Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Політологія у запитаннях і відповідях

40 Чи потрібне політичне прогнозування?

 

Виявляючи цікавість до майбутнього, людина пов'язує з ним свої інтереси, сподівання. Це пояснюється тим, що їй органічно притаманні цілеспрямована діяльність, її свідоме продовження у майбутнє, узгодження засобів та цілей очікування безпосередніх та більш віддалених результатів її активності. Проте в яких саме нових формах зароджується це майбутнє, визначити складно.

Соціальне передбачення обрисів майбутнього пов'язане з проблемою співвіднесення необхідності та випадковості у соціальному розвитку. Знання об'єктивних закономірностей суспільного розвитку дає змогу зробити наукове передбачення щодо майбутнього стану явищ природи й суспільства. Передбачення має кілька форм: передчуття (просте припущення), яке притаманне живому організму; вгадування (складне припущення) — вид інтелектуальної діяльності людини, роздуми про майбутнє на основі особистого досвіду; передбачення — локалізоване в часі конкретне передбачення та прогнозування (спеціальне наукове дослідження перспектив будь-якого явища) — особисте наукове передбачення.

Прогноз — це припущення (ствердне або негативне) щодо майбутніх подій або ситуацій з описом їх якісних та кількісних характеристик і зазначенням часового інтервалу їх настання, яке спирається на наукове знання закономірностей розвитку цих явищ.

Виокремлюють прогнозування стихійно-природних процесів та соціальне (науково-технічне, економічне, політичне, демографічне, медичне та ін.). Проте оскільки всі соціальні процеси тісно взаємопов'язані, найвірогідніші результати отримують при комплексному прогнозуванні, коли формується загальна картина майбутнього. Прогнозування буває оперативне (до 1 місяця), короткотермінове (від 1 місяця до 1 року), середньо-термінове (від 1 до 5 років), довготермінове (від 5 до 15 років) та далеко-термінове (понад 15 років). Існує багато конкретних методів прогнозування, однак основним принципом для всіх є принцип екстраполяції. Оскільки прогнозування — це передчасне відображення дійсності, дуже складним є питання щодо його реальності та адекватності. Найпершою важливою умовою адекватного прогнозування є реальність знань, які становлять його інформаційну базу. Другою є наукове обґрунтування технологічного інструментарію, тобто сукупності конкретних методик, застосовуваних під час складання прогнозу. Третя умова — великий ступінь об'єктивності суджень суб'єктів прогнозування, тобто тих, хто його здійснює. Соціальні прогнози — це майже завжди вірогідні судження. Можливо, що стовідсоткова адекватність прогнозу недосяжна, як взагалі недосяжне абсолютне, вичерпне, кінцеве знання. Однак можна й необхідно прагнути оптимального варіанта, який у кожному конкретному випадку визначається змістом тих практичних завдань, для розв'язання яких передбачений той чи той прогноз.

Як синонім до слова «прогнозування» часто використовують термін «футурологія» (від лат. futurum — майбутнє), тобто вчення про майбутнє, введений у науковий обіг німецьким соціологом О. Флехтеймом у 1943 р. Цей термін набув поширення у 60-ті роки на Заході у значенні «наука про майбутнє», що покликана монополізувати функції передбачення існуючих наукових дисциплін. У західній футурології є кілька течій: апологетична, реформістська, ліворадикальна тощо.

Апологетична переважала у 60-ті роки, спираючись на різні теорії індустріалізму (З. Бжезінський, Р. Арон, Ж. Фурастьє та ін.). Реформістська течія зруйнувала ідею «конвергенцій» капіталізму та соціалізму (Д. Белл, А. Тоффлер, Р. Поллак та ін.). Представники ліворадикальної течії довели неможливість уникнення катастрофи «західної цивілізації» підтиском НТР (наприклад, А. Ускоу). У 70-ті роки головною ідеєю футурологів стає ідея неможливості уникнення «глобальної катастрофи», що приводить до появи глобального моделювання перспектив розвитку людства вченими — діячами Римського клубу. У їхніх дослідженнях виокремлюються два напрями: соціального песимізму (Дж. Форрестер, Д. Медоуз та ін.) та науково-технічного оптимізму, який доводить можливість уникнення катастрофи за допомогою науково-технічного прогресу (А. Тоффлер, М. Месарович, Е. Пестельта ін.).

Глобальні проблеми сучасності, від розв'язання яких залежить майбутнє людства, перебувають у полі зору багатьох учених, суспільних діячів, політиків. Галузь науково-дослідницької діяльності, яка вивчає стан і тенденції змін глобальних проблем на основі побудови моделей майбутнього, дістала назву «глобального моделювання». Глобальне моделювання набуло значного поширення у США, Японії, Великій Британії, Німеччині, країнах Латинської Америки й в Україні значною мірою під впливом діяльності Римського клубу — міжнародної громадської організації, заснованої в 1968 р. італійським економістом А. Печчеї. На першому засіданні, яке відбулося в Римі (звідки й пішла його назва), члени цієї організації доповіли, що зростання взаємозалежності країн потребує нового глобального мислення, що уряди, чиї дії обмежені коротким терміном від виборів до виборів, спрямовують свої інтереси на негайні потреби, відчуваючи труднощі у розв'язанні довготермінових проблем. Заплутаному клубку сучасних проблем Римський клуб дав назву «світової проблематики».

Особливий інтерес становлять дві перших доповіді Римського клубу. їх шокуючий зміст значною мірою вплинув на подальший розвиток теоретичної думки. Головна ідея доповідей зводилась до того, що експоненціальне зростання промислового виробництва та чисельності населення призведе до економічного колапсу, драматичними ознаками якого стануть вичерпування не відновлюваних ресурсів, висихання орних земель, забруднення навколишнього середовища.

Першу доповідь Римського клубу надруковано у 1972 р. Її було виконано у межах досліджень з «Програми розвитку людства» групою вчених із Массачусетського технологічного інституту під керівництвом Дж. Форрестера та Д. Медоуза. «Межі зростання» — так було названо цю працю. За оцінкою американської преси, «це перше бачення апокаліпсиса, яке було створене за допомогою комп'ютера».

Ґрунтуючись на моделі Дж. Форрестера, автори доповіді висловили припущення, що для майбутнього людства ключове значення мають п'ять змінних величин: 1) зростання народонаселення; 2)виробництво продовольчих товарів; 3) розвиток промисловості; 4) забруднення навколишнього середовища; 5) використання природних багатств. Дослідники дійшли висновку: якщо тенденції зростання зазначених показників зберігатимуться без істотних змін, які можливі лише на основі свідомого та планомірного втручання у ці процеси, тотальний крах людства має настати десь у середині XXI ст. Катастрофа полягатиме у різкому зниженні після низки криз та катаклізмів чисельності населення та виробничих можливостей промисловості.

Як імовірний вихід передбачався «стан глобальної рівноваги», який потребує від промислово розвинених держав поступового зниження темпів економічного зростання та доведення їх у перспективі до нуля (нульове зростання).

Моделі лише приблизно імітували розвиток світової ситуації, оскільки не враховували повною мірою соціальних, політичних, психологічних та ідеологічних чинників життя суспільства. Однак уже в другій доповіді цільові, нормативні та ціннісні аспекти посіли більш значне місце. Названа «Людство біля поворотного пункту», ця доповідь сама стала поворотною у дослідженнях Римського клубу. Починаючи з неї, на перший план виходить проблема людини, що можна простежити за назвами наступних доповідей: «Цілі для людства», «Немає меж навчання», «Маршрути, що ведуть у майбутнє» та ін. Образ, який раніше виступав як синонім «суспільства добробуту», втрачає свою привабливість, більше того, усвідомлюється його недосконалість, однобічність.

Групу послідовників, що працювали над другою доповіддю, очолювали М. Месарович (США) та Е. Пестель (ФРН). Доповідь містила аналіз вірогідних небезпек та криз, які можуть виникнути на шляху людства у XXI ст. між 2025 та 2100 роками. Автори другої доповіді намагались уникнути недоліків, які викликали найсерйознішу критику «Меж зростання».

Переоцінка традиційних цінностей — ось лейтмотив пропозицій цієї доповіді, які обстоюють ідею необхідності глобального співробітництва, відмови від війни як засобу розв'язання кризових проблем, наполягають на обмеженні національного суверенітету й пропонують створити міжнародні та наднаціональні органи для боротьби з голодом, перенаселенням, браком ресурсів, поглибленням відмінностей між регіонами.

Автори доповіді наголошують на необхідності прийняття непопулярних рішень для передбачення кризи й пропонують докорінну зміну самого стилю управління у сучасному світі.

Проте головне, що слід зробити, — відмовитись від цінностей, пов'язаних з вірою у можливості технічного та соціального прогресу. Є гостра потреба визначити й зафіксувати верхню межу благоустрою, а отже, змінити мотивацію економічної діяльності у розвинених країнах. Західне суспільство, а за ним увесь світ мають засвоїти «нову етику», засновану на зв'язку з природою, відмові від шику та усвідомленні єдності світу (світовий інтернаціоналізм).

Метою доповіді, підготовленої під керівництвом американського філософа та соціолога Ервіна Пасло, є пошук ідеалів, які могли б на глобальному рівні виконати ті самі функції, які у здорових соціальних системах минулого виконували міф, релігія, ідеологія. Реформа існуючих систем цінностей та свідомі зусилля щодо здійснення синтезу економіки та екології — такі цілі проголошено в дослідженні О. Джиріані «Діалог про багатство та добробут».

Характерними щодо цього є погляди президента Римського клубу А. Печчеї. На його думку, вихід з глухого кута — у створенні нового образу людини, в якому її гуманна сутність виражатиметься не кількісними, а якісними характеристиками шляхом удосконалення «людських якостей». Новий порядок, який треба створити, має бути глобальним у цілковитому розумінні цього слова, тобто не міжнародним, не економічним, а враховувати неподільну єдність світу. Соціальна справедливість та солідарність у межах світового співтовариства — необхідна умова для створення більш здорових і життєздатних суспільств. Щоб забезпечити стратегію виживання та розв'язання глобальних проблем, зокрема проблеми третього світу, потрібна нова культура, що ґрунтується на єдності з природою та усвідомленні необхідності виживання людства. А це можливе лише на основі етики помірності у споживанні.

Цікава для вивчення концепція «екоспазму» А. Тоффлера, яку він виклав у праці «Футурошок». В її основі — екологічні катаклізми, технічні «перевантаження» та політичні «вибухи», девальвація ціннісних орієнтацій, які призведуть до дезорганізації основних соціальних інститутів та зміни суспільної психології. Слід наголосити, що зазначені зміни однакові на Заході й на Сході, Півночі й Півдні, а технократ однаково мислить та приймає рішення в будь-якому соціальному та культурному середовищі. З цього можна зробити висновок, що природа соціально-економічного устрою хоча й впливає на процес розвитку суспільства, проте неістотно. Машини, таким чином, створюють історію людей, підкоряючи собі розвиток людини та її якостей як частини виробничих сил, а потім і суспільства в цілому.

Однак поступово і футурологи, і суспільство загалом втомилися від очікування катастроф. Дедалі частіше лунають голоси, що і оптимізм, і песимізм є формами спрощеного мислення. На це вказували, наприклад, англійський футуролог М. Ягода, президент Всесвітнього товариства вивчення майбутнього Е. Корнеш та ін.

Сполох з приводу майбутньої катастрофи поступово змінюється на аналіз та суперечки навколо ризику у прийнятті політичних, економічних та технічних рішень. Проблеми системи «природа — техніка — людина», глобальні екологічні проблеми, взаємовідносини між багатою Північчю та бідним Півднем, питання війни та миру й досі залишаються у футурології домінуючими. Однак і нестримний оптимізм, і песимістичні настрої змінюються на пошук компромісних варіантів.

Пригадаймо нашу нещодавню історію. Свого часу директор Бібліотеки Конгресу США Дж. X. Біллінгтон у короткотерміновому політичному прогнозі (зауважуючи, що деякі його пропозиції не збігаються із загальною думкою Заходу) писав: «...американська політична міць сприяла змінам у СРСР у 80-х роках. Тепер головною моделлю, за якою реформатори у Радянському Союзі оцінюють себе, є Америка. Ми перебуваємо на порозі кризи хвороби політичного організму радянської тоталітарної системи... Ленінська політична система у СРСР (по суті, три мільйони людей, які все контролюють, — номенклатура комуністичної партії) була, напевно, найвдалішою у своїй здатності зберігати владу..., одним з найбільших політичних досягнень XX ст. Центром стику у кризі радянської хвороби подолання

свого тоталітарного минулого є боротьба між фізичною силою та моральним авторитетом,.. між політичною машиною ленінізму та широким, але розмитим демократичним рухом... Горбачов був одним з найспритніших з усіх ленінських політиків (укріплюючи свою владу та контроль над політикою примарними гаслами, позбавленими будь-якого об'єктивного змісту, як, наприклад, перебудова).

Вирішальним елементом у розв'язанні тривалої та поглиблюваної кризи у Радянському Союзі... буде пошук самосвідомості самою російською національністю (яка контролює більшу частину національних ресурсів та майже всю зброю)... Йде боротьба за російську душу між демократичним рухом та ленінською політичною машиною, яка продовжуватиме спрямовувати процес становлення релігійної традиції на реакційні націоналістичні колії, намагатиметься розщепити демократичну опозицію, підбурюючи один проти одного релігійні та мирні, слов'янофільські та західні кола демократичного руху.

Ще одне передбачення: не прогнозоване провокування малих національних груп проти великих, російської меншини проти корінного населення, підбурювання робітників проти інтелігенції, що може викликати черговий пароксизм класової боротьби, підбурюючи маси проти інтелігентів — реформістів.

Радянські керівники побоюються, що на них очікує серйозніша (ніж у Румунії та Болгарії) кара. Тільки цим страхом можна пояснити, чому вони не сприйняли китайського прикладу деколективізації сільського господарства. Румунський досвід навіює страх на верхи, польський — дає надію низам. Горбачов — трагічна перехідна фігура, по суті, віддаляє перемогу демократичного руху знизу. Корейську модель обрав Казахстан, представники номенклатури, здається, обирають варіант Піночета, що поєднує військову диктатуру з ринковою економікою.

Наступний злам у Радянському Союзі все ще може призвести до насильства, але може бути ненасильницьким духовним рухом. Здається, що російський народ іде водночас уперед, до демократії, і назад, до релігії. Цей двосторонній рух поєднує Росію з іншими народами...

Те саме багато років тому відбувалося в Америці, де демократія розвивалась на історично притаманній релігійній основі та надала їй етнічного підґрунтя. Як колись сказав відомий богослов Р. Набур, «здатність людства до добра дає змогу демократії існувати, а його здатність до зла робить її існування необхідним».

Отже, перед нами не стільки прогноз, скільки діагноз пострадянського суспільства, однак прогностична частина роздумів американського автора помірковано оптимістична.

 









загрузка...

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2008-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.