Соціологія короткий енциклопедичний словник

НЕОФУНКЦІОНАЛІЗМ один з новітніх центральних напрямів соціол. теоретизування (з 80-х рр. нинішнього століття), результат намагань групи провідних теоретиків (Дж. Александер, П. Коломі, Н. Луман, Р. Мюнх, Н. Смелзер та ін.) влити нові сили до парадигми структурно-функціонального аналізу, подолавши теорет. труднощі та обмеження останнього. За визначенням Дж. Александера і П. Коломі, Н. е "самокритичною течією функціональної теорії, яка прагне до розширення інтелектуального кругозору з одночасним збереженням його теорет. ядра". Завдання розробки більш широкої синтетичної теорії зумовило необхідність додати префікс "нео", проте залишилась первісна мета структурно-функціонального підходу Т. Парсонса: створення абстрактних концептуальних схем, котрі слугували б теорет.-методол. засадами складних досліди., програм.

Пропонується продовження парсонсівської лінії наголошення на аналітичності й абстрактності соціол. концептуалізації дійсності, хоча без колишніх претензій на всезаг. і об'єктивно — наук. характер лише цього підходу. Теоретики Н. обстоюють першорядне значення соціології як позитивної науки в площині контівсько-дюркгеймівської традиції її розуміння, як з'ясування та пояснення визначальних, сталих характеристик соціального світу, закономірностей його оперативної динаміки. На противагу зростанню (в 70 — 80-х рр.) інтересу до суб'єктивної мотивації та соціальної дії взагалі, до проблем інтер-претативності й конвенціальності в обґрунтуванні соціол. концепцій, вони підкреслюють важливість заг. наук, стандартів розвитку соціол. теорії, її фактол. забезпечення, емпіричної верифікації, методол. чіткості — усього того, що має сприяти об'єктивності, кумулятивності узаг. і висновків соціологів.

Н. подається як нова, третя фаза "теорет. руху" (Дж. Александер) у повоєнній соціології США (перша - це домінування структурно-функціонального аналізу, друга — нищівна його критика з боку мікрорівневих підходів, теорії конфлікту, соціального біхевіоризму та ін. у 60 — 70-х рр.. ). Зміни в соціальній реальності та внутрішньо-дисциплінарної ситуації стимулювали перегляд низки парсонсівських тез, курс на "реконструювання, ревізію та вдосконалення" положень функціоналістської традиції задля нейтралізації її негативних сторін: ігнорування соціальної конфліктності, антиіндивідуалізм, антагонізм до змін, консерватизм, ідеалізм та антиемпіричність, що інкримінувалась йому критиками. Подолання цих хиб стало метою прихильників Н. Пожвавлення інтересу до функціоналіст, ідей актуалізується й тим, що, за твердженням його провідників, Н. не є "чимось схожим на набір концепцій, методів, моделей або ж ідеологією, а, скоріше, теорет. баченням", відмітними рисами якого є зосередження: 1 — на аналіт. рівні, зокрема культурному, структурному та індивідуальному; 2 — на системах та підсистемах суспільства; 3 — на процесах нормативної детермінації; 4 — на явищах соціальної диференціації; 5 — на взаємозв'язках між інституціальними сферами. До цього слід додати наголос на дискурсі як головному засобі розвитку соціол. науки.

Прибічники неофункціоналіст. засад сповідують заг. системний підхід, синтетичну форму теоретизування з новим імпульсом парсонсівським ідеям теорет. інтеграції у більш широкому ракурсі, тяжіють до макрокультурних студій. Вони, на думку Дж. Александера, найкращим чином втілюють заг. рух у царині соціол. теорії, головні тенденції цього руху до синтезу, інтеграції, подолання однобічності, деідеологізації соціол. аналізу. Цей підхід стає полем інтенсивного теорет. дискурсу, фундаментом численних емпіричних розвідок. У цьому плані підкреслюється, що Н. є скоріше тенденцією,ніж завершеною теорією; прикладом шляху до синтетичної соціол. метатеорії. Зокрема, наступні засадні орієнтації неофункціоналістів: відмова від монокаузального детермінізму, відкритість та плюралістичність; рівна увага до дії та порядку; інтегративності суспільства передусім як можливості, а не статист, рівноваги; взаємозв'язок між особистістю, культурою та соціальною системою, включає джерела як контролю, так і зміни; процеси диференціації в середині систем особистості, культури і суспільства є продуктом індивідуалізації та інституціальних напружень.

Отже, лінія на "вдосконалення" і "ревізію" функціоналіст. парадигми, тобто її розвиток і оновлення, супроводжується сприйняттям, використанням ідей "ворожих" раніше шкіл: конфліктології, теорії обміну, символ, інтеракціонізму, феноменології тощо, бажанням адаптувати їх до "базової", на думку неофункціоналістів, теорет. традиції. Менш догматична, відкрита до врахування поглядів опонентів версія фунціоналіст. підходу висувається в авангард соціол. мислення кінця XX ст. Неофункціо налісти вважають себе провідними у головних тенденціях розвитку соціол. думки кінця XX ст. Прогрес у соціальних науках, за їх аргументами, обумовлюється не тільки нагромадженням емпіричних знань і різноманітністю концептуалізації, а спиранням на теорет. логіку, універсальні пояснювальні моделі та "генералізуючий дискурс", у чому кращі здобутки отримали послідовники Т. Парсонса. Вони демонструють себе взірцями відходу від полемічної однобічності й обґрунтування універсальної узагальнюючої теорії в соціології. Вимоги часу — новий реалізм у розумінні соціального життя і синтетична форма теоретизування — із найбільшою повнотою втілюється в працях соціологів цього напряму. Все це дає змогу Н. посісти чільне місце в розвитку соціол. дисциплін нашого часу.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити