Соціологія короткий енциклопедичний словник

СТРУКТУРАЛІЗМ — особливий спосіб соціального мислення, що виник у сусп. та гуманітарних науках на поч. XX ст., продовжуючи давню (ще від Аристотеля) традицію розглядати об'єкти пізнання як сукупність взаємозалежних і взаємопов'язаних частин — елементів. Для природи, наук стимулюючим імпульсом розвитку методології С. були успіхи квантової фізики, яка виводить властивості своїх об'єктів із взаємодій та зв'язків між ними. Для гуманітарних наук подібну роль відіграв розвиток структураліст, моделей у лінгвістиці, згодом - в антропології й психології. Широке поширення структураліст, підходів у соціальному й гуманітарному пізнанні було зумовлено зростаючим прагненням замінити атомізм системним підходом, на місце індивідуалістських концепцій соціально-гуманітарної реальності поставити універсалістські моделі; завдяки чому наблизити епістемологічний статус соціальних і гуманітарних наук до статусу "точних" наук. Прихильники ідей С. виступили за інтелектуалізацію та раціоналізацію тих фрагментів людської реальності — сусп. та індивідуальної, які дуже довго послуговували за об'єкт метафіз., спекулятивно-умоглядних і суб'єктивістських припущень.

С. — явище неоднозначне. Він розпадається на багато версій, котрі ґрунтуються нерідко на діаметрально протилежних засадах. У С., що пов'язаний з дослідженням соціальних структур, є дві моделі теорет. пояснення соціальної реальності. Перша ("причинний" С.) тлумачить соціальні явища як передбачувані наслідки певних структурних характеристик суспільства. Друга ("непричинний С.") з виявом причинних відношень не пов'язана. Тут теорет. пояснення зводиться, по суті, до демонстрації відповідності соціальних явищ певним абстрактним структурам свідомості, мислення і мови. Такий підхід початкує від лінгвістики ("структурна антропологія" К. Леві-Стросса), коли під структурою розуміється мисленна конструкція, створена теоретиком для пояснення емпіричних спостережень.

Каузальний С. є не що інше як системний, нередукціоністський підхід, головна теза якого - ціле є дещо більше, ніж сума його складових частин. Ця ідея утвердилася в багатьох науках, у різних контекстах і варіантах, а поняття "структура" стало центральним сенсо-утворювальним логіко-методол. конструктом. Причинний С. ґрунтується на постулаті системності соціальних об'єктів та визнанні каузальної залежності між властивостями сусп. явищ і процесів та їх структурою. У цьому зв'язку особливу функцію виконує поняття "соціальна структура", яке відображає не ідеальні конструкції, а ті, що мають місце в об'єктивній соціальній реальності. По перше, структура є певний, порівняно стабільний спосіб взаємозв'язку суб'єктів соціальної поведінки. По-друге, вона відзначається певною незалежністю від індивідів та інших суб'єктів соціальної дії. По-третє., структура відіграє щодо них роль стримуючого та спонукального чинника.

На підставі цих характеристик соціальної структури можна твердити, що вона являє собою стійкі відносини, взаємозв'язки, взаємодії між суб'єктами соціальної дії, які водночас сприяють, спонукають, стримують і обмежують певні зразки цих дій, поведінки. Тому стверджувати, що соціальні структури жорстко детермінують дії людей, немає підстав. Скоріше слід говорити про те, що вони роблять певні варіанти поведінки більш імовірними за даних умов, ніж інші.

У соціології причинний С. тяжіє до такого аналізу соціальних систем, який з'ясовує розподіл характеристик їх компонентних одиниць (напр., розмір, локалізація в соціальному просторі, основні і неосновні елементи та ін.). На цій підставі формулюються висновки про найбільш імовірні та потенційно можливі відношення між суб'єктами поведінки, вивчається вплив на неї структурного контексту, а звідси - й на характеристики самої соціальної системи. В причинному С. виокремлюють чотири напрями: структурно-функціональний, марксист, , макроструктуралізм, структурно-сітьовий.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити