Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Розділ 4

Політична участь, поведінка та діяльність

 

4.3. Політична поведінка та її особливості

 

Типи та форми політичної поведінки. Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий [148, 126-133].

Для закритого типу характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть і апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя проходить повз неї. Участь у політичній діяльності залежить також від матеріальних, соціально-культурних і політико-правових умов, що існують у суспільстві. Політична бездіяльність — складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини.

Для відкритого типу властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно й емоційно зумовлена політична діяльність.

Важливого значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже й політиків. Загалом психологи виокремлюють три форми прояву активності людини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класифікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в політиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів: самозбереження, жорстокість, агресія, насилля, солідарність тощо.

Під політичними навичками мають на увазі певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприклад, гальмують його діяльність у нових умовах. Втім, будь-яка політична система вкрай зацікавлена, щоб населення, пересічні громадяни, а не лише професійні політики, мали певні політичні навички.

Основною ознакою розумової політичної поведінки є цілеспрямованість. її забезпечують за рахунок усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.

Механізм політичної поведінки. Він неоднозначний і складний. Незалежно від власного бажання кожен політик певною мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

• об’єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується в діяльності політиків — лідерів політичних партій, об’єднань;

• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;

• захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як жодна інша, експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;

• зміцнення політичних зв’язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;

• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіють словом і пером.

Політична участь і політичне функціонування. Політичний процес охоплює загалом ці види діяльності.

Політична участь насамперед має на меті формування у процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функціонування — це професійна політична діяльність, мета якої — розробити правові норми, управляти різними політичними інститутами.

Складним феноменом політичної участі є масова стихійна поведінка. Ще у другій половині XIX ст. сформувалися практично дві соціально-психологічні школи, які досліджували і досліджують цей феномен. Німецька школа “психології народів” (Г. Штейнталь, М. Лазурус, В. Вундт та ін.) та франко-італійська школа “психології мас” (Г. Лебон, Г. Тард, Ш. Сігеле, В. Парето та ін.). У Росії свого часу феномен масових явищ досліджували М. Михайловський (суб’єктивна соціологія), О. Чижевський (геліопсихологія), В. Бехтерев (колективна рефлексологія) та інші фахівці.

Фактично під масовою стихійною поведінкою розуміють різні форми поведінки натовпу (великих груп людей), циркуляцію чуток, паніки та інших масових явищ. Така поведінка зумовлена відповідною масовою свідомістю, яка до того ж є похідною від економічного базису суспільства, має системний характер, виявляється на трьох основних рівнях — індивідуальному (окрема людина), груповому (малі і великі групи) і цілісному (загальносуспільному).

Крім того, масова свідомість має такі особливості, як високий динамізм, суперечливість і спонтанність, залежність від багатьох факторів. Вона зумовлює характер і особливості таких якостей, як масова думка, настрої, поведінка.

Масова свідомість досить характерна для такого різновиду соціального організму, як натовп. Причому важливо, що саме в натовпі, через анонімність, індивідуальність людини її особливості, неповторність стають непомітними і нереалізованими. В таких умовах поведінка окремої людини, усього натовпу мінлива, непрогнозована, ризикована і навіть загрозлива. Така поведінка практично не буває свідомою, оскільки натовп механічно утворюється і механічно діє, керуючись емоціями, психічними порухами, різноманітними провокаціями. Часто він діє під впливом крайньої поведінки окремих осіб, груп людей, одного або кількох лідерів, піддаючись на найрізноманітніші провокації.

Психологи вирізняють кілька типів натовпу.

Оказіональний натовп (від англ. occasion — випадок). Це велика кількість людей (зіваки), що зібралися через зацікавлення, скажімо, вуличними подіями.

Конвенційний натовп (від англ. convention — умовність). Натовп, що утворюється з приводу передбачуваної, очікуваної події (мітинг, збори, концерт на вулиці, футбольний матч тощо). Інтерес людей у такому натовпі цілеспрямованіший, ніж за попередніх обставин.

Експресивний натовп (від англ. exepression — вираз) — час від часу демонструє певну емоцію (радість, захоплення, незгоду, протест тощо).

Екстатичний натовп (від англ. ecstasy) — екстремальна система експресивного натовпу, коли, наприклад, люди дійшли екстазу, рвуть на собі одяг, б’ють самі себе або й один одного тощо.

Діючий натовп (active). Це найскладніше і найнебезпечніше явище, оскільки такий натовп під впливом емоцій, закликів, дій окремих людей активно діє. Це може бути натовп повстанців, бунтівників, людей, охоплених панікою, тощо.

У політиці беруть участь громадяни різного віку, професійних уподобань, статі.

Досить часто предметом дискусій є участь у політиці, політичних процесах жінок. Здавалося б, це безпредметна дискусія, але все залежить від багатьох суб’єктивних і об’єктивних обставин, що зумовлюють політичну участь людини будь-якої статі.

Конституція України проголошує рівність чоловіків і жінок в економічній, громадсько-політичній, культурній діяльності (ст. 24), закріплює рівне право доступу до державної служби (ст. 38). Реальна ж українська дійсність є дещо іншою. Якщо в народногосподарському комплексі чоловіків і жінок зайнято практично однаково, то в управлінській діяльності їх співвідношення становить 6 до 94 на користь чоловіків, а за представництвом у вищих структурах влади (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України) наша держава дорівнюється до малорозвинених країн, де кількість жінок у парламентах не перевищує 10 %. Так, у Верховній Раді України нині лише 8 % жінок від загальної кількості народних обранців.

У деяких країнах (Данія, Норвегія, Франція та ін.) запроваджено квоти на жіноче представництво у вищих органах державної влади. У багатьох країнах Західної Європи, США громадськість намагається встановити так звану політику рівних можливостей. Щодо України, то певним зрушенням у тендерній політиці можна назвати хіба що Указ Президента України від 25 квітня 2001 р. про підвищення соціального статусу жінок в Україні.

Особливості політичної поведінки. Політичні дії, акції, процеси характеризуються і зумовлені політичною поведінкою її суб’єктів, активністю такої поведінки. Стабільна, конструктивна політична поведінка особи, як правило, спостерігається у стабільних суспільствах. Однак стабільна політична поведінка не означає, що вона активна, радше навпаки: громадяни ходять на вибори, беруть участь у референдумах як політично слухняні особи — і не більше. їм бракує потреби брати активну участь у діяльності громадських об’єднань, рухах, політичних партіях тощо, оскільки в їхньому житті є багато інших помітних гострих проблем.

У нестабільних суспільствах, де відбуваються суттєві соціально-економічні, політичні, духовні злами і трансформації, досить поширеними є або висока політична активність громадян, або — глибока апатія. Перше спостерігається напередодні або на початку радикальних політичних змін, коли громадяни покладають на очікувані перетворення величезні сподівання. Друге, навпаки, пов’язане з тим, що люди втрачають віру в дієвість, ефективність певних перетворень, коли їхні очікування не справджуються. У таких випадках, як правило, різко знижується інтерес до політики як сфери життя суспільства загалом.

Політична апатія часто безпосередньо збігається із соціальною апатією як крайньою формою соціальної пасивності, абсолютного неприйняття будь-яких форм політичної, соціальної участі.

Політична поведінка, як і соціальна поведінка людей, груп, спільнот, може швидко видозмінюватися залежно від того, як змінюються їхні цінності, інтереси, вік, сфера діяльності, соціальні відносини у суспільстві і навіть соціальна система самого суспільства. Тобто стабільність політичної поведінки — явище досить умовне, рухливе, змінне.

Суттєвим показником рівня, стану політичного життя, його особливостей у суспільстві загалом є масова політична поведінка. Це комплексне явище, що відображає сукупну поведінку всіх суб’єктів суспільного життя, політичних процесів.

Масова політична поведінка — результат багатьох складових, але найважливішою є політична свідомість насамперед широких верств населення, громадян країни.

Важливими критеріями (ознаками) масової політичної поведінки є рівень активності громадян у розв’язанні суспільних проблем; участь громадян у виборах, референдумах, різних громадсько-політичних акціях (мітинги, маніфестації, страйки, пікети, демонстрації); членство в партіях, громадських об’єднаннях, організаціях тощо.

Масова політична поведінка — об’єкт постійного впливу, коригування і маніпулювання з боку всіх суб’єктів суспільно-політичного процесу — окремих політиків, політичних груп, партій, громадських організацій, засобів масової інформації. Змінити таку поведінку або відповідно її спрямувати завжди намагаються шляхом формування, зміни політичної свідомості.

З феноменом “масова поведінка” тісно пов’язані й взаємодіють “масова психологія”, “психологія натовпу”. Чи не тому політичну активність і політичну поведінку часто трактують також як соціальну активність, яка реалізується у сфері політичної діяльності [209, 10].

Форми політичної поведінки мають свої особливості, специфіку. Так, психологія натовпу — тимчасовий психологічний стан людей, які через відповідні причини опинилися разом, скажімо, на демонстрації, страйку, пікеті тощо. За визначенням Г. Леона, для натовпу властиві такі специфічні ознаки, як імпульсивність, мінливість, легковірність, піддатливість впливу і навіть гіпнозу, односторонність почуттів, нетерпимість, консерватизм і авторитарність. У цьому зв’язку гостро постає проблема людини, особистості в натовпі, оскільки часто людина у ньому елементарно втрачає свої особистісні риси, статус, переконання і позицію. Такий стан загрозливий, оскільки натовп досить часто є випадковим, ситуаційним зібранням людей, між якими немає глибоких і принципово суттєвих міжособистісних зв’язків і контактів.

Помилковою, навіть шкідливою є однобічна оцінка масових рухів, масової психології. Загальновідомо, що саме така оцінка домінувала у поглядах К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Г. Плеханова, А. Грамші та інших прибічників теорії класової боротьби, коли масові виступи, особливо “низів”, характеризувалися тільки як наслідок високого рівня класової свідомості. В. Ленін, зокрема, з великою часткою оптимізму говорив про психологію мас — робітників, селян, інтелігенції, і не лише відстежував, а й готував разом зі своїми однодумцями масові виступи проти самодержавства. В. Ленін вважав, що саме широкі народні маси під керівництвом партії як керуючої і спрямовуючої сили є справжніми локомотивами історії, рушійною силою революційного процесу. Врешті, так воно й сталося, але і під час здійснення революції 1917 року, і в роки побудови так званого соціалізму більше виявилися такі аномальні риси й ознаки натовпу, масової свідомості, як безрозсудність, жадоба гри, лицедійства, крові. Врешті, більшовики насамперед використали психологічну схильність мас не до творення, розбудови суспільства, суспільних відносин, а до їх знищення, руйнування. За великим рахунком, аномальні риси масової психології є об’єктивним результатом низького рівня загальної та політичної культури мас.

Без політичної поведінки суб’єктів немає політики, не може бути політичних відносин і політичної діяльності.

Політичні відносини між людьми багато в чому зумовлені існуючими відносинами. При цьому “поведінка людини в суспільстві значною мірою має інституціональний характер, тобто регулюється соціальними нормами” [239, 189].

Окрім формальної соціальної поведінки, зумовленої існуючими і закріпленими в суспільстві загальними вимогами до всіх громадян, існує ще й так звана неформальна поведінка громадян, для якої конкретними соціальними нормами служать звичаї, традиції, які можуть і не збігатися з офіційно існуючою системою нормативного регулювання. Наприклад, при одруженні в окремих народів Кавказу право першої шлюбної ночі належить найбагатшій людині, шаману, чаклуну та ін.

Жоден суб’єкт політики не може існувати поза політичною діяльністю.

Політична діяльність — складова людської діяльності, специфічна особливість якої полягає в спрямованості на реалізацію політичних інтересів суб’єктів політики і насамперед на завоювання, утримання та реалізацію влади.

Політичну діяльність за всіх обставин можна зарахувати до духовного виробництва. Як і інші форми діяльності, вона відповідним чином організована, інституалізована і професійно закріплена за окремою групою людей (ідеологи, політики), багато з яких спеціально підготовлені до такої діяльності.

Політична діяльність, як і будь-яка інша, має велику частку творчості, а здебільшого вона практично і є творчістю, оскільки ґрунтується на різноманітних взаємозв’язках людей.

Політична діяльність — діяльність керована, оскільки існує об’єкт управління (відносини, в які вступають учасники політичних процесів, політичної діяльності) і суб’єкт управління (установи, структури духовного виробництва — партії, громадські об’єднання, рухи тощо).

До структури політичної діяльності входять її об’єкти і суб’єкти. Об’єктом є політична влада, політико-владні структури, суб’єктом — політичні партії, рухи, об’єднання, громадські організації, політики, громадські, партійні, державні діячі тощо.

Залежно від багатьох складових існують різні рівні політичної активності особи:

• член суспільства, який має мінімальні політичні погляди, мінімальну активність;

• член суспільства, який бере активну участь у політичному житті;

• член політичної, громадської організації;

• громадський, державний політичний діяч;

• професійний політик;

• політичний лідер.

На характер, особливості політичної діяльності впливають об’єктивні та суб’єктивні детермінанти. До об’єктивних належать запити, потреби, інтереси, а до суб’єктивних — політична культура, політична свідомість суб’єктів політичного процесу.

Виокремлюють політичну діяльність теоретичну і практичну. Перша, це — законотворча, ідеологічна, соціологічна, науково-організаційна, методична діяльність. Друга — урядова, депутатська діяльність, робота в органах місцевого самоврядування, політичних партіях, суспільно-політичних рухах, об’єднаннях, участь у референдумах, виборах, мітингах, опитуваннях громадської думки, маршах протесту тощо.

Політичну діяльність здійснюють на громадських або на професійних засадах.

Політичною діяльністю на громадських засадах вважають таку діяльність, за яку той, хто безпосередньо займається нею, не отримує матеріальної чи іншої винагороди і до того ж виконує її поза основною професійною діяльністю.

До політичної діяльності на професійних засадах зараховують депутатську діяльність, роботу на посадах і в робочих апаратах політичних партій, громадсько-політичних об’єднань тощо. Така діяльність найчастіше пов’язана з матеріальною винагородою.

Істотне значення для вмотивованої та продуктивної діяльності політика будь-якого рівня має його соціально-психологічна готовність до такої діяльності. У структурі готовності психологи розрізняють кілька взаємозумовлених та взаємопов’язаних компонентів: мотиваційний, когнітивний, операційний та особистісний.

Крім того, політична діяльність, особливо її ефективність, тісно пов’язана з тим, як узгоджуються між собою “Я-реальне” і “Я-ідеальне”. У першому випадку йдеться про те, яким реально є політик, а в другому — яким він себе уявляє, яким його бачать інші. Відомо, що багатьом людям властиве надмірне завищення своїх якостей, перебільшення можливостей.

Політична діяльність, як і будь-яка інша, також передбачає цілеспрямовану і певним чином мотивовану активність людини в конкретний період, час. При цьому для політичної діяльності велике значення має психологічна готовність людини до такої діяльності, тобто сукупність усього необхідного для успішного вирішення певного завдання, проблеми. Психологічна готовність є своєрідним стартовим моментом у будь-якій діяльності, в тому числі і політичній.

Для політика багато обставин можуть стати стартовими у конкретній діяльності, дії. Це, зокрема, глибоке знання та розуміння суті, необхідності того, заради чого політик діє, спонукання до такої дії з боку інших людей, суто душевний порив та інше. У будь-якому разі політик починає діяти тоді, коли має психологічну установку на досягнення бажаного і очікуваного результату. Важливо, щоб політик мав установку не на діяльність взагалі, а саме на інноваційну діяльність, тобто таку, що матиме однозначно вагоміші та суттєвіші результати.

За багатьма характеристиками та особливостями політична діяльність така сама індивідуальна, як індивідуальна будь-яка діяльність людини. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як набір окремих якостей, а як цілезумовлену систему взаємопов’язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.

Індивідуальний стиль діяльності, у тому числі політичної, зумовлений і забезпечується насамперед властивостями нервової системи людини.

Не слід плутати поняття ”індивідуальна політична діяльність” та ”індивідуалізована політична діяльність”.

Індивідуалізована політична діяльність — явище рідкісне. Практично завжди політик має однодумців, політичну силу у вигляді групи людей, об’єднання, організації, партії. Зрештою, політична діяльність може здійснюватися за допомогою і неорганізованих сил — ситуативної групи, маси, натовпу. Політик спілкується з ними, використовує їх тоді, коли це відповідає його власним інтересам або інтересам формального об’єднання (організації, партії), до якого він належить, волю якого реалізує.

Кожна людина є представником певної держави, нації, класу, соціального прошарку. Саме у статусі носія специфічних якостей конкретної спільноти вона залучається до певного виду суспільних відносин. Це також відбувається завдяки певній політичній поведінці.

Поняття “політична діяльність”, як і поняття “політика” загалом, трактується досить неоднозначно, широко. Як у жодній іншій науці тут наявні й позначаються відносини між різними суб’єктами політики, діяльність яких зводиться до одного — завоювання та використання влади у певних політичних інтересах.

Політична діяльність — це сукупність дій суспільних груп (класів, соціальних прошарків, націй тощо) щодо реалізації політичних інтересів з приводу завоювання, використання та утримання влади [151, 103].

Мотиви детермінують, визначають мету і програму політичної діяльності. І мета, і програма також можуть бути помітно вираженими альтруїстичними або егоїстичними.

Типи політичної поведінки. У політичній діяльності вирізняють кілька типів політичної поведінки людини: конформізм, політичну індиферентність, політичний активізм.

Конформізм пов’язаний з орієнтацією на чужу думку, погляд, підтримку будь-якої позиції. Така поведінка є відповідним пристосуванням, політичною лояльністю, позицією типу “як усі, так і я”. Людей з такою політичною позицією активно використовують політики-маніпулятори, авантюристи, всі, хто у своїй діяльності вдається до дешевого популізму.

Індиферентність — байдуже ставлення до політики, відчуженість від неї. Люди цього типу вважають, що їх участь у політиці безперспективна, непотрібна, бо вона, мовляв, мало що або й нічого не дасть.

Політичний активізм притаманний тим, кого реальний стан не лише в політиці, а й у суспільстві загалом абсолютно не влаштовує. Люди з таким типом політичної поведінки активно залучаються до політичного, суспільного життя, глибоко переконані, що саме завдяки їх особистій участі стан справ у суспільстві зміниться на краще. Саме з таких громадян формуються справжні політичні лідери: традиційні (“як робили до нас, так робимо і ми”); легальні, або бюрократичні (лідерство посади, а не реальних дій); харизматичні (лідерство, як кажуть, від Бога, як історична необхідність).

Важливим стимулом для політичної діяльності будь-якого суб’єкта політичного процесу, починаючи з окремої особи, є політичні ідеї, ідеали, якими такий суб’єкт керується, або навпаки — заперечує, протестує проти їх існування, сповідування іншими.

Політичні ідеї, які засвоює людина, з часом перетворюються, становлять певну систему переконань людини, спонукають її до дій з метою досягнення зумовленої цими ідеями мети. Така мета не обов’язково повинна узгоджуватися з цілями інших людей, нації, народу. Іноді вона буває навіть і діаметрально їм протилежною, що позбавляє націю, народ можливості об’єднатися з метою вирішення загальних проблем і завдань.

Політична діяльність зумовлена здебільшого політичною активністю.

Політична активність — важлива характеристика життєвої позиції особи, суть якої полягає в діяльності соціальних груп та індивідів, спрямованій на певне вдосконалення або зміну соціально-економічного, політичного порядку в суспільстві, державі.

Основу (як спонукальний мотив) політичної активності становить політичний інтерес.

За рівнем, обсягом політичної активності людей (особистостей) часто поділяють на чотири групи:

1) гіперактивні. Це люди, для яких політична діяльність є практично професійним заняттям, дає їм основні засоби для існування (депутати, лідери політичних партій та об’єднань, керівники державних, урядових установ, держслужбовці, провідні діячі засобів масової інформації тощо);

2) активні індивіди. До них зараховують достатньо активних членів партій, громадських організацій і об’єднань, активістів громадського руху, безпосередніх організаторів певних суспільно-політичних акцій (збори, маніфестації, страйки, пікети, виборчі кампанії);

3) широкі маси населення. Це найбільша частина громадян, які займаються політикою (причетні до неї) зрідка, або час від часу. Наприклад, громадянин упродовж тривалого часу лише раз взяв участь у виборах (як виборець) чи у референдумі (опитування громадської думки);

4) гіперпасивні. Такими є громадяни, які за жодних умов і обставин не беруть участі в політичних діях і акціях ні прямо, ні опосередковано. Найчастіше вони ігнорують навіть таке звичайне громадянське право і обов’язок, як участь у виборах. Таку позицію (ситуацію) М. Вебер схарактеризував як дефіцит “етики відповідальності”.

Політична активність особистості, її рівень залежать від багатьох обставин і причин, серед яких домінують:

• рівень суспільно-політичного, економічного життя громадян. Як правило, виводять залежність такого характеру: чим вищий рівень життя громадян, тим більшим є їхній інтерес і зацікавленість у суспільному, політичному житті. За таких обставин, як правило, високий ступінь довіри до існуючої влади, її окремих гілок, загальнодержавних, загальнонаціональних політичних, державних, громадських діячів;

• рівень внутрішньо-духовного розвитку людини (загальна освіченість, культура, в тому числі політична культура особи, громадянська самосвідомість);

• рівень творчого, інноваційного потенціалу особи (зарядженість на дію, діяльність, вчинки);

• рівень практичної підготовленості до суспільно-політичної, громадської діяльності, наявність життєвого і практичного досвіду.

Існує і таке поняття, як “рівень політичної діяльності”.

Рівень політичної діяльності безпосередньо пов’язаний (зумовлений) з рівнем всебічного цивілізаційного розвитку суспільства. Залежність тут однозначна — чим вищий такий розвиток суспільства, тим нижчими є рівень політичної діяльності та потреба в ній, і навпаки: високий рівень політичної діяльності характерний для суспільств з низьким рівнем цивілізаційного розвитку (нестабільний, перехідний стан суспільств, неструктуризовані суспільства, з недостатнім рівнем модернізації).

Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють на лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки тощо.

Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, авторитету, соціальному статусу тощо.

Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто йде за ними, підтримує їх. Фактично вони впливають на рядових учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їхній діяльності.

Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, у цілому підтримують ідеї лідерів, але з певних причин не досить чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі й тому менш активні, ніж активісти.

Лідери громадської думки не так організаторською, організаційною діяльністю, як інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо політичних проблем, до яких привернуто увагу багатьох людей.

Отже, проаналізувавши проблеми політичної участі та поведінки, можна зробити певні висновки.

Лідерство — феномен надто неоднозначний. Лідером можна стати далеко не завжди за рахунок відповідних якостей, рис, таланту тощо. Так, на думку відомого українського політолога Д. Видріна, лідером можна стати, або певним чином випадково-інтуїтивно вгадавши інтереси широких верств, які своїм духовним укладом збігаються з їхніми потребами, або цілеспрямовано — визначивши, дослідивши ці інтереси” [47, 40]. Зрозуміло, що останній шлях складніший, потребує великої роботи політика, зокрема й над самим собою.

Лідером можна стати і бути, сповідуючи, експлуатуючи далеко не позитив, не гуманні засади розвитку людської спільноти. Наведемо конкретний приклад.

Аналізуючи революційні події у Росії, П. Струве свого часу довів, здавалося б, парадоксальний факт: ватажок, політичний лідер досить часто паразитує на ідеї руйнування, вдало враховуючи, що маса легше сприймає її, ніж ідею творення. За його визначенням, вожаками революції в Росії виявилася велика кількість слабких, бездарних, безликих, морально ницих людей, які висунулися у вожді не завдяки власній видатній особистості, а саме тому, що через свою безликість вони без кінця догоджали натовпу й улещували його. На жаль, П. Струве був абсолютно правий. В усякому разі подальші голодомори, гулаги, масові політичні репресії з боку тих, що “університетів не закінчували”, підтвердили цей сумний висновок великого російського реформатора.

Прикро, але такі приклади знаходимо і в історії останніх десятиліть у власній країні.

Наводимо найпоширенішу типологію політичного лідерства:

• за стилем лідерства (діяльності) — авторитарне, демократичне;

• за ступенем легітимності — формальне, неформальне;

• за класифікацією М. Вебера — патріархальне, бюрократичне, харизматичне.

У політиці загалом можна мати традиційний, харизматичний формальний і неформальний авторитети.

Традиційний політичний авторитет виявляється тоді, коли він базується на постійному переданні не лише влади (від батька до сина, чоловіком — дружині тощо), а й традицій, норм, цінностей, пов’язаних з цією владою (династичні, родові традиції, правила).

Харизматичний політичний авторитет виникає й існує виключно завдяки винятковим особистісним людським якостям його носія, його вмінню доводити усім незаперечність, богообраність і доконечну соціальну потребу й вагу власної влади.

Формальний політичний авторитет — авторитет кодифікований, закріплений певними нормами, узаконений правовою системою суспільства. Він існує як обов’язок, штучна норма, хоча об’єктивно суспільством, громадянами не сприймається.

Неформальний політичний авторитет. Його має традиційно і неформальний політичний лідер. Це авторитет, що створюється незалежно від місця лідера (громадського, політичного діяча) в ієрархії керівництва. Більше того, такий авторитет, як правило, мало пов’язаний і з офіційним визнанням його носія з боку вищих, авторитетних інстанцій у певній організаційній структурі. Інша справа, що неформальний авторитет однаково важко і завойовувати, й утримувати.

Часто образ політичного лідера завдяки спеціальній пропаганді виконує специфічну роль релігійного символу і продовжує активно впливати на свідомість громадян навіть тоді, коли лідера вже нема. Яскравим прикладом означеного є Ленін. Після його смерті, як відомо, політбюро РКП(б) ухвалило спеціальне рішення про збереження тіла вождя задля того, щоб народні маси мали можливість і надалі бачити його, не втрачали віри у безсмертя його ідей, аби й надалі спрацьовувала інтенсивна комуністична пропаганда під гаслами: “Ленін завжди з нами!”, “Ленін жив, Ленін живий, Ленін житиме!” “В кожному з нас є маленька частинка від великих діянь Леніна” тощо. Ще за життя Леніна його близький сподвижник по партії Г. Зінов’єв називав Леніна “апостолом соціалістичної революції”, а його книгу “Що робити?” характеризував не інакше, як Євангеліє революціонера. А Г. Плеханов називав її “катехізисом для наших практиків” (більшовиків). Навіть Л. Троцький у 1923 р. писав: “Маркс — пророк із скрижалями, а Ленін — найвидатніший виконавець його заповітів” [184, 11—12]. Схожий механізм впливу на психіку людей застосовувала пропаганда десятками років у Німеччині (Бісмарк, Гітлер), Китаї (Мао Цзедун), Болгарії (Дімітров) та інших країнах.

Портрети Леніна, Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, інших політичних діячів свого часу були обов’язковим атрибутом кожної домівки, організації, установи. їх виставляли на найпочесніших місцях, біля святих ікон, образів, у червоних кутках. І це природно, адже будь-якому культу обов’язково приписується мотив, ореол святості, вічності, безсмертя. Для утвердження, збереження таких мотивів стосовно окремих історичних осіб активно залучалися і залучаються й офіційні релігії окремих країн.

Політичні лідери часто стають також політичними, національними символами. Про них створюють легенди, повчальні історії, вони стають героями фольклору, класичних творів літератури і мистецтва.

Основні риси політичного лідера:

• здатність виражати і відповідно відстоювати погляди певної групи;

• наявність власної політичної програми;

• висока ерудиція, освітня підготовка;

• політична воля;

• політична культура;

• здатність поєднувати теорію і практику, робити політичні прогнози;

• вміння організувати діяльність інших людей;

• популярність;

• висока моральність, такт;

• доступність, комунікабельність, ораторські здібності та ін.

Український дослідник В. Токовенко основними згрупованими якостями сучасного політика слушно вважає такі:

• аналітичні (спроможність і вміння бачити політичні проблеми, аналізувати їх, продукувати ідеї та шляхи їх втілення в життя);

• вольові (здатність приймати рішення і досягати їх реалізації);

• комунікативні (вміння контактувати, співпрацювати з іншими людьми).

Визначальною якістю політичного лідерства є авторитет.

Авторитет (від лат. auctoritas — влада) — знання або вплив, які можуть мати люди, речі, що не потребують постійного підтвердження цього значення, доведення його на практиці [236, 10].

Залежно від галузі або сфери, про яку йдеться, можна говорити про авторитет науковий, релігійний, політичний тощо.

Політичні лідери посідають чільне місце серед політичної еліти. Оскільки в політичних науках проблему політичної еліти розглянуто досить широко й детально, тут ми обмежимося кількома важливими зауваженнями та поясненнями принципового характеру.

Політична еліта. Теорію еліти, в тому числі і правлячої еліти, вперше найчіткіше сформулювали на межі XIV-XX ст. італійські філософи Вільфредо Парето і Гаетано Моска. Вони довели, що в будь-якому суспільстві наявна певна група людей, які безпосередньо є правлячою силою.

Існують досить специфічні, оригінальні підходи до проблеми політичної еліти. Розглянемо деякі з них.

Перший підхід. Згідно з теорією еліт, у суспільстві реальну політику здійснюють управлінці (бюрократи), а безпосередньо така політика впливає на широкі маси. При цьому еліта постійно поповнюється, рекрутується із соціально-економічних страт. Якщо таке рекрутування (поповнення, зміна еліти) відбувається надто швидко, в суспільстві досить імовірні гострі кризи і навіть революції, що шкодить поступовому його еволюційному розвитку.

Другий підхід. Відомий американський правознавець Роберт Мітчел у своїй монографії Political Pazties(1949 р.) обґрунтував погляд на еліту як наслідок так званого залізного закону олігархії, коли всіма урядами і політичними організаціями керує невелика група людей. На його думку, партійне керівництво, бізнес-еліта постійно змінюються, усуваються, перебудовуються. При цьому політична й економічна еліти найважливіші в суспільстві. Вони постійно взаємодіють, борються між собою і навіть міняються місцями у своєму суспільному значенні та ролі. Можливо, з огляду саме на особливості функціонування американського суспільства інший американський вчений Ксандра Кейден стверджує, що суперелітою, яка вирішально впливає на всю політику в державі, є саме економічна еліта.

Третій підхід. Часто вживається термін “владна”, або “правляча”, еліта. Йдеться про невелику групу людей, які домінують над іншими завдяки можливостям планувати, розробляти, ухвалювати рішення, здійснювати контроль над взаємовідносинами і процесом використання влади. Як правило, “правляча еліта” має кращий доступ не лише до влади, а й до тих засобів, важелів, механізмів, що таку владу забезпечують, наприклад, до засобів масової інформації. “Правляча еліта” існує і діє насамперед за рахунок відповідного законодавчого закріплення та фінансово-матеріальних можливостей.

Четвертий підхід. Проблема “правлячої еліти” в тому, що їй завжди бракує ідеології домінування, тобто такої, яка б в ідеалі була ідеологією всіх і її всі б підтримували. Пошук такої ідеології особливо ускладнюється в умовах політичного плюралізму, соціальної нестабільності. В Україні, зокрема, пошуки такої ідеології ведуться впродовж усіх років розбудови самостійної держави. Різними були і є як назви, так і суть очікуваної ідеології: “ідеологія державності” (Л. Кравчук), “ідея соціальної безпеки (В. Горбулін), “православне світосприймання” (Д. Табачник), “союз українського інтелекту і українського капіталу” (І. Драч) та ін.

П’ятий підхід. У разі помітного розвитку взаємин між елітою і масами спостерігається також, з одного боку, втрата інтересу маси до суспільно-політичного життя, до державної політики, а з іншого — державна політика фактично відображає і відстоює цінності не народу, маси, а правлячої політичної, економічної еліти. Чим потужніша, активніша еліта, тим менше вона залежить і підпорядковується масам.

Попри певну пасивність мас не варто стверджувати, що “маси нічого не вирішують”, а “демократичні інститути — вибори, політичні партії — важливі лише як символічні цінності” [194, 61]. Усе залежить від того, як і якою мірою еліта (еліти) використовують свої можливості впливу на маси, їх участь у суспільно-політичному житті.

Індивідуальні якості людей. Людям властиві індивідуальні риси, якості, тобто індивідуальні відмінності. Такі відмінності вивчає диференційна психологія, а виявляються вони у процесі навчання, прояву емоцій, реакцій, мотивацій та інших аспектів поведінки.

Індивідуальні відмінності формуються внаслідок тривалої та складної взаємодії спадковості індивіда з його середовищем. Іншими словами, з одного боку, генетично людина успадковує окремі ознаки, а з іншого — середовище, яке діє на людину ще до народження, змушує її відповідно реагувати на подразники різноманітного походження. Такі процеси часто взаємопов’язані, але не детерміновані жорстко. Наприклад, можна успадкувати від батьків певний талант, але втратити його потім з різних причин — через хворобу, бездіяльність тощо. Або можна не мати вродженої схильності до політичної, суспільно корисної діяльності, але завдяки тривалій і копіткій роботі над собою досягти певних успіхів на цій ниві. Вроджені задатки і здібності є певною мірою успадкованими якостями, однак без подальшого розвитку, вдосконалення вони мало чого варті.

Істотне значення мають здібності й у процесі політичної діяльності (як і будь-якої іншої). Під здібностями розуміють індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої; особливості, що забезпечують успішне виконання будь-якої діяльності або кількох видів діяльності; не лише наявні знання, навички, вміння, а й те, що сприяє найкращому їх набуттю.

Здібності, на відміну від анатомо-фізіологічних особливостей людини, завжди є результатом її відповідного розвитку. Вродженими є, скоріше, не здібності, а задатки — як джерела їх розвитку. Адже відомо: геній — це праця.

Отже, здібності не виникають і не існують поза певною діяльністю, вони виявляються лише у процесі діяльності, ще більше — розвиваються і вдосконалюються.

До основних здібностей людини належать здібності до навчання, праці, суспільної, духовної діяльності. У комплексі всі здібності становлять природу конкретної людини, однак сама природа є продуктом поступового розвитку і самовдосконалення.

Для визначення особливостей, характеру політичної діяльності конкретної людини окрім психологічних характеристик слід враховувати таку динамічну характеристику психічної діяльності особистості, як темперамент. Коли йдеться про темперамент, то маються на увазі імпульсивність і темп психічної діяльності. Навіть близнюки мають певні відмінності, основою яких є психологічний стан. У політичній діяльності це має надзвичайно важливе значення, як і те, що для темпераменту людини особливо важливі вразливість та імпульсивність.

Часто кажуть про неповторність особи, особливо помітної, обдарованої. Така неповторність — це стиль людини, те, що найяскравіше вирізняє її з-поміж інших. Кажуть, стиль людини — це людина. Музику М. Огінського неважко відрізнити від музики П. Чайковського, а політику Л. Кравчука від політики П. Симоненка, і не лише за політичними орієнтаціями останніх, а й за тим особистим, що становить стиль діяльності (зокрема і політичної) кожного з них.

Стиль зумовлює індивідуальність життєвого шляху людини. Проте його слід розуміти не як якусь одну якість людини або їх набір, а саме як цілеспрямовану систему дій, які тісно пов’язані між собою і завдяки яким одна людина принципово відрізняється від інших людей, досягає певних результатів у власній діяльності.

Індивідуальність стилю зумовлюється переважно властивостями нервової системи людини.

Загальновизнаними формальними ознаками індивідуального стилю філософи вважають такі:

• досить стійку систему прийомів і способів діяльності конкретної людини;

• наявність яскраво виражених особистих якостей людини;

• уміння та здатність особи щонайкраще пристосуватися до об’єктивних вимог.

Отже, індивідуальний стиль — це комплекс, єдність усіх ознак діяльності людини, зумовлених її особливостями.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.