Демократія (від гр. demos — народ і kratos — влада) — влада народу, або народовладдя.

Авраам Лінкольн визначав демократію як «народне правління, здійснюване народом заради народу». Загалом поняттю «демократія» понад дві з половиною тисячі років, момент її народження зафіксувати дуже просто. В Афінах доби Перікла (найуславленіший лідер Афін) V ст. до н. е. діяли збори, в яких брали участь до 5 — 6 тис. чол. Вони були відкриті для всіх дорослих чоловіків (жінок, рабів та іноземців на них не допускали). Збори простою більшістю голосів могли вирішувати практично будь-яке питання внутрішнього життя без правових обмежень. Суди присяжних у складі 501 громадянина також більшістю голосів вирішували, винна людина чи ні. Афінська демократія проіснувала близько 200 років.

Демократія — не лише комплекс ідей та принципів свободи, вона передбачає також комплекс практичних норм і процедур, що сформувалися упродовж історії.

Для того щоб суспільство стало демократичним, воно має відповідати низці принципів. До них можна віднести:

•           наявність громадянських прав у широкого кола людей;

•           визнання народу як джерела й носія верховної влади;

•           виборність основних органів;

•           право безперешкодного контролю за діяльністю влади з боку будь-якого громадянина або суспільного об'єднання;

•           прийняття рішень голосуванням;

•           можливість для кожного громадянина отримати вичерпну інформацію щодо змісту розглядуваних питань;

•           однакові можливості участі у політичному житті для всіх громадян.

Зазначимо, що у сучасному світі немає жодної країни, в якій би були втілені всі ці принципи. Реальна демократія завжди є у кращому випадку владою більшості над меншістю, в гіршому —

пануванням добре організованої меншості над більшістю за формальної її згоди. В демократичному суспільстві правило більшості має бути поєднане з гарантіями прав особи, які, у свою чергу, слугують захисту прав меншості — етнічної, релігійної, політичної або навіть тим, хто програв вибори. Тому треба чітко уявляти механізм демократії, який складається з таких елементів:

•          законодавчого закріплення основних економічних, соціальних та політичних прав;

•          розв'язання питань більшістю за твердих гарантій прав меншості відкрито обстоювати свої інтереси;

•          розподілу законодавчої і виконавчої влади за їх відносної самостійності в межах закріплених повноважень;

•          незалежності суду;

•          наявності лояльної опозиції;

•          вільних, рівних, прямих, таємних виборів органів влади;

•          зв'язку безпосередніх і представницьких форм участі громадян в управлінні справами суспільства;

•          політичного плюралізму;

•          верховенства закону;

•          законодавчого закріплення і забезпечення права відкликання осіб, обраних до органів влади.

Механізм демократії не є раз і назавжди усталеним. З розвитком практики демократії як форми організації політичного життя він може вдосконалюватися. У кожній країні його конкретні ознаки мають певні відмінності. В політичній науці виокремлюють кілька форм демократії — ліберальну (індивідуалістичну), плюралістичну та колективістську. Конкретні форми демократії зумовлені історичними, економічними, геополітичними особливостями розвитку країн.

Демократія — не лише сукупність інститутів. Справжня демократія — це культура поведінки, практика і норми, які визначають здатність людей до самоврядування. Сама по собі демократія нічого не гарантує, вона пропонує лише можливість.

Інтеграційною особливістю сучасності поряд із гуманізацією є демократизація суспільства, яка поєднує у собі класичні риси демократичного розвитку й особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. Найвідповіднішим йому є розуміння демократії як «поліархії» (від гр. poly — багато і arche — початок; дослівно багатовладність, багатозасадність).

Поліархія розглядається як політичний порядок, який характеризується розподілом та розосередженням влади між її різними центрами та носіями.

В умовах постмодернізації це поняття, на відміну від класичного тлумачення демократії, дає змогу включати до сучасної теорії демократії нові політичні аспекти і феномени, що постають з динамічного розвитку постмодерного суспільства: ідейний організаційний плюралізм, співвідношення вертикального і горизонтального вимірів демократичної політики, конфліктогенні чинники і рушії постмодернізаційного процесу та ін.