Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Розділ 5

Політична боротьба як основний засіб здобуття і утримання влади

 

5.2. Основні засоби політичної боротьби

 

До основних засобів політичної боротьби належать політичні конфлікти, опозиційна діяльність, політичне насилля та політичний терор.

Політичні конфлікти. З-поміж усіх форм політичної боротьби найчастіше зустрічаються і найширше використовуються політичні конфлікти.

Розглянемо питання природи та особливостей політичних конфліктів.

Конфлікт загалом є надто поширеним явищем у людському житті. Немає людей, які абсолютно уникали б конфліктів, не були хоч якоюсь мірою їхніми учасниками, а свідками й поготів. Де є людина, там є і конфлікт.

Термін “конфлікт” походить від латинського conflictus — зіткнення і практично у незмінному вигляді входить в інші мови (conflict — англ., konflit — нім., conflit — фр.). У російській мові воно використовується з XIX ст. Ще у першій третині XX ст. термін “конфлікт” з’явився в Енциклопедичному словнику Російського бібліографічного інституту “ГРАНТ” (1924-1934) у такому визначенні: “Конфлікт — зіткнення, суперечка, зокрема, розбіжність у точках зору між урядами і народними представниками” [126].

Конфлікт — зіткнення інтересів, поглядів, дій.

Конфлікти можна типологізувати за:

• суб’єктами (особи, групи, партії, об’єднання, органи, держави тощо);

• рівнем конфліктних відносин (особливості та ступінь гостроти конфлікту);

• об’єктом (навколо чого, задля чого існує конфлікт).

Конфлікт політичного характеру — це зіткнення проблемних або таких, що не збігаються, інтересів, дій, поглядів окремих осіб, представників політичних партій і громадських організацій, об’єднань, етнічних, соціальних груп, держав та їхніх органів.

Із наведених визначень поняття “конфлікт”, зрозуміло, не може належати жодній окремій галузі науки і практики. За даними О. Анцупова і О. Шипілова, конфлікти вивчають, як мінімум, одинадцять галузей знань (психологія, політологія, соціологія, філософія, історія, педагогіка, мистецтвознавство, правознавство, соціобіологія, математика, військові науки). І кожна з цих та інших наук використовує свої поняття конфлікту — воєнний, правовий, регіональний, художній, етнічний, міжнаціональний тощо.

Зрозуміло, що кожна наука наділяє (наповнює) поняття “конфлікт” власним змістом. Скажімо, економісти часто ототожнюють конфлікт з конкуренцією, психологи — з певними труднощами, напруженістю, соціологи — з поняттями “дебати”, “опозиція” та ін.

Інтерес до розробки загальної концепції конфлікту виник насамперед у соціології. Найвідомішими у цій галузі є праці Г. Спенсера, М. Вебера, Л. Гумпловича. Згадані та інші автори розглядали конфлікт як основний стимул соціального розвитку.

Згодом, з появою праць Р. Дарендорф (Німеччина), Л. Козера (США), сформувалась окрема галузь знань — соціологія конфлікту. К. Томас, Д. Раппопорт, Р. Доз, Л. Томпсон та інші науковці ґрунтовно розробити психологічні аспекти конфлікту.

Нині існує окрема, специфічна наука — конфліктологія. Відомий російський вчений А. Здравомислов зауважує, що конфлікт — важлива сторона взаємодії людей у суспільстві, свого роду клітинка соціального буття. Це форма відносин між потенційними або активними суб’єктами соціальної дії, мотивація яких зумовлена цінностями і нормами, інтересами і потребами, що протистоять одні одним.

Досліджуючи конфлікт, варто пам’ятати, що існують, як зазначалося, різні підходи до визначення його сутності. Скажімо, уявлення про конфлікт як інтрапсихічний феномен пов’язаний із суперечностями у самій людині, особистості. Так, К. Холл і Г. Ліндсней зазначають, що, по суті, всі теоретики особистості будь-якої віри і переконань вважають, що в особі діють протилежні тенденції, які можуть заходити у конфлікт. Така думка не є новою. Ще З. Фрейд вважав, що людина постійно перебуває у стані внутрішнього і зовнішнього конфлікту з тими, хто її оточує, і зі світом загалом. Йдеться про так звані внутрішні конфлікти людини. Про них, зокрема, багато писав К. Хорні та інші вчені.

Цікавими є погляди на конфлікт представників так званої гуманістичної психології, які зазначають, що оскільки людська природа визначається не тим, що робить людина, а тим, як вона усвідомлює своє буття, її природа ніколи не може бути визначена повністю. Тобто, на думку гуманістичних психологів, конфлікт не є явищем неминучим. Проте Р. Мей, наприклад, стверджує, що “...цілковита цілісність людської особистості не лише неможлива, а й небажана... Особистість динамічна, а не статична, її стихія — творчість, а не скніння. Наша мета — новий, конструктивний перерозподіл напруження, а не абсолютна гармонія. Повне усунення конфліктів веде до застою, наше завдання — перетворити деструктивні конфлікти на конструктивні” [127, 30].

Конфлікт — це об’єктивне, закономірне явище, що постійно супроводжує людину, потребує від неї певних сил, вміння переборювати труднощі, надає життєвого досвіду у боротьбі з ними. Інша справа — характер, особливості конфліктів, специфіка їх розвитку, результати розв’язання, тобто наслідки.

Найважливіші складові конфліктів: сторони, що конфліктують; зона розбіжностей між конфліктуючими сторонами; мотиви конфлікту; дії. Конфлікти розрізняють за суб’єктами, рівнем конфліктних відносин, об’єктом.

Конфлікти можуть виникати навмисно (з чиєїсь ініціативи) і на основі існуючих суперечностей.

Розрізняють такі види суперечностей:

• що сформувалися внаслідок соціально-економічного і матеріально-побутового становища людей;

• зумовлені неприйняттям політики тих, хто реально має владу.

Звичайно, не всі суперечності, у тому числі політичні, спричинюють конфлікти. Щоб виник конфлікт, суперечності мають бути кимсь усвідомлені, а поведінка відповідно мотивована.

Окремі дослідники об’єктивне існування конфліктів пояснюють тривалою нерівноправністю становища, в якому перебувають соціальні групи суспільства.

Конфлікти поділяють також на рольові та соціальні.

Рольовий конфлікт (від лат. соnflictus — зіткнення) — це внутрішній конфлікт особистості, пов’язаний з необхідністю людини поперемінно, а то й одночасно виконувати різноманітні ролі. Наприклад, протягом дня чоловік може виконувати ролі батька, сина, керівника, підлеглого, пішохода, водія, коханця та ін. Звичайно, такий калейдоскоп соціальних ролей змушує людину мобілізувати власні фізичні й психологічні сили і можливості.

Соціальні конфлікти пов’язані із зіткненням інтересів людей і можуть призводити до серйозних суперечностей. Водночас вони мають не лише дезінтегруючі, руйнівні наслідки, а й сприяють стабілізації, інноваційній діяльності.

Соціальні конфлікти розмежовують за соціальним рівнем сторін, що конфліктують, поділяючи їх на загально-соціальні, або макрорівневі (класові, етнічні, соціально-професійні), міжгрупові (між формальними та неформальними підрозділами в організаціях), міжособові, внутрішньо-особистісні, або рольові, та ін.

Людина постійно перебуває у різноманітних конфліктах — внутрішньо-особистісних, міжособових, групових, службових, політичних, міжнаціональних, міжнародних тощо. Отже, завжди існує потреба вміти врегульовувати конфлікти, особливо в нестабільних суспільствах. І хоча протилежностями конфлікту є злагода, єднання, згуртованість, мир, конфлікти — норма життя людини.

Психологія конфліктів значною мірою розвивається на базі психології особистості, осіб, причетних до конкретного конфлікту. Оскільки конфлікти завжди пов’язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, то в їх зародженні, розвитку, розв’язанні величезну роль відіграє психологічний фактор [103, 17].

Упродовж останніх десятиліть інтенсивного розвитку набула конфліктологія — самостійна наукова дисципліна, що має комплексний характер і тісно пов’язана з такими галузями наукового знання, як філософія, соціологія, історія, економіка, культурологія, правознавство, педагогіка, політологія, психологія, математика, воєнна наука та ін.

Оскільки конфліктологія вивчає конфлікти і шукає засоби їх регулювання, вона має багато спільного з політичною психологією хоча б тому, що політичних конфліктів людству не бракувало за будь-яких часів.

У процесі розвитку будь-якого суспільства, людства загалом неминучими є соціальні конфлікти саме як процеси розвитку відносин, наслідки дій людей і прагнення протилежних цілей.

Конфлікти можуть бути зумовлені об’єктивними і суб’єктивними причинами. Серед соціальних конфліктів виокремлюють насамперед політичні та економічні.

Мабуть, не існує в політології такої проблеми, до якої виявляли б інтерес так багато вчених, як до політичних конфліктів. Їх вивчали і вивчають Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Макк, Р. Снайдер, К. Кучер, Г. Зіммель, К. Маркс, Р. Преторіус, Е. Дюркгейм, Дж. Рекс, Т. Парсонс, В. Овчинникова, А. Здравомислов, В. Семенов, А. Романюк, Ю. Запрудський, В. Іванов та ін. Це свідчить про складність, багатогранність і неоднозначність феномену “політичний конфлікт”.

Політичний конфлікт є насамперед формою взаємовідносин окремих осіб, партій, політичних груп, громадських об’єднань, класів, держав, окремих політиків, громадських діячів з приводу відносин влади. Отже, політичний конфлікт — це специфічний вид відносин, основу яких становлять відповідні політичні інтереси суб’єктів політики, політичного процесу та застосовуються певні політичні методи для розв’язання таких відносин.

Типи політичних конфліктів. Загалом існують три основних типи політичних конфліктів [162, 14-20]:

• конфлікт інтересів (найперше — економіка);

• конфлікт цінностей (свобода, рівність, демократія, автономія, справедливість тощо);

• конфлікт ідентифікації (пов’язаний з ототожненням своєї діяльності, шляху розвитку, моделі та ін.) .

Основні типи політичних конфліктів розподіляють детальніше:

• внутрішньополітичні;

• зовнішньополітичні (міжнародні);

• міждержавні;

• міжетнічні;

• між військово-політичними союзами (коаліціями);

• міжкласові;

• усередині військово-політичних союзів (коаліцій);

• внутрішньопартійні;

• міжрегіональні;

• внутрішньо-елітарні;

• міжрелігійні;

• між міжнародними політичними організаціями;

• міжособові.

До найпоширеніших методів розв’язання конфліктів належать:

• “уникнення”;

• відкладення;

• зближення позицій протилежних сторін за допомогою посередника;

• третейський розгляд або арбітраж;

• переговори конфліктуючих сторін на основі наявного балансу інтересів.

Перш ніж розв’язувати конфлікт, спробувати перемогти в ньому або уникнути конфлікту, його аналізують. Для цього потрібно:

• визначити рівень напруженості, що виникла;

• оцінити реальні сили окремих сторін конфлікту;

• визначити основні причини конфлікту;

• знайти безпосереднє джерело, привід для конфлікту;

• визначити суть ідеологічних, екологічних, політичних, інших вимог (якщо такі є) конфліктуючих сторін.

Предметом політичного конфлікту завжди була і є влада. Нас оточують предмети, складний світ предметів. Влада діє на цей світ предметів, а через вплив на них впливає на людей, на відносини, що склалися між ними.

Влада постійно намагається встановити певні норми суспільного життя і постійно здійснює контроль над дотриманням цих норм.

Залежно від особливостей суспільства і влади характеризують, поділяють і типологізують конфлікти.

На думку Ф. Хайєка та інших відомих політологів, фактично розглядають дві основні модифікації конфліктів — конфлікти авторитарної (тоталітарної) і демократичної влади.

Конфлікти авторитарної влади — це своєрідний “рух без світлофорів”, коли влада бере на себе повну відповідальність за все, що відбувається в суспільстві, позбавляючи людей свободи і творчості [103].

Конфлікти демократичної влади притаманні “суспільству світлофорів”. У ньому водії (громадяни) “самі обирають маршрут, тобто визначають мету і засоби своєї предметної діяльності відповідно до своїх інтересів” [103, 213-218].

Саме принципи демократії та лібералізму роблять владу гнучкішою, стійкішою і гуманнішою, хоча, як відомо, демократія багатьма філософами визнавалася і визнається також далеко не ідеальною формою правління, владарювання, влаштування, організації життя. Кажуть так: демократія не забезпечує раю, але і не дає перемогти пеклу. А це вже чимало.

Політичний конфлікт можна також розрізняти як такий, що стосується всього політичного простору (наприклад, між гілками влади), і як конфлікт усередині владних структур, коли сторони воюють за перерозподіл влади або розширення владних повноважень.

Політичний конфлікт — це надмірне загострення взаємовідносин сторін у політиці або їх зіткнення, пов’язане з відмінностями їх становища у суспільстві. Джерелом політичних конфліктів є конкуренція, суперництво, антагонізм, ворожість у сферах економіки, політики, політичних інтересів.

Незалежно від характеру всі політичні конфлікти певною мірою стосуються влади, владних інтересів. Так, чи можна, наприклад, вважати суто економічним конфлікт в Україні з питання приватизації землі? Найбільшою мірою це політичний конфлікт, оскільки власність на землю — це політична власність, політична проблема.

Одним із показників можливого політичного конфлікту, а то й політичної кризи є політична напруженість. їй властиве поширення серед широких верств населення настроїв невдоволення існуючим становищем у певних сферах життя або існуючим соціальним устроєм загалом. Така ситуація в суспільстві спостерігається напередодні системної кризи, коли активізується діяльність політичних партій, громадських організацій, відбуваються мітинги, маніфестації, організовуються пікети, посилюється міграція тощо. Це можуть бути передумови системної або несистемної, локальної, регіональної чи іншої кризи.

У суспільстві завжди існують системні та несистемні політичні конфлікти.

Системні конфлікти стосуються базових підвалин та принципів існування суспільства. Здебільшого ці конфлікти відіграють дезінтегруючу роль.

Несистемні конфлікти основних підвалин суспільства не стосуються і дезінтегруючої ролі не відіграють.

Політологи розрізняють три основних типи політичних конфліктів: інтересів, цінностей, ідентифікації.

Конфлікти інтересів, як правило, спостерігаються у високорозвинених, стабільних країнах, де час від часу перерозподіляються власність, капітали тощо. Вважають, що розв’язувати такі конфлікти легше, ніж інші.

Конфлікти цінностей, або ціннісні конфлікти, навпаки, характерні для держав нестабільних, з нестійким державним устроєм. Ці конфлікти розвиваються навколо таких цінностей, як свобода, рівність, автономія, справедливість тощо.

Конфлікт ідентифікації настає тоді, коли суб’єкт політичного процесу намагається ототожнювати себе з відповідною соціальною групою. Такий політичний конфлікт був, зокрема, в Росії під час штурму Білого дому, коли різні соціальні групи намагалися довести, яка з них найдемократичніша, “найнародніша”.

Досить поширеними є політичні конфлікти між різними гілками влади, партіями, рухами, громадськими об’єднаннями, окремими політичними лідерами, між фракціями і групами у парламентах, апаратами уряду і президента, між місцевою і центральною владами, між різними класами, соціальними групами. Це природно і особливо характерно для нестабільних суспільств, що перебувають у так званому перехідному стані від однієї системи соціально-економічних, політичних відносин до іншої, оскільки саме в них надто помітно виявляються відмінність і навіть різка протилежність інтересів і потреб усіх соціальних і політичних суб’єктів.

Залежно від кількості учасників (сторін) політичні конфлікти можуть бути двосторонніми (двоскладовими) і багатосторонніми (багатоскладовими).

Політичні конфлікти поділяють також на антагоністичні та неантагоністичні, явні та приховані (латентні).

Як і будь-які інші, політичні конфлікти за рівнем розвитку поділяють на внутрішньо-особистісні, міжособові, індивідуально-групові, внутрішньо-групові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні, міждержавні.

Внутрішньо-особистісні конфлікти — це конфлікти між “хочу!”, “повинен!” і “розумно!” [103, 95]. Людина завжди є носієм певної свідомості, поглядів, які не є, однак, сталими. Вони змінюються під впливом найрізноманітніших обставин. При цьому нормальний розвиток особистості пов’язаний із розумінням відмінності між реальною та ідеальною метою, внаслідок чого і виникає внутрішній конфлікт. Він особливо характерний для політичних діячів високого рівня, які орієнтуються не лише на сьогоденну, реальну мету, а й на так звану велику або ідеальну, намагаючись якомога швидше утвердитися.

Внутрішньо-особистісні конфлікти, як правило, спричиняють і міжособові, оскільки людина, не знаходячи відповіді на питання, що її хвилюють, не дістаючи схвалення і підтримки своєї позиції іншими, намагається досягти цього саме за рахунок міжособових конфліктів.

Міжособові конфлікти в політиці мають певні особливості. У житті кожної людини таких конфліктів багато. Вони характеризуються, з одного боку, змістом, тобто тим, що становить предмет різних поглядів конфліктуючих сторін. У політиці найголовніше — політичні погляди, оцінки, ідеали, ідеології. З іншого боку, конфлікт має психологічну основу, пов’язану з особливостями конфліктуючих особистостей, суб’єктів конфлікту. Це визначає манеру, стиль поведінки конфліктуючих сторін.

Міжособові конфлікти нерідко переростають у групові, коли конфліктуючі сторони у різний спосіб доповнюються прихильниками, однодумцями. У політиці таке явище особливо поширене.

Міжорганізаційні конфлікти в політиці виникають як зіткнення окремих партій, громадських організацій, об’єднань, великих груп. Останні мають доленосне значення для цілих націй, народів, оскільки у великі групи люди об’єднуються на основі спільного соціального стану, місця проживання, спільних інтересів, громадянства чи підданства, національності тощо.

Політичний конфлікт, як і будь-який інший, може бути інтегруючим і дезінтегруючим, або системним і несистемним. Системні конфлікти стосуються базових засад суспільства, принципів, на яких воно базується й існує, і є дезінтегруючими. Несистемні конфлікти таких засад не стосуються, а тому є інтегруючими.

Стратегія поведінки. У процесі політичного конфлікту його учасники вибирають відповідну стратегію поведінки, намагаючись при цьому максимально відстояти, задовольнити свої інтереси. Типовими стратегіями такої поведінки є конкуренція, співробітництво, ухилення, пристосування. При цьому конкуренція і співробітництво вважаються активними діями, а ухилення і пристосування — пасивними.

Політологи, зокрема Г. Зіммель, дійшли висновку, що чим гостріший політичний конфлікт, тим згуртованішими є групи, сторони, що конфліктують. Власне, без такої згуртованості взагалі марно сподіватися на перемогу в конфлікті. Логічно і те, що пом’якшення гостроти конфлікту зменшує і його інтегруючу функцію в суспільстві.

Розвиток конфлікту фактично один і той самий: передконфліктна ситуація, власне конфлікт (інцидент), ескалація конфлікту (коли відбуваються певні його акти), кульмінація (найбільше загострення конфлікту), завершення конфлікту.

Будь-який конфлікт може існувати лише тому, що люди витрачають енергію на підтримку його існування. Багаття конфлікту, образно висловлюючись, горить тому, що люди підкидають у нього “дрова” — віддають йому час, душевні сили, здоров’я, а іноді й усе життя [103, 41]. Іншими словами, найпростіше і найлегше позбутися конфліктів — не породжувати їх. Однак це практично неможливо, оскільки в зоні конфліктів перебувають надто важливі для людей цінності та інтереси.

Існують два основних варіанти розкриття (оприлюднення) суті політичних конфліктів — гласний і негласний.

Гласне розкриття суті політичних конфліктів передбачає відкрите їх висвітлення через пресу, радіо, телебачення, мітинги, зібрання, засідання парламенту тощо.

Такий варіант розкриття політичних конфліктів властивий демократичному суспільству. Гласно розв’язуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчення громадської думки та ін.

Негласне розкриття суті політичного конфлікту відбувається таємно, коаліційно, на рівні групи, і тому, як правило, конфлікт залишається нерозв’язаним, суперечності неусуненими, згоди між сторонами, що конфліктують, не досягнуто. Тимчасово зменшується тільки гострота конфлікту.

За всіх особливостей та специфічних умов розв’язання кожного конкретного конфлікту можна виокремити деякі найбільш загальні складові технології запобігання політичному конфлікту та його розв’язання.

Способи запобігання політичному конфлікту та його розв’язання.

1. Для запобігання політичному конфлікту потрібно мати якомога більше інформації про об’єктивні умови, в яких політичний конфлікт може виникнути. Ії збирають багатьма методами, у тому числі застосовуючи різноманітні соціологічні, експертні опитування, референдуми тощо. При цьому особливого значення набуває вивчення осіб, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються у політичній діяльності та поведінці.

2. Вирішальне значення для запобігання політичному конфлікту має розробка спеціальної програми дій з метою попередження, недопущення переростання конфліктної ситуації у конфлікт. Розробляє таку програму сторона, не зацікавлена у можливому конфлікті. При цьому продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть (прогностично) усунути основні причини конфліктної ситуації (мається на увазі нейтралізація соціально-економічної бази конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.

3. Запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо його недопущення.

Коли конфліктна ситуація переростає в політичний конфлікт, постає проблема його розв’язання. У цьому разі використовують політичні технології, практично аналогічні тим, що застосовуються для попередження конфлікту, але виникає складна центральна проблема — як знайти вихід із ситуації, що склалася.

Практика політичного життя свідчить, що політичні конфлікти можна розв’язати переважно двома способами — силовим та переговорним. Звичайно, другий спосіб складніший, потребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найбільш перспективний і плідний.

Розрізняють два основних методи ведення переговорів — позиційний торг і принципові переговори, або переговори по суті.

Переговори як позиційний торг характеризуються спробою розв’язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних поступок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні й до розв’язання конфлікту фактично не приводять.

Принципові переговори, або переговори по суті є складнішими і результативнішими. Вони потребують розмежування між учасниками переговорів та предметом переговорів, зосередження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішувати, що робити. У результаті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, власні погляди. В ідеальному варіанті підсумок таких переговорів виглядає як “перемога — перемога”.

Практично кожен учасник політичного конфлікту, якщо він зацікавлений у його припиненні, має замислитися і поставити перед собою три запитання (завдання): а) як запобігти конфліктові, зробити так, щоб його уникнути; б) як поводити себе під час конфлікту, щоб максимально перешкодити його загостренню; в) як завершити конфлікт із щонайменшими втратами для себе. Це своєрідні етапи розвитку, перебігу конфлікту, які передбачають і своєрідні дії конфліктуючих сторін.

Отже, треба знати, що таке політичний конфлікт, як він виникає, розвивається, як слід поводитися на стадіях зародження конфлікту (в конфліктній ситуації), щоб запобігти самому конфлікту, у процесі його розвитку, якщо конфлікт розпочався, після розв’язання конфлікту.

Існують три способи дій, у результаті яких сторони, що конфліктують, можуть спробувати вийти з політичного конфлікту, розв’язати його. Це насилля, роз’єднання і примирення.

Насилля. До нього найчастіше вдається сильна сторона конфлікту. Це щось подібне до хлопчачої бійки, коли правоту намагаються довести кулаками. Крім фізичної сили з метою насильства можуть використовуватися адміністративна, службова і моральна сили. З погляду моралі девіз “сильний завжди правий” свідчить про торжество дурості. Кожен, хто вдається до насильства як засобу розв’язання конфлікту, сподівається завершити боротьбу якомога скоріше і результативніше саме на власну користь, хоча перемога у конфлікті за рахунок сили досить часто видається надто неефективною, позірною.

У політичних конфліктах часто насильство здійснюють з використанням зброї, вдаючись до воєнних дій. Який це дає результат, можна легко зробити висновок, спостерігаючи, зокрема, за відомими подіями у Чечні.

Роз’єднання. До цього способу вдаються, намагаючись розірвати або й зовсім розривають свої стосунки з конфліктуючою стороною (згадайте розірвання шлюбу). До роз’єднання можуть вдаватися обидві сторони конфлікту або й більше його учасників. Такий спосіб розв’язання політичного конфлікту досить ефективний. Як правило, конфлікт припиняється, проте конфліктуючі сторони використовують його зрідка. Це пояснюється тим, що конфліктуючі сторони втрачають контакти, без яких їм важко продовжувати політичну діяльність, а швидко поновити такі контакти часто досить важко, а то й зовсім неможливо.

Примирення. Це ефективний спосіб розв’язання політичного конфлікту, але він застосовується не так вже й часто. До того ж примирення може бути позірним, нестійким, нетривалим. Примирення частіше досягається під час переговорів, але іноді може відбутися “саме по собі”, коли конфліктуючі сторони втомлюються від боротьби, обопільно втрачають до неї інтерес, а то й слабшають.

Зрештою, політичний конфлікт може припинитися у разі втручання третьої особи (сторони). Ії запрошують для цього конфліктуючі сторони (одна або обидві) або ж, маючи власний інтерес, така сторона з’являється сама по собі, з власної ініціативи.

Досить рідко вдається досягти повного, остаточного розв’язання конфлікту, оскільки це залежить від ступеня задоволення сторін, досягнення ними консенсусу. Це цілком закономірно, оскільки для сучасних суспільств характерна величезна диференціація інтересів, які до того ж змінюються, переплітаються, заходять у суперечність.

Опозиція. Як і конфлікти, у політиці надто складним явищем є опозиція. У кожній країні відповідно до її політичної системи, конкретної суспільно-політичної ситуації є реальна, правляча більшість, яка визначає стратегію суспільного розвитку, формує виконавчу владу, бере на себе найбільшу відповідальність за існуючий стан справ, і є меншість, або опозиція.

Опозиція — це складне і неоднозначне явище соціального і політичного характеру.

Опозиція (від лат. opositio — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи, влади, конституції, політичної системи в цілому.

Обов’язковою умовою опозиційності, наявності організованої опозиції є свобода думок, точок зору, поглядів, діяльність у суспільстві найрізноманітніших громадських об’єднань і організацій, незалежних і нікому не підконтрольних засобів масової інформації. Іншими словами, цивілізована опозиція справді можлива лише в демократичному, правовому суспільстві.

Оскільки однополюсна точка зору, позиція у демократичному суспільстві практично неможлива, то розмаїття таких поглядів і позицій саме й забезпечується за рахунок існування цивілізованої опозиції, що, у свою чергу, є запорукою балансу різних гілок влади, різних політичних сил. Це зазначали англійський дослідник Д. Белінгбрук (XVIII ст.), німецький політолог Г. Оберройтер та інші відомі філософи й політологи.

У суспільстві постійно виникає потреба єдності більшості й опозиції у головному — стратегії суспільного розвитку. Водночас об’єктивно може різнитися, не збігатися їхня тактика щодо такого розвитку. Саме останнє є рушійною силою у пошуку правильних рішень, дій, оскільки завжди існує альтернатива будь-якому явищу, проблемі розвитку, рішенню. Інша справа, що така боротьба ідей, точок зору, позицій має вестись цивілізовано, в межах законності прийнятих норм співжиття, які існують у суспільстві. Реально така ситуація практично неможлива, хоча надто бажана.

Наявність опозиції, яка до того ж діє відповідно до певного статусу, багато в чому попереджує, унеможливлює радикальні прояви і виступи навіть тих сил, яких абсолютно не влаштовує дія більшості, легітимної влади. Тобто суспільству в цілому не загрожують руйнівні процеси, анархія, диктатура, тоталітаризм.

У демократичних суспільствах опозиція має всі умови для завоювання прихильників своєї позиції навіть поза межами таких значних політичних подій, як вибори, референдуми тощо.

Опозиції можна поділяти у такий спосіб:

• згідно з їх ставленням до влади — лояльні та нелояльні;

• за місцем існування і дії — парламентські та непарламентські;

• за способом дії — системні та ситуаційно-орієнтовані.

У різних країнах залежно від їх політичної системи, особливостей наявних конфліктів створюються й існують різні умови для існування опозиції.

У державах авторитарних і особливо тоталітарних опозиція офіційно, як правило, не визнається, з нею точиться відверта і часто навіть жорстока боротьба. Опозицію тут вважають ворогом влади і навіть нації, народу. Щось подібне було і спостерігається в Україні й нині.

У державах з президентською формою правління (наприклад, у США) роль опозиції часто виконує Конгрес.

У країнах з парламентською формою правління існують правляча більшість і меншість, яка до управління державою не допускається. Саме така меншість і утворює організовану, цілеспрямовану у своїй діяльності опозицію.

Парламентська опозиція, як правило, є найбільш дієздатною, міцною, оскільки вона має можливість суттєво впливати на формування законодавчої бази, діяльність уряду, окремих його структур. Окрім того, така опозиція має можливості для конструктивної розробки альтернативної політики і програм з метою не лише критикувати, “підштовхувати” до активних дій реальну владу, а й забезпечувати баланс влад. Потужні, добре зорганізовані опозиції не лише вміло тиснуть на реальну владу, впливають на вибір і розстановку політичних, державних діячів, а й формують так звані тіньові уряди. Для політичного процесу в позитивному плані це має досить важливе значення.

Щоб опозиція діяла ефективно в інтересах держави та її громадян одночасно, мають бути наявні такі передумови:

• законодавче закріплення в державі права на свободу слова, об’єднань, зібрань, поглядів;

• врахування права парламентської меншості при ухваленні законів, відповідних нормативних актів;

• дотримання самою опозицією конституційних і правових вимог, парламентських процедур;

• відповідальність політичних сил (партій, об’єднань, груп), які утворили опозицію, за свою діяльність.

Часто утворюють опозицію кілька або навіть одна політична партія. Тому в разі провалу чи непопулярності їх політичного курсу вони об’єктивно мають поступитися місцем конструктивній опозиції, що бере на себе відповідальність за запропонований нею політичний курс.

Відомий політолог Жан-Марі Денкен вважає, що в політиці, політичному процесі поряд з політичними партіями, опозиціями суттєвого значення набуває діяльність так званих груп тиску. Він детально розглянув і запропонував свою модифікацію таких груп, виокремлюючи організовані групи, групи прихильників, автономні групи, групи, що здійснюють ефективний тиск.

Крім того, вчений вирізняє групи, що захищають матеріальні інтереси, профспілки найманих працівників, підприємницькі організації, комерційні та сільськогосподарські організації, групи, які захищають моральні інтереси людей, церкву (як структуру, що часто відіграє роль групи тиску), спеціалізовані політичні організації, політичні клуби.

Опозиція, її статус, місце і роль у конкретних політичних процесах також об’єктивно обумовлені та конкретні. Те саме можна сказати і про опозицію в Україні, де вона здебільшого оперує словами і гаслами на кшталт “ганьба”, “геть”, а не впливає конструктивно на державотворчі процеси.

Опозиція в Україні досить активно бореться. Боротьба ця ведеться з реальною владою і заради влади. Щоб сповна зрозуміти реальну ситуацію з опозицією в Україні, потрібно уточнити, чим насправді вона є, які механізми (джерела) її існування; чи має опозиція перспективу, і якщо має, то яку.

У демократичних суспільствах опозиція — це сукупність сил, які сконсолідувалися у парламенті, аби протистояти більшості у розробці, прийнятті та реалізації політичних рішень. Фактично така ситуація склалася із самого початку проголошення незалежності України і в парламенті України, тобто у Верховній Раді. Проте й сьогодні в Україні бракує легітимно юридичних підстав для цивілізованого існування опозиції, у державі немає процедурних і субстанційних інститутів, які б стежили за тим, аби опозиція справді виконувала свою конструктивну, політико-соціальну роль, а саме: підштовхувала, спонукала правлячу силу, владу до плідніших дій в інтересах не просто держави, а народу, усіх громадян України. За таких обставин і на 14-му році розбудови самостійної держави ми маємо не опозицію з певною програмою, конструктивним курсом, а спрощену, примітивну опозиційність, мета якої якщо не взяти владу цілковито, то бодай урвати її шматочок. Бажано шматочок побільший. Про стратегічні, конструктивні наміри у діяльності такої опозиції практично не йдеться.

Українську опозицію найчастіше вважають лівою й абсолютно ідентифікують з КПУ або СПУ чи іншими партіями лівої орієнтації. Це не зовсім так. Інша справа, що ліва опозиція нині має найчіткіше ідеологічне забарвлення, є найбільш системною і найчастіше критикує владу. Цю опозицію важко назвати конструктивною, бо її позиція, вимоги та дії не так спрямовані на позитив, як відчутно ставлять політичну владу під загрозу. Яка ж реальна, легітимна влада шануватиме таку опозицію, поділятиме з нею владу, коли маємо зазіхання не на щось другорядне, а на кардинальну зміну політичного курсу в країні? Такі дії можна класифікувати і як антиконституційні.

У демократичних суспільствах, як зазначалося вище, опозиція займає місце саме в парламенті. Партії в таких суспільствах створюються здебільшого до початку виборів, а після їх закінчення фактично майже припиняють активну діяльність. Часто їх так і називають — партії виборчого процесу. В Україні опозиція в парламенті є, але джерела її існування розміщуються далеко за межами вищого законодавчого органу країни. У нас розмаїта, зініційована різними політичними силами — партіями, об’єднаннями, групами — опозиція перенесена з парламенту в структури виконавчої влади, а відтак і в регіони. Мало того, опозиція в Україні набула ознак корпоративності, сформувалася як кон’юнктурно-ситуаційна, далека від бажаної реальності та конструктивізму. Тобто спрацьовує така опозиція на догоду конкретній політичній силі та відповідно до конкретної суспільно-політичної ситуації, вдало змінюючись, мімікруючи, пристосовуючись. Виходячи за межі парламенту, опозиція мозаїчно розсипається по всій Україні фактично у формі дієвих і неконтрольованих законом і громадськістю груп тиску на владу. Такі групи модифікуються як підприємницькі (там, де є нафта, газ, енергія, сировина); комерційні; сільськогосподарські; групи тиску, що стосуються моральних, конфесійних симпатій і інтересів громадян, позицій держави; регіональні групи тиску; групи тиску військові; молодіжні та ін.

Означені та інші групи використовуються різноманітними політичними силами досить потужно й активно у боротьбі за владу під час серйозних загальнонаціональних політичних подій, кампаній і особливо референдумів, виборів тощо. їхніми ініціаторами і творцями є насамперед політичні партії, об’єднання, рухи, часто профспілки і навіть окремі громадські діячі, політики.

Опозиція в Україні існує передусім на рівні еліти, яка досить успішно рекрутує рядових громадян до таких груп тиску через давно відомі форми — колективні заяви, пікети, демонстрації, страйки. Використовується для цього все — від обіцянок до різноманітних матеріальних заохочень. Основа — спекуляція на соціально-економічних проблемах і негараздах. І робиться це на очах більшості тих самих громадян, які розуміють, що не можна жадати від держави того, чого немає і не може бути об’єктивно — матеріального, духовного.

Лобізм. Широко використовується в політичній боротьбі, діяльності.

Лобізм (від англ. lobby — кулуари) — а) діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси; б) групи тиску на органи законодавчої і виконавчої влади [177, 183].

Лобізм — це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій (“груп тиску”) на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики [2, 43].

Основними методами лобізму є: виступи (на конгресах, засіданнях уряду, в пресі тощо); розробка та внесення (пропозиції) альтернативних проектів, рішень, інших документів; організація, здійснення певних акцій (пропагандистських, протестних та ін.); фінансування (фінансова допомога, підкуп, підтримка виборчих кампаній, інших акцій).

Революція. Є одним із найскладніших політичних явищ.

Революція (від лат. revolutio — поворот, переворот) — якісні зміни у розвитку будь-якого явища або процесу в природі й у різних сферах життя суспільства [172, 241].

В історії політичної думки існує багато підходів до обґрунтування феномену “революція” як явища політичного. Основні з них такі:

• революція — це спосіб забезпечення циркуляції еліт (В. Парето);

• революція — це перехід від суспільно-економічної формації, що віджила себе, до більш перспективної, прогресивної (марксизм-ленінізм);

• революція — це неефективне явище, що має свої недоліки (прибічники концепції “соціології революції”);

• революція — це ситуація, яка має для суспільства радикально “очищаючий” характер (прихильники “ліворадикальної” концепції революції);

• революція — це криза процесу модернізації (С. Хантінгтон);

• революція — це вихід системи зі стану рівноваги (Ч. Джонсон) тощо.

Історичні типи політичних революцій:

• рабовласницький (відбувається заміна неполітичної влади авторитета в суспільстві політичною, державною владою);

• феодальний (заміна рабовласницького політичного ладу феодальним);

• буржуазний (заміна феодального політичного ладу буржуазним);

• соціалістичний (заміна буржуазного політичного ладу соціалістичним);

• перехідний (поєднує риси політичних революцій будь-яких основних типів).

Залежно від сфер суспільства, де відбуваються революції, їх типологізують як:

• соціальні;

• політичні;

• культурні;

• наукові;

• промислові (індустріальні) та ін.

Залежно від рушійних сил, що беруть участь у революціях, їх поділяють на такі:

• селянські;

• буржуазні;

• пролетарські;

• народні.

Відповідно до засобів і методів, що в них використовуються, розрізняють такі революції:

• мирні

• немирні.

Мирні революції, як правило, відбуваються у формі парламентських, стихійних переворотів, до чого призводить переважання певних класових сил. Яскравим прикладом такої революції була лютнева революція 1917 року в Росії.

Немирні революції здійснюються в результаті збройних повстань, партизанської війни тощо.

Вирізняють ще й таку специфічну форму революції, як послідовно здійснювані, глибокі реформи, що з часом змінюють політичну обстановку в державі або можуть навіть призвести до кардинальних якісних змін у розвитку суспільства взагалі.

Політична революція — суспільний рух і переворот, мета яких — повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, а потім здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Практично всі політичні революції у період їх підготовки і навіть здійснення ставлять за мету утвердити демократичну владу, тобто владу народу, але часто такі революції відкривають шлях до влади і недемократичним політичним режимам. Вважається, що насильницькі революції не можуть сприяти виникненню високої, досконалої демократії. Шлях до неї — тривалий еволюційний процес.

Війни. Громадянська війна — найгостріша з форм політичної боротьби, що становить собою насамперед збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями. У процесі громадянської війни точиться боротьба за досягнення певних політичних цілей, головною з яких практично є досягнення повноти державної влади.

Громадянські війни мають економічну основу (різний матеріальний стан, рівень і умови життя окремих верств населення); соціально-політичну основу (суперечність між інтересами різних верств населення стосовно певних соціальних і політичних завдань, які необхідно вирішувати у суспільстві).

Типи і форми громадянської війни. Це і повстання рабів (Спартак), і селянські, партизанські війни. Практично громадянські війни можуть зачіпати як особисті інтереси громадян, так і колективні, групові інтереси, а відтак призводити до політичного розколу суспільства.

На відміну від війн, воєнних сутичок громадянські війни призводять до того, що до розв’язання соціально-політичних проблем і суперечностей залучаються найширші маси населення. Часто, як це було і в Росії, і в Україні (1918-1920), у багатьох інших країнах, громадянські війни характеризуються великою жорстокістю, кровопролиттям, людськими жертвами.

Крайньою формою конфлікту між народами, державами є війна.

Вирізняють такі форми війни: між різними родами, племенами, етносами, країнами, народами, імперіями, коаліціями держав; локальні війни, регіональні та світові; обмежені, загальні, абсолютні та тотальні та ін.

За твердженням К. фон Клаузевіца, війну вважають продовженням політики іншими засобами, хоча власне політика з початком і в процесі війни не зникає абсолютно. У війні супротивники більш-менш відкрито протистоять один одному. “Війна, — зазначає К. Гаджієв, — колективний акт, який відрізняється за своєю природою від індивідуальних актів насилля, в яких беруть участь мінімум дві особи, таких, як, наприклад, звичайна війна двох осіб або дуель. Іншими словами, війна є актом взаємодії не між двома конкретними особами, а між двома або більше державами” [51, 443].

Тварина не знає війни, оскільки їй достатньо здобути і задовольнити свої суто біологічні потреби — в їжі, теплі, території для полювання, розмноженні. Людині ж окрім біологічних потреб завжди необхідне визнання іншими її сили, авторитету, переваг, необхідна влада над іншими, їх підпорядкованість. Позначаються дія свідомості, психологічні стимули.

Відтак війну можна вважати явищем, що випливає з природи, єства людини, вважати саме людською потребою. І водночас її найбільшим лихом і горем.

Війни породжуються не лише матеріальними, економічними, соціальними, династичними релігійними чи іншими факторами. Вони є також результатом психічних, психологічних станів людей, їх внутрішньою невдоволеністю чимось, засобом реалізації інтересів і потреб. Агресивність учасників військового конфлікту, війни, як відомо, багато в чому зумовлена агресивністю їх конкретних ідеологів, організаторів. Оскільки кожна з воюючих сторін, учасників війни у певний спосіб зазіхає на цінності, інтереси іншої сторони, війни завжди мають відповідний ідеологічний характер.

Для існування війни потрібні не лише сторони, що протистоять одна одній, а й ворог (реальний, уявний). Без нього війна неможлива, оскільки саме під впливом образу ворога формується психологічна установка на підкорення, а то й знищення протилежної сторони, чиняться героїчні вчинки та подвиги.

Далеко не кожна війна може сприяти розв’язанню існуючих конфліктів. Часто війна ще більше поглиблює суперечності між воюючими сторонами, загострює і без того серйозні конфлікти. Мало того, в нинішню ядерну епоху війна фактично не є продовженням політики, що веде до врегулювання конфлікту, оскільки закінчення війни не є завершення нині ядерного протистояння держав, зникненням військово-промислових комплексів тощо.

На жаль, сучасна епоха об’єктивно не може стати епохою суцільного миру, порозуміння і злагоди між країнами і народами.

Політичне маніпулювання. Політична боротьба здійснюється з використанням найрізноманітніших прийомів, найскладнішими і найефективнішими з яких є маніпуляції, міфи та насилля.

Маніпуляція — вид психологічного впливу, досконале здійснення якого призводить до прихованого спонукання в іншої людини намірів, що не збігаються з її актуально існуючими бажаннями.

Політичне маніпулювання — система засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу на масову свідомість з метою нав’язати певні ідеї, цінності; цілеспрямований вплив на громадську думку і політичну поведінку для спрямування їх у заданому напрямку [177, 191].

Політологи політичне маніпулювання досліджують у двох напрямах — апологетичному та соціально-критичному.

Згідно з апологетичним напрямом політичне маніпулювання розглядається як необхідний засіб управління свідомістю мас.

За соціально-критичним напрямом політичне маніпулювання кваліфікується як принципово нове сприйняття соціальної дійсності [177, 191].

Обидва напрями мають сенс, особливо в умовах принципово нової ролі засобів масової інформації у формуванні масової свідомості.

Технологія політичного маніпулювання, за визначенням В. Амеліна, здійснюється завдяки впровадженню у свідомість під виглядом об’єктивної інформації несправжнього, але бажаного для окремих груп людей змісту; впливу на больові точки суспільної свідомості, які спричиняють страх, тривогу, ненависть; реалізації певних прихованих цілей, досягнення яких комунікант пов’язує з підтримкою громадською думкою своєї позиції [7, 13].

Політичні маніпуляції можуть бути двох видів — міжособові та масові. І ті й інші мають відповідну мету і технології, завдяки яким нерідко досягається мета.

Для здійснення міжособових маніпуляцій важливо знати тип і особливості особистості, оскільки саме з їх урахуванням чиниться вплив на людину (особистість), а для того, щоб маніпулювати групою людей, особливо великою, необхідно досконально знати її загальні характеристики, вразливі місця.

Історія знає достатньо маніпуляторів — психологічно сильних або навіть неординарних особистостей, які вміло впливали не на одиниці, а на великі групи людей завдяки особистісним якостям, уміло використаним технологіям обробки громадської думки у власних або групових, корпоративних інтересах. Наполеон, А. Гітлер, В. Черчілль, И. Сталін, В. Ленін, М. Горбачов, десятки інших політиків досконало володіли технологією формування громадської думки за рахунок як власних рис, якостей, здібностей та умінь, так і своїх підлеглих, а також за допомогою різноманітних засобів масової інформації.

Політичні маніпуляції найбільше і найчастіше використовуються з метою досягнення влади, її реалізації та утримання. Мета будь-якого маніпулятора чи групи маніпуляторів — підпорядкувати власній волі іншу людину чи групу людей.

Маніпуляції в політиці — не що інше, як спекуляція на людських емоціях і почуттях. Звідси — релігійні війни, глибокі національні сутички і конфлікти, фанатизм, екстремізм, тероризм та інші явища, основою яких є передусім вторгнення в глибинні почуття не лише окремих людей, а й великих соціальних груп, цілих народів і націй.

У політичній маніпуляції використовують все: виразну мову жестів (М. Горбачов); окремі характерні звички (сигара В. Черчілля, люлька И. Сталіна); красномовну, на рівні акторства, риторику (Ф. Кастро) тощо. Однак найсильніше і найрезультативніше політичне маніпулювання здійснюється за допомогою мас-медіа — преси, радіо, телебачення, реклами та інших інформаційних засобів.

Завдяки засобам масової інформації створюються й ефективно використовуються як елементи політичного маніпулювання різноманітні іміджі, образи, умовні формули і штампи, стереотипи поведінки, подаються заздалегідь заготовлені відповіді на запитання, що хвилюють багатьох людей. Маніпулятивний арсенал засобів масової інформації добре відомий: навмисне перекручування реального стану речей шляхом замовчування одних фактів і нав’язування інших; публікація нереальних (брехливих) повідомлень; пробудження в аудиторії негативних емоцій за допомогою візуальних засобів або словесних образів тощо [241, 69].

Політичне маніпулювання має багато спільного з політичною демагогією як формою свідомого обдурювання широких мас, спекуляції на реально існуючих труднощах та проблемах, потребах і сподіваннях громадян. Політичний демагог застосовує такі засоби, як перекручування дійсності, популізм, підтасовування фактів, виголошування безвідповідальних заяв, обіцянок, облудні присягання, визначення винних, ворогів, боротьба з якими нібито поліпшить існуюче становище, тощо.

Політичний демагог — найчастіше ще й користолюбець, авантюрист, а то і просто брехун, людина безвідповідальна і нечесна.

Політична демагогія традиційно найбільше поширюється в період соціально-економічної нестабільності в суспільстві (“ловити рибу” легше в каламутній воді).

Політичні міфи. Як зазначалося вище, міфи у політичних процесах є досить поширеними. Міф — розповідь як символічне відображення деяких подій, що існували в окремих народів у певний час, найчастіше, на початку їх історії.

Крім того, завжди існувала, а також існує і нині певна міфологізація відомих понять, завдяки чому явища, покладені в їх основу як реально неосвоєні та непізнані, мають бути подані як схвально сприйняті. Наприклад, держава, народ, влада тощо.

Існує кілька визначень поняття “політичний міф”. Розглянемо найпоширеніші з них:

• політичний міф — реакція на неможливість раціонально пояснити радикальні зміни, що відбуваються [168, 158-159];

• політичний міф — символічна мовна форма політичної культури, що має фактично ті самі цілі, що й ритуал. Міф — це драматичне, символічно сконструйоване зображення реальності, яке люди сприймають на віру [147, 253].

У політичні міфи люди вірять, оскільки це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. їх використовують і з метою мобілізації значної кількості людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних політичних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів.

Типи політичних міфів: основні, або провідні; за структурою “ми і вони”; героїчні; псевдоміфи [147, 254-257].

Основні (провідні) міфи дають змогу в певний спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації (наприклад, про великі переваги американської нації), держави, політичні устрої, режими, форми правління. Так, є чимало міфів про унікальність окремих політиків — державних, громадських діячів, президентських форм правління чи, скажімо, про народовладдя.

Міфи за структурою “ми і вони” створюють і використовують виключно з метою виокремлення певних структур, їх протиставлення. Наприклад, політичні партії, громадські об’єднання, групи тиску надто часто використовують цей тип міфів під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки з єдиною метою — подати себе у виграшному вигляді, кращій ситуації, ніж їхні супротивники.

Героїчні міфи пов’язані насамперед з конкретними людьми — політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що загалові видаються взірцями для наслідування.

Псевдоміфи — це міфи сучасної, тимчасової, нетривалої дії. Скажімо, у період виборів надто багато політиків формують і поширюють думку, що “лише вони і тільки вони спроможні вивести країну з кризи”, “покінчити з казнокрадством, корупцією і тіньовою економікою”, “вирішити проблему безробіття” та ін.

Конструюють міфи суб’єкти політичного процесу, а поширюються вони фактично всіма засобами інформації з урахуванням

того, що психологічні міфи надто сприймаються людьми і потребують водночас чимало зусиль для спростування, деміфологізації.

Життя кожної людини, всього людського загалу регламентується відповідними законами, нормами, правилами поведінки, як писаними, так і неписаними. Серед них є такі, яких слід дотримуватися всім, оскільки від цього залежить комфортність, моральний стан усіх або багатьох людей (наприклад, елементарне — перехід вулиці на зелене світло). Але є й такі правила і норми, дотримуватись яких люди вимушені, бо цього потребують чи вимагають інші, які примушують діяти саме так, а не в інший спосіб.

Політичне насилля. У політиці, політичній боротьбі, діяльності часто використовуються далекі від моральних форми і методи впливу на інших людей. Серед них поширеним є політичне насилля як форма отримання, збереження, зміцнення влади, панівного становища класом, суспільною групою, окремим політичним лідером.

На відміну від фізичного, економічного, військового або психологічного політичне насилля має системний, загальний характер, оскільки існуюча політична система майже завжди намагається будь-що зберегти владу, створену політичну систему від розпаду.

Масштаби використання політичного насилля зумовлені типом політичного режиму. І хоча до насилля вдаються за всіх режимів, найдієвіше та особливо активно його використовують тоталітарний та авторитарний режими. Зазначимо, що будь-який політичний режим намагається хоча б якоюсь мірою або і повністю обґрунтувати, виправдати, легалізувати насилля.

Політичне насилля буває прямим і прихованим.

Пряме політичне насилля здійснюється через застосування сили (війна, військовий терор, політичні репресії), а приховане — без застосування сили, але шляхом духовного, психологічного тиску, економічної блокади, політичного та іншого втручання.

У політиці політичне насилля зумовлене різноплановістю, несумісністю інтересів різних суб’єктів політики, політичного процесу. Якщо гуманнішими, цивілізованішими способами подолати наявні неузгодження, суперечності не вдається, тоді протилежні сторони вдаються до політичного насилля. Такою є логіка політичного життя.

Політичне насилля класифікують за ступенем жорстокості, за способом обґрунтування, за ставленням до актів насилля суспільства та ін.

За суб’єктом політичне насилля буває індивідуальним і колективним.

Крім того, політичне насилля поділяють на такі види:

• індивідуальне структуроване;

• індивідуальне неструктуроване;

• колективне структуроване;

• колективне неструктуроване.

Структуроване політичне насилля використовують за умови більш-менш чітко встановлених правил його здійснення, тоді як неструктуроване більш хаотичне, чиниться поза будь-якими правилами. Класичним прикладом структурованого політичного насилля є феодальні відносини між феодалом і його підлеглими.

Прикладів індивідуального структурованого політичного насилля багато, особливо там, де окремі політики, лідери політичних партій, громадських організацій, окремих соціальних груп надмірно перебирають на себе владу.

Колективне структуроване політичне насилля здебільшого здійснюється такими організованими і сильними інститутами, як армія, поліція, жандармерія, міліція та ін. Характерно, що воно при цьому не просто легітимізується, а й санкціонується державою, її органами. Часто сама держава виступає організатором політичного насилля. Армія, як і поліція, міліція, спецпідрозділи, майже завжди має державну символіку. Та й ієрархія підпорядкування в цих органах тримається аж ніяк не на демократичних засадах, що зумовлено переважно їх функціями.

Єдиним, мабуть, що може виправдати колективне структуроване насилля, є те, що воно покликане підтримувати стабільність державних інститутів, держави в цілому.

Колективне неструктуроване насилля, навпаки, ставить за мету розхитати стабільність державних органів, а отже, стабільність держави. Це бунти, страйки, повстання, масові безладдя, учасники яких ідентифікують себе не з державою, як за структурованого колективного насилля, а з народом або з певною його частиною. Психологічно це виправдано, оскільки тоді можна виправдати найнегідніші, аморальні дії і вчинки.

Характерно, що неструктуроване колективне насилля спочатку відбувається як хаотичне, спонтанне, кимсь спровоковане, але згодом, особливо після певних політичних перемог, воно поступово структурується, набуває чітко окресленого продержавного забарвлення. Так, революційна армія з часом стає регулярною, поліція, міліція — народними та ін.

Окремого розгляду потребують такі форми політичного насилля, як тероризм, масові вбивства, репресії, геноцид. їх антигуманна, аморальна сутність загальновідома, продемонстрована тисячами найрізноманітніших прикладів.

Політичне насилля притаманне нестабільним, авторитарним, тоталітарним суспільствам і значно меншою мірою — демократичним. Це можна пояснити тим, що демократичні режими відкидають політичне насилля як засіб вирішення будь-яких проблем, оскільки люди з високим рівнем свідомості завжди можуть знайти або ж бодай намагаються знайти спільну мову.

В умовах авторитарного, тоталітарного режиму вважається, що люди просто не здатні діяти раціонально, сумлінно, з користю для себе та інших. Вони, мовляв, від природи несвідомі, тупі, агресивні, а тому над ними потрібно владарювати, підкоряти більшість волі меншості.

Іноді за будь-яких політичних режимів політичне насилля виправдовують тим, що хтось (партія, організація, група) вважає себе месією. Наприклад, більшовики, комуністи, націонал-демократи вказують “правильний” шлях, яким мають іти всі, діяти так, як діють ті, хто не лише виправдовує, а й чинить насильство.

За демократичного режиму, на відміну від інших політичних режимів, насилля зведено до нуля, оскільки життя суспільства організоване на основі чітких правових і моральних норм. Проте це не означає, що в демократичному суспільстві абсолютно немає або не може бути політичного насилля, адже ідеального співвідношення інтересів, їх узгодження в такому суспільстві досягти фактично неможливо.

Варто пам’ятати і те, що здобути владу без насильства майже нікому і ніколи не вдавалося. Тому питання правомірного політичного насильства, його можливості, форм завжди було і залишається актуальним. Мало того, політичне насильство часто цілком виправдане. Яскравим прикладом цього є боротьба з тоталітарним режимом, який у власних інтересах щонайпотужніше використав політичне насилля проти мільйонів власних громадян, не просто принижуючи, підкоряючи їх, а й позбавляючи життя.

Насилля є виправданим методом політичної боротьби і діяльності в окремих випадках, але його необхідно поставити у досить жорсткі юридичні і моральні рамки, оскільки таке насилля за будь-яких умов породжує атмосферу страху, нестабільність, принижує, дегуманізує особистість, робить її об’єктом політичних маніпуляцій.

Насилля може здійснюватися згори (влада, держава, еліти, окремі політики — керівники держави) і знизу (громадяни, соціальні групи).

Насилля згори найчастіше має на меті збереження і відновлення відносин владарювання і підпорядкування. У такому насиллі зацікавлені ті, хто має реальну владу.

Класичними зразками політичного насилля знизу є боротьба широких мас за свої права, свободу у будь-якому суспільстві.

Отже, політичне насилля — невіддільний атрибут політичного життя, однак воно завжди конкретне й адресне.

Наведені вище форми, особливості політичної боротьби становлять таке складне явище, як політичне життя. У високорозвинених, демократичних суспільствах метою політичного життя є максимально можливе надання політичній боротьбі цивілізованих, конституційних форм і методів, коли створюються умови для максимально добровільного, свідомого вибору кожною людиною, іншими суб’єктами політичного процесу свого життєвого шляху, способу і форми поведінки. Результатом політичної боротьби є політичне панування, або гегемонія.

Політичне панування — такі відносини між політичними силами, суб’єктами політичного процесу (лідерами, партіями, рухами), коли одна (один) з них має вирішальний вплив на інших за рахунок системи своїх інтересів, цінностей, безпосередньої практичної діяльності.

Політичне панування організаційно закріплюється та оформлюється у відповідній формі влади, яка забезпечує потім зв’язки між суб’єктами влади та її об’єктом.

Для свого панування влада створює, формує відповідний управлінський апарат, механізм дії, систему наказів, контролю за їх виконанням. При цьому політичне панування може створювати пільгові умови для існування або більшості, або лише верхівки суспільства, як переважно буває в авторитарних, тоталітарних суспільствах.

Політичний терор. Крайньою, позначеною надзвичайними заходами та засобами, формою політичної боротьби є політичний терор.

Терор політичний — (від лат. terror — страх, жах) — опозиційна діяльність екстремістських організацій або окремих осіб із систематичним або поодиноким використанням насилля (або його загрози) з метою залякування будь-кого (уряду, партії, населення, групи тощо).

Основними причинами політичного терору, як і терору взагалі, є кризові ситуації, їх загострення, неспроможність суспільства, влади врегулювати існуючі конфлікти, розв’язати наявні суспільно-політичні проблеми. Основу тероризму становить конфлікт, а терор є “найкоротшим”, найжорстокішим шляхом до його розв’язання.

Суб’єктами політичного терору є окрема особа, група, організація, держава.

Усталеної класифікації політичного терору немає. Його класифікують як: державний, недержавний (В. П. Ємельянов); внутрішній і зовнішній; соціальний, національний, світоглядний, сектантський, кримінальний, релігійний, культурний тощо.

Класифікують політичний терор і за такими критеріями:

• за територією виникнення та існування (транснаціональний, тотальний, селективний, локальний);

• за рівнем організації актів насилля (державний, тероризм опозиційних груп і сил, системний внутрішньодержавний, індивідуально-груповий);

• за елементами прояву (суб’єкти, мотиви, цілі, засоби, методи, об’єкти, зміст, наслідки).

Відповідно до ідеологічних орієнтацій вирізняють політичний терор правий (неофашистський, правоавторитарний) та лівий (революційний, анархістський, троцькістський).

Класифікують також політичний терор як: метод політичної боротьби у мирний і воєнний час; індивідуальний, організований терор і терор як політика держави; терор як метод внутрішньополітичної боротьби і терористичні акції міжнародного характеру.

Основні ознаки політичного терору: насильство (зокрема масове); системність актів насилля (сталінські табори, розстріли, голодомори тощо); цілеспрямованість на досягнення мети.

Центральним елементом політичного терору є терористичний акт: захоплення заручників, викрадення, поранення або і вбивство політичних, громадських, державних діячів, захоплення зброї, техніки, приміщень, звільнення засуджених чи тих, хто перебуває під слідством, погрози, шантаж тощо.

Політичний терор може здійснюватися стосовно окремої людини, групи людей (національної, расової, етнічної, релігійної), держави тощо.

Засобами боротьби з політичним терором є: оперативно-пошукові, розвідувальні, інформаційні, соціально-економічні, психологічні, фізичні тощо.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.