Аристократія (від грецьк. aristos — кращий і kratos — влада) — 1) форма державного правління, за якої вся повнота влади належить вищому прошарку привілейованого стану або найвищій родовій знаті у рабовласницькому і феодальному суспільствах; 2) частина соціальної структури суспільства, яка охоплює людей, що мають авторитет, вплив, владу і багатство; 3) люди, які мають певні риси поведінки й характеризуються стійкими високоморальними установками й цілями, виховані в суворо визначеному алгоритмі норм моралі й окреслених правил.

Трактування А. постійно змінювалось у процесі розвитку людства. В історії античних політичних ідей дослідження поняття "А." пов'язане з іменами Платона й Аристотеля. Платон визначав А. як одну з реально існуючих форм правління в Давній Греції (Афінах), коли спостерігається чіткий поділ на багатих (правлячий клас) і бідних, які забезпечують і роблять життя багатих безтурботним і споживацьким. Аристотель розглядав аристократію як одну з трьох "правильних" форм державного устрою (поряд з монархією і політією), за якої правителі здійснюють управління державою виходячи із загальних суспільних інтересів і яка протистоїть (разом з двома іншими формами) трьом "неправильним" формам державного устою, де правителі керуються насамперед інтересами або одного (тиранія), або небагатьох (олігархія), або більшості (демократія). Інакше кажучи, за Аристотелем, аристократія — це влада небагатьох кращих і вибраних людей із знатних верств суспільства, які уособлюють все найбільш раціональне й моральне в суспільстві і дбають насамперед про спільне благо. Аристократичними республіками в давнину були Спарта, Рим (VI — І ст. до н. е.), Карфаген, середньовічні Венеція і Генуя, певною мірою — Псковська і Новгородська феодальні республіки на Русі.

У подальшому аристократичну форму правління виокремлювали Полібій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гроцій, Болінгброк, Е. Берк, І. Бентам та ін. Обґрунтування правомірності аристократії її прихильники зводили, як правило, до постулювання громадянської і політичної неспроможності більшості населення, якою покликана правити аристократична еліта. Поступово аристократія уособлюється з класичним, а потім і сучасним консерватизмом. її рисами стають захист традиційних устоїв, переконаність у непорушності базових політичних цінностей, орієнтація на еволюційний напрямок суспільного розвитку й заперечення революційних змін, недовіра до широких суспільно-громадських рухів. Інколи це доповнюється проповідуванням кастовості, замкнутості, протиставленням себе іншим соціальним групам, аж до відмови їх допуску до участі в управлінні державою й заперечення їхнього права на зміну існуючого життєвого укладу. В XIX ст. поширеною була теорія "обмеженої" суспільної будови, відповідно до якої існують правляча "голова" (аристократія) і виконавчі "руки" й "ноги". Одночасно набула розвитку теорія "природного" розвитку суспільства, ідеологи якої також дотримувалися принципу непорушності суспільного поділу на тих, кому довірено правити, і тих, хто мусить виконувати вказівки правлячої верстви. Ця теорія допускала можливість "природного" оновлення управлінців, але за певних умов.

Політичний вплив аристократії визначається конкретними історичними умовами, національними та іншими особливостями, політичною системою і політичним режимом кожної окремо взятої держави. Розрізняють аристократію спадкоємну і неспадкоємну; придворну, військову та ін.

Платон. Государство // Собр. соч.: В 4 т. — М., 1994; Аристотель. Политика // Соч.: В 4 т. — М., 1975 — 1980; Паренти М. Демократия для немногих. — М., 1990; Поппер К. Открытое общество и его враги. — М., 1992; Ольшанский Д. Политико-психологический словарь, — М., 2002; Политологическая энциклопедия. В 2 т. / Под ред. Г. Ю. Семигина. — М., 2003.

Г. Калінічева