Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Розділ 3

Політичне життя та основні його детермінанти

3.3. Громадська думка, політична свідомість і політична культура громадян

 

Громадська думка. У політиці часто апелюють до громадської думки як до вагомого аргументу, сентенції найвищого суспільного авторитету і цінностей.

Громадська думка — а) один з виявів масової суспільно-політичної свідомості, що відображає ставлення народу чи певної його частини до влади; б) історично обумовлений і змінний стан громадянської свідомості великих груп людей (Є. Вятр); в) сукупна, над-особистісна позиція, точка зору певної структурно означеної спільноти людей на конкретні події, проблеми, рішення державних, політичних, суспільних інституцій [177, 75- 76].

За усієї “прозорості” поняття “громадська думка” — явище досить умовне, оскільки об’єктивно вона не є певною механічною сумою точок зору відповідної кількості людей. Люди по-різному розуміють сутність певних політичних явищ, подій, вкладають у них своє бачення, відповідно їх ідентифікуючи. Тобто громадська думка передусім є досить мінливим, непостійним явищем, що змінюється у просторі та часі.

Глибокий аналіз феномену “громадська думка” зробили А. Л. Лоуелл (“Громадська думка і народний уряд”), У. Ліпман (“Громадська думка”), інші вчені. А. Л. Лоуелл вважав, що громадська думка є базисною структурою поглядів, прийнятою в цілому і сприйнятою певною спільнотою, і доводив, що у суспільстві, де існують принципові розбіжності думок, не може бути ні громадської думки, ні народного уряду.

У. Ліпман вважав громадську думку своєрідним комплексом стереотипів, у межах яких і керуючись якими люди діють в окремих групах.

Громадська думка виконує такі основні функції:

• експресивну;

• контрольну;

• консультативну;

• директивну.

Вона може бути моністичною чи плюралістичною, прогресивною чи консервативною.

Прогресивна громадська думка пов’язана з позитивними, поступальними змінами у суспільстві, а консервативна — навпаки, оскільки консерватизм з огляду на важливі, вагомі й досить складні суспільно-політичні процеси у країні та за її межами зумовлений тим, що громадяни пов’язують ці процеси безпосередньо із задоволенням або незадоволенням власних інтересів, потреб, сподівань.

Інститут громадської думки є обов’язковим і постійним фактором моделювання, організації діяльності усіх елементів і структур політичної системи суспільства, соціальних інститутів, органів влади тощо. Громадська думка має також велике значення для процесу підготовки і прийняття загальнодержавних рішень, законодавчих, нормативних актів, урядових рішень, сприяє демократизації суспільного життя, ширшому залученню громадян до суспільно-політичної діяльності.

Складність і неоднозначність феномену “громадська думка” полягає в тому, що вона містить і певні суперечності, невідповідності реальному соціальному стану свідомості громадян, особливо в тих випадках, коли громадську думку намагаються сформувати штучно, на замовлення, на догоду певним політичним силам. Однак громадська думка завжди відображає певний моральний стан суспільства, рівень його демократичності.

Політична свідомість. Рівень, ефективність політичної діяльності, дії будь-якого суб’єкта політики безпосередньо залежить від його політичної свідомості.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблема влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини, набувають певної самостійності.

Як суспільне явище, вона має досить складну і суперечливу структуру. За функціональним принципом класифікації в політичній свідомості вирізняють три основні аспекти:

• політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, установки, переконання, воля тощо);

• політико-ідеологічний (цінність, ідеал, ідея, концепція, доктрина, теорія, погляди тощо);

• політико-дійовий (свідомість консервативна, реформістська, радикальна, ліберальна тощо).

Основні класифікації політичної свідомості:

а) за суб’єктом (виявом) — свідомість особистості, групи, класу, нації, суспільства (масова свідомість);

б) за ставленням до влади, владних структур — автократична, демократична.

Гносеологічно політичну свідомість можна поділити на:

• емпіричну і теоретичну;

• буденну і наукову.

До основних сфер політичної свідомості належать:

• політична думка (політичні теорії, концепції, гіпотези);

• політична ідеологія (політичні цінності, ідеали, доктрини, гасла, програми);

• політична психологія (політичні відчуття, думки, настрої, воля, спрямованість).

Політична свідомість завжди є віддзеркаленням реалій буття. Вона тісно пов’язана з розвитком продуктивних сил, з особливостями політичної системи суспільства та суспільно-політичними відносинами, що існують у цій системі, станом освіти, культури.

Як одна з найважливіших характеристик політичного життя суспільства політична свідомість має і певні особливості, умови виникнення та шляхи формування. Передумовою її формування є те, що людина починає усвідомлювати свою групову належність, групову ідентичність і водночас те, що вона неспроможна реалізувати власні та групові інтереси без вступу в певні відносини з політичною владою.

У реальному житті політична свідомість притаманна кожній конкретній людині вже тоді, коли вона усвідомлює свій громадянський статус, громадянську позицію, а разом з ними і реальну потребу, а то й необхідність впливати на владу, боротися за неї. Для формування політичної свідомості вкрай необхідні аналітично-критичне ставлення до навколишнього середовища, дійсності та осмислення їх, наявність у людини конкретних норм, цінностей, ідеалів, чітке усвідомлення власної мети та мети політичної сили, структури (групи, партії, об’єднання, організації тощо), до якої людина неформально належить.

За змістом політична свідомість охоплює певні політичні ідеї, погляди, теорії, інтереси, настрої, почуття, а за специфікою прояву вона активно впливає на інші форми суспільної свідомості, має часто досить високий ступінь відображення соціально-класових інтересів.

Політичну свідомість поділяють на такі види:

• масову;

• групову;

• індивідуальну,

а також на:

• буденну;

• науково-теоретичну.

Перші три форми пов’язані з її суб’єктами, а дві останні визначаються глибиною відображення дійсності.

Основні типи політичної свідомості:

• державний (етатистський) — ґрунтується на твердженні, що найвищими, найважливішими є інтереси держави (Н. Макіавеллі, Т. Гоббс).

• недержавний, або анархістський, виникає там, де політичну владу вважають злом, а державу — експлуататором, ворогом свободи.

Основні функції політичної свідомості:

• пізнавальна — система знань про політичну дійсність загалом;

• оцінювальна — забезпечення і сприяння орієнтації у політичному житті на основі оцінювання політичних подій;

• регулятивна — орієнтування щодо участі у політичному житті;

• інтегруюча — сприяння об’єднанню окремих соціальних груп, суб’єктів політичного процесу на основі спільних ідей, цінностей, установок;

• прогностична — передбачення особливостей розвитку політичного процесу, подій;

• нормативна — створення загальноприйнятого образу майбутнього.

Політична свідомість має два основних рівні:

• ідеологічний;

• психологічний.

Отже, підсумовуючи наведене вище, можна дійти таких висновків:

1. Політична свідомість є сукупністю почуттів, усталених настроїв, традицій, ідей і певних теоретичних систем, які відображають найістотніші інтереси великих соціальних груп, їх ставлення одна до одної і до політичних інститутів суспільства.

2. Політична свідомість — сприйняття людиною частини життєвої реальності, яка безпосередньо пов’язана з політикою. Це суб’єктивний образ відповідної політичної системи. Вона формується у процесі пізнання суб’єктом певних політико-владних відносин, політичних інтересів, установок, цінностей, а також у процесі політичного виховання, формування політичної культури суб’єкта політики.

Політична культура. Як жодне інше суспільне явище, політична культура має багато визначень. У цьому разі виникає потреба охарактеризувати поняття “політична культура”, максимально наближуючись до поняття політичного менеджменту, його найважливіших особливостей.

Політична культура — це: а) зумовлений історичними, соціально-економічними і політичними умовами якісний склад політичного життя суспільства, що відображає рівень засвоєння суб’єктом — суспільством, групою, особою — відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності; б) сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення.

Те, що називають нині політичною культурою, свого часу було предметом особливої і пильної уваги Платона, Арістотеля, Ш. Монтеск’є, Н. Макіавелллі, К. Маркса, К. Мангейма та багатьох інших учених.

Як наукова категорія “політична культура” стала систематично вживатися в 50-ті роки XX століття. Передвісником цього терміна був термін “національний характер”, який трактувався як комплекс політичних, моральних, культурних та інших уявлень, притаманних окремій нації, закріплених в її національній культурі й традиціях. Після 60-х років такі відомі політологи, як С. Верба, Г. Алмонд, Т. Парсонс, Р. Такер та інші ближче пов’язують сутність політичної культури з традиціями, історичною пам’яттю, мотиваціями, цінностями, символами тощо.

Основні підходи до визначення поняття “політична культура”:

1) розгляд політичної культури як системи цінностей соціуму та його громадян, системи політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності;

2) політична культура — це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків поведінки;

3) політична культура є процесом формування та реалізації певних сил таких соціальних суб’єктів, як класи, групи, особи у процесі їх суспільно-політичної діяльності;

4) політична культура — це об’єктивне відображення і реалізація у процесі протиборства докорінних класових інтересів, політичних принципів і гасел, які проголошуються політичними партіями, окремими політиками, державою;

5) політична культура є системою переконань, ідей, уявлень, установок, моделей поведінки, що склалися історично.

За таких різних трактувань поняття “політична культура” важко простежити наявність єдиних або часто повторюваних елементів, що її утворюють. Найімовірніше, слід вважати, що значною мірою всі ці елементи можна зарахувати до феномену “політична культура”.

Типи політичної культури. Існує кілька видів типології, а ще більше типів політичної культури. Так, американські політологи, зокрема С. Верба, виокремлюють три її типи: патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальна характеризується відсутністю інтересу до політичного життя, розподілу і чіткого визначення політичних ролей у суспільстві.

Підданська пов’язана з досить сильною орієнтацією на політичну систему, її діяльність, функціонування.

Активістська характеризується помітним інтересом громадян до діяльності держави, різних суб’єктів політичного процесу, їх високою громадсько-політичною активністю.

Спрощено можна виокремити два основних підходи до визначення змісту поняття “політична культура”, які, проте, часто об’єднують в єдине ціле.

Згідно з першим підходом її розглядають як сукупність (систему) певних політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду і традицій, а також відповідних політичних інститутів.

Відповідно до другого підходу в політичній культурі вбачають процес, спосіб, конкретні форми реалізації сутнісних сил людини, її знань суспільно-політичних переконань. За структурою політична культура є поєднанням політичної свідомості та політичних знань, які у свою чергу мають власну структуру та особливості.

Політична культура охоплює такі основні аспекти, що її обумовлюють і характеризують:

• знання в цілому та особливо знання політики, фактів, інтерес до них, зацікавленість у них;

• оцінювання певних політичних явищ, оцінні судження стосовно того, як має здійснюватися (функціонувати, існувати) влада;

• емоційна сторона певних політичних позицій (наприклад, патріотизм, любов до батьківщини);

• визнання у певному суспільстві відповідних зразків політичної поведінки, що визначають, як можна або як не слід діяти.

Політична культура є суттєвою і важливою підсистемою у глобальній культурі загалом. Вона тісно пов’язана з усіма її складовими — економічною, релігійною, правовою, організаційною та іншими культурами.

Суб’єктами політичної культури є: індивіди, мала, середня або велика групи; регіон; держава; нація; партія; клас тощо.

Об’єкт політичної культури — політична система суспільства та її компоненти (політичний режим, соціальні інститути; організації; об’єднання; політичні партії тощо).

Політична культура — багатовимірне явище, що має своє коріння, історичні та психологічні засади й особливості. Вона є складовою політичної системи. При цьому політична культура впродовж певного історичного періоду модифікує політичну систему, реально впливає на її зміну. Це означає, що її завжди можна визначати і характеризувати відповідно до рівня розвитку політичного життя.

Вирізняють політичну культуру суспільства, суспільної групи та окремої особи. Соціальні та психологічні особливості формування кожної з них мають певні відмінності. Так, індивідуальна політична культура, окрім знань, емоційного сприйняття дійсності, багато в чому зумовлена психологічними особливостями людини.

Головними характеристиками політичної культури є її динамічність, поліфункціональність, різнорівневість. Щодо останнього, то загалом можна погодитися з ученими, які виокремлюють у середньому чотири рівні такої культури:

• номінальні політичні знання та вміння їх використовувати у повсякденній суспільно корисній діяльності;

• наявність досить глибоких суспільно-політичних знань, уміння їх реалізовувати в конкретній і активній політичній діяльності;

• політична культура, притаманна політичному діячеві великого регіону чи національного масштабу;

• політична культура людини, для якої політична діяльність фактично є професійною (президент, глава уряду, спікер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об’єднання тощо).

Можна також виокремити такі види політичної культури:

• політична культура депутатської, парламентської діяльності;

• політична культура діяльності громадських організацій, політичних партій, груп, об’єднань громадян;

• політична культура електоральної політичної діяльності або діяльності громадян під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки, плебісцитів тощо.

Функції політичної культури:

• пізнавальна (озброює людей знаннями, необхідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну, життєву, громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зумовлює реалізацію інших);

• ідентифікаційна (полягає у тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність та відповідну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти);

• орієнтаційна (характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній соціальній, політичній системі);

• виховна (сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична культура формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини);

• регулююча (виявляється у прямому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб’єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень);

• комунікативна (завдяки політичній культурі напрацьовані у суспільстві досвід, традиції передаються від покоління до покоління);

• інтегруюча (за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади);

• соціалізації (сприяє відповідному засвоєнню норм — регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, властиві конкретному суспільству).

Можна класифікувати політичну культуру на демократичну і автократичну.

У демократичній політичній культурі виокремлюють два основні види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний.

В автократичній політичній культурі також вирізняють два види культури — авторитарну (що не підтримує і не заохочує окрему людину і різні суспільні сили до активності у суспільно-політичній діяльності) і тоталітарну (коли існує культ вождів і лідерів, їхня роль штучно підтримується і пропагується). Взаємозв’язок політики і культури взагалі складний, неоднозначний. Політика може деформувати культуру, негативно впливати на її розвиток, як це було, зокрема, у колишніх країнах соціалістичного табору наприкінці XX століття. Тоді диктат політики над культурою мав надто велике значення. Розглядаючи це питання, варто враховувати, що спершу виникає культура як така, а потім, при поділі суспільства на класи, за умови ефективного соціального розшарування, формується його політична організація, виникає політика, формується політична культура. Оскільки політика і культура певною мірою рівноправні, то між ними існують тісна взаємодія, взаємовплив, взаємозалежність.

Принципового значення набула проблема особливостей формування політичної культури громадян з урахуванням специфіки їх ментальності. Особливо це стосується національних держав з великою і суперечливою історією, держав, де домінує один, корінний етнос. Тобто політична культура — явище цілком конкретне для окремо взятих соціуму, нації, народу. Відомо, наприклад, що невід’ємними складовими політичної культури є сформовані багатьма поколіннями окремого народу політичні традиції, норми політичних відносин і практики, ідеї, концепції, переконання, які і регулюють взаємовідносини між різними суб’єктами політичного процесу. Сталості, стабільності цим особливостям надають соціально-економічні, суспільно-історичні, національно-культурні та інші чинники, які визначають життя конкретного етносу. Саме тому політична культура має своєрідну подвійну природу. З одного боку, вона комунікаційна, а з іншого — символічна (за Лоцманом). У цьому разі йдеться про визначальну роль у політичній культурі менталітету нації, що утворила власну державність. Так, ментальність українців має кілька системотворчих ознак: українцям властива інтровертність у сприйнятті всього, що їх оточує, тобто відповідна зосередженість на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу; кордоцентричність, яка виявляється в сентиментальності, емпатії, яскраво вираженій любові до природи, культуротворчості та естетизмі життя. Крім того, українцям притаманні анархічний індивідуалізм, перевага чуттєвого над волею та інтелектом. Тому природно, що як народові українцям властиві такі риси політичної культури: демократизм, волелюбність, толерантність, миролюбність, а водночас схильність до анархізму, бунтів і міжусобної боротьби, намагання поставити особистісні інтереси над загальнодержавними. Загалом, коли йдеться про особливості політичної культури українців, то багато вчених схиляються до того, що за психологічним складом вони є народом західного, європейського типу, тоді як, скажімо, росіяни — східного, азіатського.

Такий погляд на ментальність українців не є, однак, єдиним, сталим. Багато фахівців акцентують увагу на комплексах “меншовартості”, “селянської психології” українства, “некласичності” української ментальності та інше. Така розмаїтість ознак і характеристик ментальності, що спостерігається в науці, зокрема в політології, етнопсихології, етнополітології, зумовлена багатьма об’єктивними, історичними обставинами — постійною боротьбою України за волю і незалежність, розташуванням України між різними державами — політичними полюсами, багаторічним перебуванням України та її народу під гнітом інших держав, коли тотально нищилися наша культура і духовність, а свідомість заповнювалася чужими цінностями, традиціями, нормами тощо.

На свідомість кожного громадянина України наприкінці XX ст. суттєво вплинули глобальні події, що розділили наше світосприймання на “до” і “після”. Йдеться насамперед про Чорнобильську катастрофу, розпад російсько-радянської імперії — колишнього СРСР, про крах таких міфів тоталітарного суспільства, як “нова радянська людина”, “загальна рівність та братство”, “торжество пролетарського інтернаціоналізму” тощо. Кожний громадянин України опинився у такій ситуації перед неминучою необхідністю вибирати подальший шлях: повернутися до патерналістської моделі, у якій за нас робить вибір якийсь старший брат, інша держава, чи зробити рішучий крок до самостійного вибору своєї життєвої магістралі.

Своєрідним виміром політичної культури є політична активність.

Політична активність — найважливіша характеристика життєвої позиції особи. Така активність охоплює діяльність, спрямовану на реформування суспільства, існуючих суспільних відносин.

За всіх розбіжностей у визначеннях людей (індивідів) поділяють на окремі групи:

• гіперактивні (люди, для яких політична діяльність практично є професійною діяльністю — депутати, державні службовці, професійні політики, журналісти, політичні оглядачі);

• активні індивіди (члени політичних партій, організацій, організатори окремих політичних, суспільних акцій);

• широкі маси населення (люди, громадяни, які займаються політикою досить рідко, час від часу);

• гіперпасивні (люди, громадяни, які ні прямо, ні опосередковано політикою не займаються і майже не цікавляться нею).

З-поміж численних факторів, що спонукають до заняття політикою, можна назвати такі:

• умови, рівень, характер життя;

• внутрішньо-духовний стан людини;

• рівень політичної свідомості окремої людини;

• творчий потенціал особистості;

• прагнення особистості до влади;

• здатність людини до вчинків.

Відтак політичне життя має власні, лише йому притаманні особливості, ознаки, характеристики, без аналізу і врахування яких політична діяльність ніколи не дасть бажаних та очікуваних результатів.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.