Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Політологія у запитаннях і відповідях

3 Що ми розуміємо під ґенезою політичних ідей?

 

У політології під ґенезою (від гр. genesis — походження, виникнення) розуміють процес становлення та розвитку політичних ідей, який дає можливість простежити історичний шлях формування різних традицій, шкіл, напрямів, підходів у осмисленні політичного життя суспільства. Історія політичної думки є віддзеркаленням реальної боротьби різних суспільно-політичних сил, зіткнення різних культур і впливів.

Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами світової історії.

Політична думка Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) розглядала державу і представника Бога на землі — фараона чи іншого володаря — як самодостатню цінність надприродного походження.

Новий етап у розвитку політичних ідей пов'язаний з іменами Платона («Держава») та Аристотеля («Політика»). Йдеться про виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Сутність Аристотелевого підходу до політики полягає в зосередженні уваги на вмінні обирати засоби для досягнення загальної мети, що перевершує індивідуальні забаганки окремих людей, — блага всіх.

Багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень щодо політики дало середньовіччя, у тому числі цинічне тлумачення її як засобу досягнення егоїстичних цілей окремих осіб або верств, як сфери діяльності, де мета виправдовує будь-які засоби. Однак таке розуміння було відхиленням від політичної традиції, започаткованої античністю.

У межах політичної теології середньовіччя релігійну традицію розвинули Аврелій Августин та Фома Аквінський, а філософсько-етична пов'язана з античністю (творчістю Конфуція,

 

Таблиця

Історія розвитку політичних знань та політичної думки

Основні етапи

Особливості та характерні риси

Найвідоміші представники

Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассірія, Іран, Китай)

Політична думка не виокремилась у самостійну галузь знання, відображалась у міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади

Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лаоцзи, Шан Ян, Шень Бухай

Політичні вчення Давньої Греції і Давнього Риму

Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, виокремлення їх як відносно самостійної частини філософії

Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої, ідеальної форми управління

Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокрит, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон

Політичні вчення середньовіччя

Розвиток соціально-політичної думки переважно зусиллями релігійних діячів Обґрунтування теологічної теорії походження політичної влади Роль релігії і держави в політиці

Аврелій Августин (Блаженний), Фома Аквінський

Політичні вчення доби Відродження та Просвітництва

Розвиток гуманістичних начал у політичній теорії, звільнення її від теології

Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя

Н. Макіавеллі, М. Лютер, Т. Мор, Т. Кампанелла, Ж. Боден, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк

Політичні вчення нового часу

Формування ліберальної політичної ідеології

Обґрунтування необхідності розподілу влади

Характеристика правової держави Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократи Формування концепції прав людини і громадянина

Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Б. Констан, І. Бентам, 0. Конт, 0. Радищев, М. Чернишевський

Платона та Аристотеля). Становлення цілісної системи поглядів на державу, суспільство, особистість пов'язане з ім'ям Н. Макіавеллі, який одним із перших порушив питання про сенс політики як сфери діяльності (ціннісно-нейтральний підхід, необхідність конкретного аналізу тощо).

Розвиток політичної думки XVII—XVIII ст. пов'язаний з іменами Т. Гоббса, Дж. Локка, ІІІ.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Медісона, Т. Пейна, Т. Джефферсона та ін. Політичні концепції, теорії, ідеї цих мислителів викладені в їхніх основних працях: «Левіафан» Т. Гоббса, «Два трактати про державне правління» Дж. Локка, «Про дух законів» Ш.-Л. Монтеск'є, «Здоровий глузд» Т. Пейна, «Про суспільний договір» Ж.-Ж. Руссо, «Декларація незалежності США» видатного теоретика і практика американської демократії Т. Джефферсона.

Вивчаючи соціальні та політичні процеси в цілому, кожний зі згаданих авторів визначальним вважає зміст суспільного життя. Для Т. Гоббса це соціальний порядок, стабільність як вище благо держави, що досягається шляхом абсолютної влади; для Дж. Локка та Ш.-Л. Монтеск'є особиста свобода громадян та рівність їх перед законом, правова держава та принцип розподілу влади; для Ж.-Ж. Руссо — ліквідація нерівності та участь кожного громадянина у суспільному та політичному житті; для Т. Пейна, Дж. Медісона та Т. Джефферсона права людини як засади демократичної держави.

Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо у блискучій інтелектуальній та літературній формі висунули та розробили ідеї держави та права як утворень людського, а не божественного походження. їх соціальна критика справила значний вплив на подальший розвиток теоретичної думки та політичної практики.

Вагомий внесок у соціальну історію зробили не тільки мислителі, а й ідеологи та політичні діячі. Зокрема, публіцистична і державна діяльність Т. Пейна та Т. Джефферсона безпосередньо позначилась на ході американської революції. Перефразувавши відому думку, можна сказати: мислителі пояснюють дійсність теоретично, а ідеологи та політики, очолюючи та значною мірою спрямовуючи шляхи суспільного розвитку, перетворюють її реально.

Слід зазначити, що, незважаючи на зміни проблем політичної думки, основні з них збереглися до наших часів. «Одвічними питаннями» залишаються такі: природа людини та умови її свободи; сутність влади та форми її реалізації; співвідношення цілей та засобів політики; роль держави, політичних еліт та політичних лідерів і т. ін. Ці проблеми залежно від цілей перетворення суспільства отримали різноманітне, часто навіть протилежне звучання (консерватизм, лібералізм, радикалізм, соціал-демократизм, революційний демократизм тощо). У процесі свого становлення й розвитку політичні ідеї долали різні суперечності.

Так само складалася й реальна політична практика, важливим компонентом якої є світовий досвід застосування найрізноманітніших учень.

Відмітною рисою розвитку політичної думки в Росії є переважання у ній політичної філософії, витоки якої сягають корінням часів християнізації Київської Русі, а саме її становлення тісно взаємопов'язане з російською культурою в цілому. Основні історичні форми політичної філософії можуть бути співвіднесені з епохами розвитку російської культури з XI по XIX ст. включно.

Розвиток політичних ідей у Росії XX ст., з одного боку, визначається релігійно-філософським ренесансом, а з іншого — пов'язаний з подіями 1917 р. (жовтневим переворотом), які безпосередньо вплинули на світовий політичний досвід. Нині ставлення до цих подій неоднозначне, вони викликають гострі дискусії, і саме тому ці ідеї потребують більш глибокого та об'єктивно-критичного осмислення.

Політична думка в Україні має складну багатовікову історію.

Політична думка Київської держави представлена іменами Феодосія, Іларіона та Смолятича, які у своїх творах порушували найважливіші проблеми тогочасного політичного життя: походження держави, виникнення правлячої династії, єдності і суверенності політичної влади, організації форм правління тощо. У XIV — XVI ст. політичні події розвивалися у несприятливих для Русі напрямах, проте доба ідейної боротьби з католицизмом висунула цілу плеяду полемістів, які обстоювали національну та релігійну незалежність України. М. Смотрицький, І. Вишенський, І. Борецький, П. Могила становили своєрідну політичну опозицію, яка підносила роль православної церкви у житті суспільства, прагнула пробудити самосвідомість співвітчизників.

Рішучим противником Берестейської унії 1596 р. був видатний полеміст Іван Вишенський (бл. 1545 — 50 — після 1620), який виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти соціального поневолення селян власними феодалами. Ідеалом майбутнього суспільства для Вишенського є «царство Божіє», де всі люди рівні, в тому числі щодо власності. На його думку, засобом досягнення ідеального суспільства є не насильство, а самовдосконалення людей.

Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму та унії були українські православні братства, які виникли ще в середині XV ст. як осередки освіти та національно-релігійної самобутності. Братства відкривали друкарні, школи, видавали букварі, граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори, авторами яких часто були самі їх члени.

Новий етап української політичної думки пов'язаний з діяльністю Петра Могили (1596 — 1647) — політичного, церковного і

Таблиця

Політична думка в Україні ХІ-ХХ ст.

Основні етапи

Особливості та характерні риси

Представники

Політична думка Київської держави

Розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії у концепціях «богоугодного володаря» («династичного панування») та князівського єдиновладдя

Феодосій,

Іларіон,

Смолятич

Політична думка XIII —XVI ст.

Формування центрів східнослов'янської державності: північно-східного (Московська держава) і південно-західного (Галицько-Волинська держава)

Ю. Дрогобич, С. Оріховський

Політична думка за умов наступу шляхетської Польщі

Виникнення політичної (мала містично-аскетичний зміст) і культурно-освітньої (пробуджувала політичну свідомість) української літератури

І. Вишенський, М. Смотрицький, С. і Л. Зизанії, З. Копистянський

Політичні концепції у Києво-Могилянській академії

Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення української державності. Конституція П. Орлика підтвердила військово- демократичний устрій держави

П. Могила, 1. Пзель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода

Політична думка XIX ст.

Початок національного відродження в програмних документах Кирило-Мефодивського товариства. Розробка широкої політичної та соціально-політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-територіальної, культурно-національної автономії, Слов'янської Демократичної Федерації і федерації з Росією. «Україна для українців»

М. Костомаров, М. Драгоманов, 1. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький

Політична думка XX ст. про національне відродження та державність в Україні

Зростання рівня національної політичної свідомості та боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави, укладення військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо

М. Грушевський, В. Липинський, М. Міхновський, В. Винниченко, П. Христюк, М. Скрипник та ін.

 

культурного діяча, який у політичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму, він проводив відповідну роботу щодо вдосконалення православ'я, поставивши завдання піднести роль православної церкви у житті суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, мирно полемізував з католиками.

Велике значення у політичній думці другої половини XVII ст. відіграв «Синопсис» — перший короткий нарис історії України. Його авторство достеменно не встановлено. Відмітною особливістю твору є його публіцистичний характер. Автор «Синопсиса» — рішучий прибічник сильної централізованої політичної влади — прихильно ставився до князів, які боролися за об'єднання земель у єдину могутню державу.

Новий період української історії — доба державотворення — розпочався з народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався цінний державницький матеріал, що тільки чекав на творця, який використав би його для завершення будівництва. Таким творцем став Богдан Хмельницький (бл. 1595 — 1657).

Визвольна війна українського народу дала поштовх для виникнення різних течій, які неоднозначно оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р. До прозахідної течії належали І. Виговський, Ю. Жмирич та ін., які засудили акт підписання договору з Москвою. Не прийняли присяги на вірність цареві київські митрополити С. Косів та Д. Балабан. Проросійську течію репрезентували полтавський полковник М. Пушкар, кошовий отаман Запорозької Січі Я. Барабаш, представники духівництва І. Гізель, Л. Баранович, які не вважали, що Україна була перетворена на провінцію Московської держави.

Політична ситуація в Україні під владою Росії була нестабільною, про що свідчить вся наступна історія України і розвиток її політичної думки. Тому не можна обійти увагою ідей державотворення, які було закладено 1710 р. у Конституції Пилипа Орлика. Цей документ — конституція тієї самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й послідовники. Конституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших пам'яток тогочасної політичної думки не тільки Європи, а й усього світу. Вона містить не лише засади державного устрою України, а й елементи лібералізму.

Питання державної влади вивчав видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681 — 1736). Він вважав за потрібне стримувати «злі пристрасті людей» і охороняти суспільство за допомогою влади, при цьому народ, передавши владу володареві, не може забрати її в будь-який момент.

Розвиток політичної думки часів гетьманщини засвідчують писемні пам'ятки — козацькі літописи. Найвідоміші з них — Р. Ракушки-Романовського, Г. Граб'янки, С. Величка. Автори літописів були виразниками інтересів козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького. їхні політичні погляди вирізнялися любов'ю до батьківщини й ненавистю до іноземних гнобителів.

Скасування гетьманщини також дістало відображення у політичній думці. Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї розробляв також Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію козацької верхівки дають щоденники та записи М. Ханенка, Я. Марковича та ін.

Величезну роль у розвитку української політичної думки XVIII ст. відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель — демократ Григорій Сковорода (1722—1794). Вважаючи політичну свободу найвищим досягненням людства, він проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує своїм громадянам свободу й забезпечує права незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси, віросповідання та обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови в суспільстві пануватимуть дружба, братерство й любов. Г. Сковорода гостро засуджував релігійну нетерпимість, ворожнечу між людьми на релігійному ґрунті.

Політична думка XIX ст. пов'язана з початком національного відродження. Чільне місце у розробці широкої політичної та соціально-політичної програми боротьби за визволення українського народу, за основи майбутнього політичного устрою Української держави посідають М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Грушевський, К. Левицький.

Серед пам'яток політичної думки початку XIX ст. слід насамперед згадати документи таємних декабристських товариств, які своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства, сформульована в документі під назвою «Руська правда», була радикальнішою за програму північних конституціоналістів. «Руська правда» передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. На жаль, П. Пестель стверджував, що національні меншини, за винятком поляків з їхньою розвиненою культурою, мають підлягати русифікації, утому числі й українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство українських дворян, не пов'язане з організацією П. Пестеля. Очолював його Василь Лукашевич. У програмі цього товариства обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів та польського повстання 1830 р. у Києві в 1845 — 1847 pp. було створено таємну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, професор М. Гулак, етнограф О. Маркович, учитель В. Білозерський. Підтримував діяльність товариства Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени організації підготували свою програму та Статут, яким стала праця М. Костомарова «Книги буття українського народу». Кінцевою метою діяльності товариства було створення Слов'янської Демократичної Федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча — президентові. Реалізувати свою програму товариство планувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.

Найяскравішим представником політичної думки в Україні 40-х років XIX ст. був Тарас Шевченко (1814 — 1861), чільне місце у політичному світогляді якого посідає проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. Він передбачив антинародний характер селянської реформи, вважаючи, що звільнення селян можливе лише в результаті народної революції. Тому у своїх віршах поет закликає знедолене селянство до «сокири».

Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик, етнограф, громадський діяч — висунув цілу низку цікавих ідей, зокрема щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім'ю до держави. Від держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої федерації.

Учений розробив для України політичну програму, основою якої була боротьба за конституцію. Самодержавство пропонувалося замінити на парламентську владу. Найвищим законодавчим органом у державі мав бути Земський собор, членів якого обирали б усі громадяни. Передбачалося місцеве самоврядування, розширення прав громадян, повітів, губерній. У програмі висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону, незалежний суд, амністії політичним в'язням, право громадян об'єднуватися в союзи, спілки, товариства та ін.

Обстоюючи федералістські позиції, М. Драгоманов виступав не за відокремлення України від Росії, а за реорганізацію Російської імперії у вільну конфедерацію автономних регіонів. Він пропонував також обмежити права всіх центральних органів влади проголошенням недоторканності прав особи, національності й організацією місцевого самоврядування.

Отже, досліджуючи проблеми політичного розвитку суспільства, полемізуючи з різними поглядами на історичні факти, розробляючи засади майбутнього політичного устрою Української держави, М. Драгоманов зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки в Україні.

Український мислитель і громадсько-політичний діяч Сергій Подолинський (1850—1891) розглядав історію суспільства як закономірний і прогресивний процес заміни одного суспільно-політичного ладу на інший. Як революціонер — демократ він був переконаний, що лише соціалізм дасть трудящим щасливе життя. Цей перехід він пов'язував з політичною боротьбою народних мас, в яких вбачав вирішальну силу суспільного прогресу. Змінити політичний лад шляхом індивідуального терору вважав неможливим, виправдовуючи терористичні акти лише як засіб самозахисту революціонерів від жандармських переслідувань.

Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак він не вважав за потрібне усуспільнювати засоби виробництва у загальнонаціональному масштабі. Отже, Україна мала стати федеративною республікою трудящих.

Чільне місце у розвитку української політичної думки кінця XIX — початку XX ст. належить видатному поетові й мислителю Іванові Франку (1856 — 1916). Його світогляд формувався в умовах наростання руху трудящих за соціальне та національне визволення. Беручи активну участь у цьому русі, поет наполегливо вивчав досвід політичної боротьби минулого, уважно стежив за формуванням нових революційних сил, зокрема робітничого класу.

Нове, соціально справедливе суспільство І. Франко пов'язував з перемогою народної революції, яку, на його думку, доцільно здійснювати мирними засобами. Водночас за необхідності він не відмовлявся від збройної боротьби.

Мислитель займався також і проблемами майбутнього устрою суспільства. На відміну від соціалістів — утопістів, яким належить спроба детальної розробки проекту справедливого суспільства, він вважав, що це мають зробити люди, на долю яких випаде практична робота зі створення такого ладу. На переконання І. Франка, головне значення у майбутньому суспільстві матимуть економічно-культурні, а не політичні питання. Культурні народи об'єднаються у вічну федерацію, а всі можливі суперечки розв'язуватимуться Міжнародним виборним судом.

Початок XX ст. ознаменувався зростанням політичної свідомості та боротьби за державність. Підвалини політичної науки України закладали такі діячі, як В. Винниченко, Д. Донцов, В. Липинський, М. Міхновський, Ю. Липа, М. Хвильовий.

Одним із видатних українських мислителів першої третини XX ст. був Михайло Грушевський (1866 — 1934). Пройшовши складний шлях від засновника Національно-демократичної партії на Галичині і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад Української незалежної держави, він увійшов в українську науку як автор близько двох тисяч друкованих праць. М. Грушевський висунув тезу про необхідність демократичного розв'язання національного питання. Він вважав, що має бути забезпечена національно-територіальна автономія України у складі демократичної Росії, бо «народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності».

Під національно-територіальною автономією вчений розумів широку децентралізацію держави й організацію самоврядування національних територій. На його думку, виокремивши територію з українським населенням, треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування, відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку. Центральній владі залишалося «нормування загальних основ державного і громадського ладу».

Помітний слід в українській політичній думці початку XX ст. залишив Володимир Винниченко (1880 — 1951). Будучи спочатку прихильником культурно-національної автономії у складі Російської Федеративної Республіки, він поступово стає ідеологом відродження української державності, що чітко простежується у чотирьох універсалах Центральної ради, одним із безпосередніх авторів яких був В. Винниченко.

Праве крило в українській політичній думці репрезентував Дмитро Донцов (1883—1973). Філософією виживання нації, поставленої на край загибелі, він вважав інтегральний націоналізм. Головна проблема для нього — як перетворити поневолену націю на націю господарів, володарів своєї країни. Досягнути цього, на його думку, можна шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами. У боротьбі за незалежність українці мають виступити як єдиний моноліт. Проте чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства після здобуття незалежності Д. Донцов не мав. За його теорією, політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії, осердя якої становили б випробувані «борці» й «кращі люди». На вершині піраміди влади мав бути вождь, наділений необмеженою владою.

Концепцію українського державотворення розробив В'ячеслав Липинський (1882— 1931). На його думку, цементуючою й консолідуючою силою, гарантом державності української нації подібно до монарха має бути гетьман.

Обґрунтовуючи цілком нову порівняно з попередніми концепцію побудови Української держави, В. Липинський виклав її основні засади: об'єднання з українцями всіх національних меншин, що проживали в Україні; залучення до руху за створення Української держави крім інтелігенції великих промисловців, що замінило б політичні партії.

Одним з ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський (1873—1924). Він розробив програму побудови самостійної Української держави, в якій заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не визнаючи, однак, гасел соціалістичних та комуністичних.

Питаннями української державності, формування української раси займався Юрій Липа (1900—1944). Головним завданням міцної держави, на його думку, мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатств, «щоб кожен її громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати якнайбільшу продуктивність. У протилежному разі — це анархія, змішання й занепад держави як недоцільної». Устрій у державі має бути федеративний, бо державність — це федерація територіальних груп, пов'язаних із центром своїм виборним уповноваженим, якого тільки затверджує центр.

Відмінні від офіційних погляди на проблеми української державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий і Олександр Шумський.

Післяреволюційна доба в Україні була періодом не лише боротьби за утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного відродження нації.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України, скориставшись хрущовською політикою десталінізації, порушила питання про реабілітацію репресованих діячів минулого. Особливою подією в культурному житті республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та ін. Вони вимагали від уряду певних гарантій щодо неприпустимості нових репресій у майбутньому. Цих будителів нової політичної думки стали називати «шістдесятниками».

З 1991 р. відкрилася нова сторінка в історії політичної думки в Україні.

 









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.