Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Розділ 8

Політична психологія та її роль у політичній діяльності

 

З давніх-давен люди звернули увагу на те, що політичні події, вчинки, відносини істотно залежать від психологічного стану тих, кого вони стосуються. Тому і політична психологія як наукова дисципліна виникла саме на стикові науки про політику та психології — переважно соціальної.

 

8.1. Політична психологія як наукова дисципліна і соціальна практика

 

Формально політична психологія як наукова дисципліна була започаткована в 1968 р., коли в Американській асоціації політичних наук було створено окреме відділення політичної психології. Водночас у Йєльському університеті США було запроваджено спеціальну навчальну програму поглибленої підготовки політологів саме у сфері психологічних знань. Однак практично політична психологія як самостійний і специфічний напрям досліджень склалася значно раніше — ще на початку XX ст. у межах дослідження політики й політичних процесів з метою визначення їхньої залежності від психологічних станів суб’єктів політичного процесу.

Політику творять і реалізують люди. При цьому у своїй діяльності, поведінці вони керуються певними мотивами, цілями, настроями та емоціями. Виходячи з цього політика загалом, як і окремі політичні події та явища, значною мірою залежить від природи, психіки конкретних людей. Коли це так, то дослідження політики, її реальних результатів варто здійснювати саме через дослідження людей, їхнього психологічного стану. Щодо політичної теорії це означає, що неможливо пояснити будь-яку форму політичної поведінки (реакції) лише безпосереднім впливом економічних, політичних та інших факторів. Стимули можуть бути одні й ті самі, а поведінка людей різною. Тому всі форми відображення політики у психіці людей опосередковані їхньою діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

Зовнішнє середовище у певний спосіб впливає на всіх людей, але кожен реагує на його стимули залежно від власних, особистісних механізмів, основою яких є психологічні особливості, емоційний стан людини.

Свого часу Е. Фромм наголошував на необхідності психологічного аналізу в політиці думок або ідеологій, що приводять людину в політику, аби виявити психологічні корені, з яких ці думки та ідеології виростають.

Неважко помітити, що певним політичним процесам, явищам, подіям передують відповідні психологічні явища. Зокрема, йдеться про підвищення популярності ідей і лідерів, які ці ідеї поширюють і пропагують. Можна згадати про повну зміну відповідних ідеалів, цінностей, норм моралі — тобто всього, що стосується психології багатьох. Яскравими прикладами таких змін була передреволюційна ситуація в царській Росії напередодні жовтня 1917 р. або психологічна ситуація в колишньому СРСР на час його фактичного розпаду, коли інтенсивно почали створюватися самостійні держави на територіях колишніх республік. Такі метаморфози психолого-політичного характеру наприкінці 90-х років XX ст. спостерігались у більшості колишніх соціалістичних країн Західної та Центральної Європи, на інших територіях.

Якщо психологічні стани та явища у відповідний спосіб зумовлюють певні політичні події і процеси, то цілком логічно, що й політичні процеси, у свою чергу, сприяють зміні психологічного стану їх учасників. Можливо, найпоказовішим і найяскравішим прикладом тісних зв’язків психології та політики, їх взаємовпливу є ситуація, яка свого часу виникла у процесі об’єднання Західної і Східної Німеччини. Як відомо, ці дві частини Німеччини різнилися не лише рівнем і якістю життя їхніх громадян. Набагато складнішими виявилися і дотепер даються взнаки процеси, зумовлені психологічною несумісністю громадян, світогляд яких сформувався на основі діаметрально протилежних ідеологій. Це саме спостерігається і у вітчизняній історії, коли становлення української державності й сьогодні значною мірою ускладнюється саме через особливості психологічного складу, різну ментальність громадян, скажімо, Західної і Східної України. З огляду на це, особливу увагу слід зосереджувати саме на тому, яку роль відіграють у політиці, а отже і в усій історії людства, конкретні психологічні феномени: почуття, надії, розчарованість, очікування, свобода волі громадян або її відсутність.

Побіжно слід зауважити, що в політичній психології є хибним шлях визначення певної, узагальненої психологічної характеристики, скажімо, електорату напередодні або під час виборчих кампаній, референдумів тощо.

За всієї позірної єдності, зокрема й духовної, психологічної, люди (громадяни) абсолютно різняться конкретними цінностями, потребами, запитами й соціально-політичними орієнтаціями. Тому політична психологія має вивчати психологічні компоненти конкретної політичної поведінки окремих соціальних, етнічних груп громадян, уникаючи виняткових, узагальнюючих оцінок їхньої поведінки і психологічного стану.

Загальновідомо, що в демократичних суспільствах або тих, що перейшли від тоталітаризму до розбудови такого суспільства, абсолютно неможливе загальне схвалення дій політиків, громадських діячів. Іншими словами, демократизація суспільних відносин на передній план висуває потребу в особистісному розвитку громадян, а отже, урахування їх індивідуального психологічного стану та особливостей. Отже, успіху в політичній боротьбі, діяльності досягають насамперед ті політики і політичні сили — суб’єкти політичного процесу, які враховують ці стани та особливості.

Як зазначалося вище, політична психологія — наука нова, а отже, потребує наукових розробок. Саме тому справді важко визначити реальну роль людських почуттів, устремлінь, бажань в історичному процесі. Мало того, у політології дотепер домінують концепції, які ставлять розвиток суспільства, окремих країн у залежність від певних наукових, технологічних досягнень людей, пояснюють політичні процеси боротьбою окремих класів, соціальних груп не внаслідок їх психології, а виключно внаслідок соціальних інтересів. Водночас дедалі частіше доводиться стикатися з намаганням пояснити політичні явища та процеси, особливо ті, що радикально вплинули на соціально-політичне життя, використанням психологічних і соціологічних методів. Саме завдяки цьому окремі відомі політологи світу визнали, що в політології загалом відбулася своєрідна поведінська революція. Іншими словами, у дослідженні політики, окремих політичних явищ дедалі важливішого значення набуває вивчення психологічних механізмів, які реально спонукають людей до політичної діяльності. Такі відомі політологи, як Р. Даль, К. Дойч, стверджують, що сучасна політична наука має істотно збагатитися знаннями безпосередньо про поведінку окремої людини, індивіда, що сприятиме об’єктивнішому оцінюванню політичних дій соціальних груп, класів, спільнот.

Втім, розглядаючи політичну психологію як науку загалом, а також її окремі складові, слід пам’ятати, що політика є, хоч і багатоплановим, все ж одним із видів людської діяльності, яка істотно відрізняється від діяльності у сфері економіки, культури, тобто має тільки їй притаманні особливості.

Розвиток політичної психології як науки має непересічне значення й об’єктивно зумовлений саме у посттоталітарних країнах, однією з яких є Україна. На підтвердження цього наведемо кілька прикладів. Розпад СРСР разом з іншими складними процесами спровокував і уможливив такі політико-психологічні, соціальні, духовні процеси, які раніше були не лише невідомі, а й неможливі. Це вибух екстремізму, тероризму, наступ ісламського фундаменталізму тощо. Нині всебічне дослідження джерел зародження, появи та наслідків прояву таких явищ набуває загальносвітового значення. Ще один приклад: відомо, що комуністична ідеологія (у практичній її площині) у формуванні світогляду мільйонів громадян активно використовувала так званий феномен групового мислення і вже потім — дії. Особливо ефективно спрацьовував цей феномен на вищих рівнях влади, породжуючи не що інше, як колективну безвідповідальність. Вивчення цього феномену сьогодні має сприяти переходу до принципово нової системи формування громадської думки. Необхідно вивчати й узагальнювати механізми формування свідомості, зокрема політичної, насамперед на рівні особистості. Тільки завдяки цьому можна сформувати індивідуальну відповідальність як окремого громадянина, так і великого політика або групи політичних діячів за становище, що склалося у суспільстві.

Політику творять конкретні люди. Як особистостям для них властиві специфічні конкретні риси. А тому необхідно враховувати, що дії та вчинки людей безпосередньо пов’язані з їх психологічними особливостями.

Підсумуємо сказане. Як явище політична психологія з’явилася з виникненням політичного життя. Фактично політична психологія виокремилася в науку з політології лише у 60-ті роки XX ст. Однією з причин цього було те, що політичні партії, організації, об’єднання змушені були шукати нових методів ефективнішого управління учасниками політичного процесу.

Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Петерсон, Р. Мертон та ін.

Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила в соціології та соціальної психології.

Більш-менш єдиного, усталеного визначення поняття “політична психологія” не існує. Наведемо кілька тлумачень, з погляду автора, найбільш вдалих.

Найчастіше політична психологія трактується як наукова дисципліна, яка виникла внаслідок політизації психології та психологізації політики. При цьому її об’єктивно вважають відносно самостійною складовою системи політичних наук.

Найбільш загальним і простим видається таке визначення: політична психологія — це наука, що вивчає психологічні аспекти політичного життя.

Багато фахівців політичну психологію визначають як систему проявів суспільної психології (тобто свідомості), які виражають ставлення людей до політичної системи, спрямовують і характеризують їхню поведінку в політичному житті суспільства.

На думку фахівців з проблем засобів масової інформації, зв’язків з громадськістю, політична психологія становить інтерес завдяки тому, що може відповісти, зокрема, на такі питання: яким є політичний портрет лідера і виборця, якими мотивами може керуватися лідер, приймаючи певні рішення, тобто політичну психологію подають під практичним кутом зору, що також важливо й об’єктивно зумовлено.

Оскільки, як зазначалося, предметом політичної психології є психологічні компоненти політичної поведінки людей, досить вдалою видається її дефініція відомого українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який вважає, що політична психологія — це галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації тощо) політичного життя суспільства, що формуються і проявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їх конкретних політичних діях.

Український політолог В. Бебик слушно наголошує, що політична психологія складається із свідомих (раціональних) та позасвідомих (ірраціональних) елементів і тому поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідому форму мислення).

Відома і так звана двовимірна модель політичної психології, прихильниками якої є, зокрема, група психологів на чолі з Т. Адорно. Ця модель зумовлена історико-традиційним існуванням чітко визначених дуалістичних партійно-політичних систем республіканців і демократів (США), лібералів і консерваторів, правих і лівих тощо. Звичайно, у “чистому” вигляді такої моделі практично не існує, але в політичному житті вона відіграє важливу роль.

У тоталітарному суспільстві психологія беззастережно захищала принципи класовості. Навіть визнаючи індивідуальність окремо взятої людини, психологи в колишньому СРСР стверджували, що в індивідуальній своєрідності будь-якої людини певною мірою виявляється загальнокласове, оскільки багатогранність особистих доль має межі, які визначають належність до конкретного класу. Саме на такому твердженні і ґрунтувався загальний висновок, що “у спільності психологічних рис, типових для членів класу, і виявляється реальність класової психології”. Далі виводилися особливості співвідношення психології та ідеології класів, їх спільне та особливе, обґрунтовувалися історичний характер і динаміка класової психології.

Беззастережно відстоюючи класовий характер психології, В. Ленін стверджував, що є психологія буржуа і пролетарія, закликав “уміти зрозуміти особливості, своєрідність рис психології кожного прошарку, професії тощо... маси”, доводив, що для пролетаріату в умовах капіталізму властиве “справжнє прагнення до соціалізму”.

Виокремлюють такі основні функції політичної психології:

• пізнавальну — дає змогу людині чітко орієнтуватися в політичному житті й вибирати способи своїх дій;

• адаптаційну — сприяє пристосуванню суб’єкта політики до навколишнього середовища;

• мотиваційну — дає змогу втілити наміри у певні політичні дії.

Обмеженість наведеного пояснення суті політичної психології

очевидна. Слід виходити з того, що її основою є власне психологія як наука про психічне відображення дійсності у процесі життєдіяльності, внутрішнього світу людини, конкретних її зв’язків із зовнішнім світом, про можливості розвитку психіки людини. З огляду на викладене окреслимо предмет, об’єкт і методи політичної психології.









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.