ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Розділ 9

Технології політичної діяльності

 

9.3. Специфіка та психологічні особливості використання окремих політичних технологій

 

Охарактеризуємо кілька політичних технологій, які використовуються в політичній діяльності як окремі (особистісні), так і загальні.

Поширення чуток, пліток. Це одна з найпоширеніших і найпростіших політичних технологій, суть якої полягає у поширенні у будь-який спосіб наклепницьких, дискредитаційного характеру даних про будь-який суб’єкт політики, найперше — про політичних, громадських, державних діячів. Особливо ефективно такі технології використовуються засобами масової інформації — радіо, телебаченням, які переважають, скажімо, друковані засоби інформації у швидкості її поширення.

Телефонні технології. їх багато. Від відвертого прохання підтримати певного політика, політичну організацію, силу, до технології так званого пізнього дзвінка, коли конкуренти піднімають телефонними дзвінками сонних громадян, виборців, з метою дискредитувати супротивника, противників або хоча б посіяти в їхніх серцях зерна сумнівів щодо конкретного політичного адресата.

Технології “масових зборів”, “акцій протесту”. Найчастіше вони використовуються для боротьби з існуючою владою. Це

спроби максимально посилити загальну невдоволеність громадян вирішенням певних питань, проблем, діяльністю влади, її органів, окремих політиків тощо.

Таємна домовленість про висунення кандидатури, що реально не претендує і не може виграти вибори (зайняти певний пост тощо). Такі технології використовуються з тим, щоб максимально відтягнути, відібрати голоси у реальних претендентів на владу (пост). Практично завжди це робиться на виборах до парламентів і навіть на виборах президентів.

Погрози. Значно поширені технології. Погрожують у будь-який спосіб — відкрито і таємно, вдаючись не лише до шантажу, а й актів політичного спротиву, терору.

“Клонування” ЗМІ. Часто політичні супротивники вдаються до того, що випускають номер видання з назвою відомого, поширеного видання, в якому не просто спростовуються раніше оприлюднені факти, оцінки тощо, а й роблять це ті самі суб’єкти політики, які донедавна декларували абсолютно протилежне.

Технології типу “лестощі охлократії”. Лестощі приємні не лише громадським, політичним діячам, політичним лідерам, а й звичайним громадянам, масам. Досить часто, щоб принизити того, хто занадто зарозумівся, складно пише або говорить, звинувачують у надмірному теоретизуванні, якого, мовляв, простий народ не просто не розуміє, а така зарозумілість йому (народу) зайва, шкідлива. На перший план як визначна риса простих громадян у минулі комуністичні часи висувалися їхні революційний ентузіазм, класова свідомість. Предметом гордості була не освіченість, грамотність, а те, що “ми університетів не закінчували”, “народу це, мовляв, не потрібно, оскільки у нього є революційне відчуття ситуації” тощо. За таких обставин у самого народу формується ілюзія непогрішимості, безпомилкової оцінки політичної ситуації.

Технології типу “ідеологічне кліше”. їх називають ще технологіями “навішування ярликів”. Це — відповідна класифікація людей, особистостей на основі загальних штучних кліше, що мають або не мають однаковий сенс, ознаку, особливості. Наприклад, без будь-якої деталізації громадян або організації “записують” до “правих”, “лівих”, “консерваторів”, “революціонерів” тощо.

Політичні технології типу: “порушення синтаксичних структур”, “заплескування закінчень фраз”, “підміна понять” та ін. Це політичні технології, які будуються і використовуються в умовах мовлення, виступів, проголошення промов тощо. “Заплескування” виступу будь-якого оратора є яскравим проявом таких технологій, або коли промовцю не дають можливості завершити виступ, то його просто перебивають вигуками, репліками. Найчастіше такі політичні технології побудовані на тому, що виступаючому, оратору одночасно і дають змогу говорити, і заважають це робити.

Технології типу “маленька переможна війна”. Такі технології найчастіше використовуються під час масових виборчих кампаній. Історія знає тисячі прикладів, коли невисокий рейтинг, популярність політика, громадського діяча вдавалося швидко підвищити шляхом однієї акції, події, до якої він особисто був причетний. Не обов’язково, щоб це була якась одна акція і надто гучна. Іноді це сума певних, досить різних дій, завдяки яким ставлення до конкретної особи стає прихильнішим. У політиці останніх років таких прикладів достатньо. Так, у Росії після відомого серпневого путчу, коли Борис Єльцин оголосив своїм наступником мало кому відомого працівника силових структур Володимира Володимировича Путіна, рейтинг останнього становив не більше 2 %. Варто було йому у відповідь на терористичні акції у Москві оголосити війну чеченському сепаратизмові, пообіцяти “мочити” бандитів у сортирах, сісти за штурвал літака-винищувача тощо, як рейтинг довіри до нього з боку росіян підвищився майже на 80 %.

Політичні технології типу “нагадую, це — Я”. Найпоширенішими політичними технологіями, особливо в період масових виборчих кампаній, референдумів є ті, що розраховані:

• на звичайну (як більшість громадян), пересічну особистість, яка є своєрідним статистичним представником електорату, не має великих, а то і майже жодних зазіхань на владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що в суспільстві залежить;

• на те, щоб просто познайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприйме його громадськість, чи варто далі намагатися сподобатися оточенню, електорату.

До таких технологій вдаються і громадяни, які спершу, на якомусь етапі, засвідчили себе активною громадською, політичною діяльністю, але потім через різні обставини зменшили свій діяльнісний потенціал, втратили налагоджені зв’язки зі своїми симпатиками. Вдаються до технологій нагадування про себе і ті, хто лише розпочинає торувати шлях у політику.

Технології типу “нагадую, це — Я” використовують найчастіше і найпослідовніше не лише статтею у газеті, журналі, виступом на радіо, телебаченні, листівкою, а й започатковуючи бодай невеличке, кількаразове, власне періодичне видання (що далеко не кожному до снаги). У таких виданнях час від часу з’являються фотографії його патрона, розповіді про його непересічну, результативну діяльність, про спілкування з політиками, людьми, які є не просто більш авторитетними, а й представниками вищого ешелону національної еліти тощо. Розрахунок досить простий — читач, пересічний громадянин постійно пам’ятає, що автор і герой такої технології не лише реально є, він діє, працює заради вирішення насамперед їхніх власних проблем.

Упродовж усього часу своєї діяльності саме до такої технології активно вдаються багато депутатів, політиків, громадських діячів. Проблема тут, очевидно, може виникати лише з коштами на утримання видання та з людьми, які можуть зробити це якісно, професійно, етично, оскільки іноді можна отримати щодо автора, кандидата, його авторитету, популярності також діаметрально протилежний результат.

Нагадати про себе можна кількома або навіть і однією публікацією на актуальну для багатьох громадян тему.

Досить часто політики, громадські діячі нагадують про себе, вітаючи громадян у різні святкові дні, християнські свята. Але найкраще і найвдаліше з точки зору психології це виглядає тоді, коли політик ще й долучає себе, своє власне життя і буття до такої події. Так, народний депутат України Олександр Задорожний до 23 лютого 2002 року, майже за місяць до виборів у депутати Верховної Ради України, привітав киян, саме тих, чия доля пов’язана з Дарницьким вагоноремонтним заводом, дотепною лубочною листівкою з Днем захисника Вітчизни. І не просто написав щирі й теплі слова. В листівці було вміщено ностальгічного змісту фотографію із сімейного альбому О. В. Задорожного — прийняття військової присяги самим Олександром Задорожним. До речі, Задорожний не просто регулярно нагадує своїм виборцям про себе. У багатьох школах, бібліотеках, зокрема Дарницького, Харківського районів Києва, він створив спеціальні юридичні консультаційні пункти, на кожному з яких є стенди, матеріали не лише про суспільно-політичне життя столиці, а й про його власну депутатську діяльність, зрозуміло, з фотографією обранця народу.

Нагадати про себе можна, підписуючись від імені великої політичної сили, але водночас висловлюючи і власну точку зору. Так, кандидат у народні депутати 2002 року від Компартії України по виборчому округу 214 Києва Володимир Майборода, вітаючи ветеранів у день 23 лютого 2002 року, “назвав” усіх винуватців наших проблем. Він написав так: “Вы создали своим самоотверженным трудом и геройски защитили в жестоких боях с врагами наше социалистическое Отечество, ныне предательски разрушенное правящей верхушкой и буржуазными холуями: медведчуками, юлями тимошенками, “зятьками” США панами ющенками, тигипками, суркисами, кравчуками, пустовойтенками и другими. На выборах 31 марта эти перевертыши и национал-демократы снова хотят путем обмана и шантажа попасть в парламент. Мы уверены, ветераны — мудрые люди и на этот раз не дадут себя обмануть”. (Орфографію збережено.)

Можна просто листівкою чи в спеціальній газеті привітати електорат з черговим святом, нагадуючи про себе, а можна зробити це ще краще — розповісти про самого себе невідривно від певного свята. Це чудово зробив, зокрема, народний депутат України Леонід Черновецький, який привітав усіх жінок з 8 березня 2003 року (майже за місяць до виборів) спеціальною газетою, в якій умістив своє інтерв’ю під назвою “Жінки в житті народного депутата Леоніда Черновецького”. Зрозуміло, що йшлося про найдорожчих (вміщено фотографії) жінок для кандидата в народні депутати на черговий термін — про маму, дружину, доньку, та ще й серед політиків-жінок він виділив Наталію Вітренко та Юлію Тимошенко, хоча й зізнався, що “не підтримує ідеологію Вітренко і не відчуває її як людину”(?) У цій політичній технології останнє явно було зайве, бо спрацьовувало зовсім не на користь Черновецького.

Леонід Черновецький не оминув увагою і сильну стать. У газеті “Правда Лівобережжя” (№ 1, 2002) він тепло привітав чоловіків з нагоди Дня захисника Вітчизни, коректно зазначивши при цьому, що цей день “став продовженням традицій Дня Радянської Армії та Військово-Морського Флоту”, та ще (і це досить суттєво) вмістив військову фотографію свого тата (1945 рік)

і власну військову фотографію (1971 рік). Така діалектика поколінь у цілому завжди спрацьовує на позитив.

Політичні технології типу “я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”. Досить часто політики, громадяни, які лише пробують зійти на політичний олімп, вдаються до технологій-переконань, що саме вони можуть зробити і зроблять те, до чого не додумався або неспроможний зробити будь-хто інший. Як правило, при цьому громадянам пропонують іноді майже фантастичні (хоча й не позбавлені сенсу) пропозиції, заходи, проекти. Так, Геннадій Балашов упродовж кількох років включно до виборів депутатів Верховної Ради 2002 року фактично “експлуатував” одну і ту саму виборчу технологію, хоча й міняв манеру її використання. Він настирливо пропагував таку ідею, як скасування податку на додану вартість. Якщо це зробити, то, за твердженням пана Геннадія, матимемо можливість знизити ціни на 20 %, збільшимо прибутки громадян і підприємств, створимо додаткові робочі місця, а відтак вирішимо багато з реально існуючих проблем.

Цікаво, що Геннадій Балашов у кількох спеціальних випусках “Комсомольської правди в Україні” у лютому 2002 р. опублікував авторську “Казку про злі податки, або про те, як добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”. Досить цікавий, фантастично-дитячий комікс, у якому, до речі, однозначно проглядаються симпатії автора — політика Балашова до виборчого списку політичної партії “Яблуко”. Не будемо особливо зважати на використання в коміксі імен Бен Ладена, Моніки Левінські, спроби Геннадія Балашова довести читачам, що з потенцією і сексом у нас все в порядку, навіть у Верховній Раді. Але до чого останнє?

Дещо по-іншому, конструктивніше і з надією на успіх у виборчій кампанії 2002 року нагадав про себе народний депутат України, член виборчого блоку ’’Єдність” Олександр Губатенко. Він опублікував свій “Звіт перед виборцями” у спеціальному випуску Київської економічно-політичної фундації “Відрадний”. І не просто доповів, що зробив, а проаналізував, скільки і який характер мали звернення до нього, його помічників — громадян округу, виклав власне бачення суспільних процесів, що відбуваються в Україні. Крім того, він вмістив у своєму звіті схвальні думки про себе людей, яким можна справді довіряти, — ректора НУТУ “КПІ” Михайла Згуровського, тодішнього голови Солом’янської райдержадміністрації Валерія Татарчука, директора заводу “Елекон” Миколи Колотая, інших поважних осіб і навіть кандидата в народні депутати від його ж виборчого округу № 218 м. Києва, колишнього голови Жовтневої райдержадміністрації Миколи Підмогильного. Піарівська виборча технологія відтак з усіх боків була виконана блискуче: прозвітував (є про що); вибачився (не все зроблено); засвідчив, що спроможний зробити більше. Ось його слова: “... я бачу свій депутатський шлях іншими очима... добре видно, що було зроблено не так, що не вдалося, що можна було зробити краще, доцільніше... Вдалося далеко не все. Проте набуто досвіду, і він дозволить мені у майбутньому працювати набагато ефективніше, ким би я не був”. Як бачимо, і зазіхань на депутатство майже немає і виглядає звернення природно, щиро, відверто.

Цікаву передвиборну технологію також ж характеру в 2002 р. використав кандидат у депутати Київради від виборчого округу № 28 вчитель Дмитро Гордієнко. Він не просто розповів про себе, виклав свою програму дій, пообіцявши, зокрема, в 2003 р. мінімальну пенсію в м. Києві 400 грн. та лінію метро від станції Лівобережна до масиву Райдужний, а й разом з цим поклав у поштову скриньку кожному виборцю проект договору про відповідальність і співпрацю між Дмитром Івановичем Гордієнком (якщо він стане депутатом) і сім’єю, яка цю угоду підпише.

Не біда, що невідомо, скільки сімей такий договір підпишуть, як збере ті договори пан Гордієнко, який контроль за їх виконанням можливий (якщо він можливий взагалі), а головне саме те, що ні Гордієнко, ні окремо взята сім’я, ні сам договір не мають юридичної сили. Очевидно, розрахунок робився на політичну, правову малограмотність тих, хто на такий гачок “клюне”. Хоча як передвиборна технологія такий пасаж досить оригінальний.

Ще більш вдало у такому плані спрацював кандидат у депутати Київради 2002 року В. І. Непоп (виборчий округ № 80 м. - Києва). Він розповсюдив своєрідний “Договір-наказ депутату до Київради Непопу В. І.” зі своїм підписом. Виборці (в разі підтримки Непопа В. І.) повинні були підписати договір-наказ, предметом якого визначається “об’єднання зусиль та спільних дій для надання необхідної допомоги, правового захисту виборцю в питаннях суспільно-політичного, правового та місцевого значення”. Нічого, що обов’язки сторін у згаданому документі виписано так, що вони фактично повторюють обов’язки виборців і депутата відповідно до чинного українського законодавства. Такий варіант підзвітності депутата своїм виборцям не може бути абсолютно програшним, оскільки значна частина народних обранців, на жаль, про той самий народ забувають у день, коли оголошені результати виборів.

Політичні технології типу “клонування, або шоу двійників”. Виборча технологія, пов’язана з появою у списках, а потім у мандатах (коли йдеться про вибори до рад) однофамільців взагалі не нова. І не лише у світовій практиці — в Україні її хоча й обережно, але все ж випробували ще у 1994 р., потім під час довиборів у народні депутати, коли в одному з округів, де мала висуватися кандидатом Юлія Тимошенко, було висунуто чотири кандидатки з таким же прізвищем, одна з яких мала ще й ім’я Юлія.

Передвиборне шоу-клонування на виборах 2002 р. перевершило, однак, усі попередні. Ось окремі приклади “клонування”. Олександр Олександрович Мороз — лідер Соціалістичної партії України і Олександр Федорович Мороз — перший номер у списку кандидатів від політичної партії “Всеукраїнська партія трудящих” — 1967 р. народження, освіта середня спеціальна, проживає у м. Києві, електрик малого приватного підприємства “ВПК”. У Тараса Стецьківа (Львів) з’явився претендент на мандат — ще один Стецьків. У Тараса Чорновіла “з’явився” брат-близнюк Тарас Чорновіл. Преса активно дискутувала навколо цього факту. У Олександра Чубатенка — народного депутата — по 218-му виборчому округу (м. Київ) з’явився однофамілець Геннадій Чубатенко, що на той час мешкав у м. Миколаєві, тимчасово не працював, самовисуванець.

Клонування — виборча технологія, розрахована передусім на неуважних, плутаників, недолугих, байдужих людей, яка в підсумку хоч і не введе виборця в оману, та все ж відбере бодай частину голосів у тих, хто на них по-справжньому, як Олександр Чубатенко, заслуговував.

Політичні технології типу “теледебати”. Цей тип політичної технології надто поширений і чи не найпотужніший, оскільки, використовуючи її, є змога охопити найширший громадський загал, оперативно і швидко донести свою точку зору, позицію до кожного, навіть байдужого виборця, вплинути на його уподобання, а то і на вибір. Зрозуміло, однак, що за багатьох обставин (все на виду — зовнішність людини, її мова, інтелект, переконання, життєві погляди) теледебати можуть виявитися і останнім виступом людини — майбутнього політика перед своїми виборцями.

Поширеними є політичні технології, які часто іменують антитехнологіями. Тобто вони використовуються виключно зі знаком “мінус” і мають на меті у будь-який спосіб створити незадовільне враження від політичного супротивника, політичної сили, події тощо, детермінувати їх.

Український політолог Д. Видрін вважає, що на відміну від справжніх політичних технологій як засобів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягненні приватного і найближчого результату за умови ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.

Основними базисними засадами утворення і використання політичних антитехнологій є:

• соціально-економічні проблеми окремих соціальних груп і класів суспільства;

• недосконалість політичної системи суспільства, взаємин між суб’єктами політики і влади;

• брак політико-правових засад здійснення політики (проведення референдумів, опитувань громадської думки, виборів тощо);

• низький рівень політичної культури суб’єктів політичного процесу.

Досить часто базовими засадами політичних технологій, особливо антитехнологій, є національні, етнічні особливості громадян, особистісні якості окремих людей, такі, як надмірна довірливість, схильність до драматизування явищ і подій, їх фетишизація. Важко знайти політика, який не використовував би національні особливості, інтереси, скажімо, виборців, електорату для завоювання власного авторитету або авторитету політичної сили, яку він презентує, обстоює.

Однією з найпоширеніших політичних антитехнологій, зокрема, є популізм. Популізм політичний — це сенситивність (чутливість) великих людських мас до спрощених пояснень, обґрунтувань складних суспільних проблем, до примітивних лозунгів і закликів, а також демагогічні політичні дії політиків, що використовують таку сенситивність.

Загалом політичний популізм забезпечують декілька політичних антитехнологій, але серед них є центральна, яка, за визначенням Д. Видріна, є своєрідною “презумпцією істинності простих рішень”.

Політичний популізм легко використовується в процесі контактів, спілкування з людьми, які не схильні до глибокого, ґрунтовного мислення, досконального пізнання суті та особливостей суспільно-політичних явищ. Часто політичний популізм вдало спрацьовує там, де на відміну від складних пропозицій, шляхів та засобів вирішення існуючих проблем пропонуються прості, доступні, зрозумілі, замість великих, масштабних справ — малі, сьогочасні, конкретні. Тому політичний популізм найефективніше спрацьовує на буденному, регіональному рівні. Коли є місце і можливість для використання політичних антитехнологій, то це не що інше, як свідчення того, що політика як суспільне явище виводиться, за образним визначенням Макіавеллі, за межі моралі. Вона стає політикою аморальною, що абсолютно не робить її соціально затребуваною, демократичною, цивілізованою.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.