владні структури, представлена пострадянськими елітами, схильна до конфронтаційності, ігнорування національних інтересів. Її трансформація в демократичну опозицію можлива лише за умов зміни фундаментальних правил політичної діяльності.
Даль P. А Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція. — X., 2002.; Поршаков С. Политическая оппозиция в странах Запада // МзиМО. — 1993. — № 3; Михальченко М. Взаємодія політичної влади і опозиції як політологічна проблема // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. — К., 2002; Бех В., Лукашєвич М. Морфогенетичний аспект формування та контури потенційного поля функціонування опозиції в Україні // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. — К., 2002; Болдижар М., Блецкан М. Деякі принципи формування та діяльності опозиції // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. — К., 2002; Пархоменко Т. Опозиція і опозиційність: сутність і політичний імідж // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. — К., 2002; Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика: Матеріали наук.-практ. конф. — К., 1996.
Є. Перегуда