УТОПІЯ СОЦІАЛЬНА (на відміну від реліг., етичної, естетичної та ін. утопій) - образ суспільства, організованого розумно, раціонально, гармонійно чи справедливо.

Сусп. устрій, що його змальовує У. с., дистанційований у просторі (бажаний соціальний устрій знаходиться десь далеко) або у часі (переноситься у минуле, як "золотий вік", або у майбутнє).

Дуже часто головною ознакою У. с. вважають її нездійсненність, принципову неможливість реалізації. Але останнім часом у літ. поширюється думка про те, що тоталітарні режими XX ст. можна розглядати як реалізовану У. с. Що найжахливіше в утопії, як писав М. Бердяєв, так це можливість її реалізації. Після Жовтневої революції 1917 р. М. Бердяєв навіть ставив питання про те, як уникнути остаточного здійснення утопії і повернутись до менш досконалого, але не утопічного суспільства. Тому в сусп. думці значне місце посідає проблема співвідношення У. с. із реальним життям, зокрема в аспекті її реалізації. Вже в самому авторському баченні У. с. розглядалась або як така, що її принципово не можна реалізувати (Т. Мор), або ж, навпаки, гідною реалізації (Р. Оуен). Оскільки найчастіше йшлося не про наук., логікою та фактами обґрунтовану та обраховану теорію, а про худ. чи публіцистичний твір, то питання про реалізацію У. с. ґрунтувалось переважно на вірі, а не на знанні. Разом з тим низка рис та характеристик сусп. життя, змальованих в У. с., з часом набула статусу соціальних реалій, що дає змогу оцінювати її як певну форму соціального передбачення.

Оскільки така ознака утопії, як її нереалізованість, не є безумовною, то вона доповнюється іншими ознаками, зокрема, невідповідністю утопічних проектів реальній природі людини: намагання утопістів уніфікувати всі сторони життя суспільства (або більшість з них) і тлумачити цю уніфікацію як єдино правильну й необхідну для влаштування досконалого і справедливого суспільства.

У розвитку У. с. простежується дві основні лінії: авт. та народна утопія. Авт. утопія створювалась переважно представниками освічених верств суспільства і включала до свого змісту проекти ідеальної держави, ідеального держ. устрою як засобу організації більш досконалого суспільства та вирішення політ., реліг., моральних проблем (напр., "Держава" Платона, "Князь" Н. Макіавеллі та ін.). Паралельно відбувалося формування народної утопії, що відображала та виражала уявлення народу про справедливе суспільство.

На відміну від авт. народна утопія не спирається на якусь теорію, концептуальну побудову, а виходить з традицій та соціально-психол. установок у питаннях про належне існування та взаємовідносини людей у суспільстві. Як правило, це описи картин кращого сусп. життя. Ці утопії апелюють переважно до побутових подробиць і майже нічого не говорять про політ, устрій та й взагалі про засади досконалого життя в межах суспільства. Авт. та народні традиції вперше поєднуються в "Утопії" Т. Мора, але вони і далі продовжують існувати як окремі лінії розвитку У. с., подекуди перетинаючись та взаємно впливаючи одна на одну.

За соціальною спрямованістю та змістом вирішуваних проблем авт. У. с. поділяють на рабовласницькі (Платон, Ксенофонт), теорет., реліг. (Августин Блаженний "Про град Божий", В. Андреа "Христианополіс", Т. Кампанелла "Монархія Месії"), соціаліст. (Т. Мор "Утопія", Е. Кабе "Подорож до Ікарії"), бурж. (Дж. Гаррінгтон "Республіка Океанія"), технократичні (Фр. Бекон "Нова Атлантида").

Щодо наявності У. с. у країнах Сходу існують різні т. з. Одні джерела наз. представників утопічної думки Китаю (Мо Цзи, Лао Цзи, Шан Ян), народів Бл. та Сер. Сходу (Ібн Баджа, Аль Фарабі, Ібн Туфайль). Інші джерела зауважують, що через поширення конфуціанства та ісламу сх. традиція не дала цілісних утопій, і можна говорити лише про певні елементи утопізму щодо цих регіонів. Проте у XX ст. У. с. тут вже має місце (напр., Лао Ше "Котяче місто").

У 20-х рр. XX ст. У. с. переживає своєрідне відродження (значною мірою завдяки творчості Г. Уеллса), позаяк у цей час не лише здійснюється вивчення текстів У. с,, написаних у попередні епохи, та аналіз їх ідейного змісту, а й починається дослідження ролі і місця У. с. у сусп. житті. К. Маннгейм протиставляє утопію, яка, на його думку, виконує функції соціальної критики - ідеології з апологетичними функціями. На думку Л. Мемфорда, У. с. має допомогти людям змиритися з майбутнім, неминучість якого диктується логікою техн. розвитку (він вводить поняття "утопія втечі" та "утопія перебудови"). У XX ст. розвивається і антиутопія (див. Антиутопія).

У др. пол. XX ст. У. с. набуває нових модифікацій, Деякі дослідники вважають футурологію своєрідним продовженням утопії у широкому розумінні слова, маючи на увазі інтелектуальні (а не лише суто наук.) спроби продовжити у майбутнє перспективу розвитку сучасних екон., соціальних, політ, та ін. процесів. Футуролог, як і утопіст, ставить питання про те, якою буде дійсність, якщо нинішні тенденції збережуться або зміняться під впливом сил, реальність яких уже тепер очевидна. Утопіст теж займається тими соціальними процесами та явищами, яких ще немає.

Проте зі сказаного зовсім не випливає, що футурологія — це відродження утопізму. Між ними є і суттєві відмінності. Футуролога цікавить те, що випливає з існуючого стану речей, утопіста — те, що буде протилежним цьому станові. Футуролог цікавиться послідовністю процесів, які відбуваються у суспільстві; утопіст — неподібністю їх крайніх станів. Футуролог прогнозує окремі процеси, а не стан суспільства в цілому; утопіст змальовує цілісну картину суспільства, а деякі окремі процеси може взагалі не розглядати. Футурологія спирається на арсенал методів наук, досліджень (методи статист, аналізу, системного дослідження, матем. моделювання); утопія ж або не вдається до цих методів, або користується ними фрагментарно.

Інший напрям соціального утопізму др. пол. XX ст. — утопія наук, організації. Його прихильники погодились із думкою про те, що людей змінити не можна, і стали думати про таку організацію суспільства, в якій поява людських помилок була б зведена до мінімуму. Тому проблема перебудови суспільства зводиться до його наук, організації за допомогою сучасних техніко — організаторських засобів, до встановлення нового технотронного порядку, який сприймається як єдино надійний і позитивний.

Ще один напрям сучасної У. с. — утопія людської самореалізації. Він початкує від руху "нових лівих" 1968 р. і проголошує можливість створення тут і тепер, незалежно від політики, нової людини і нової свідомості. Часом цей тип утопії наз. "діонісійською утопією". Якщо пригадати Ф. Ніцше, то можна стверджувати, що клас, утопія була аполлонівською, тобто шукала правил, порядку і прагнула встановити гармонію на основі правил. Нова утопія може наз. діонісійською, бо вона скасовує будь-які принципи, проголошує тріумф свободи та безпосередності. Йдеться про відчуття реальності утопії та нереальності світу поза нею. "Незіпсований" світ реально існує в нас самих, і для досягнення його пропонуються певні шляхи: містицизм, спрямований на духовне самопізнання, нерідко із використанням елементів релігії Сходу; вживання наркотиків, які звільняють справжнє "Я", що пригнічується буденним життям; встановлення інтимного зв'язку з природою, від якої відірвала нас цивілізація, звільнення Ероса, що обплутаний культурними нормами та заборонами. На цій основі відбувається створення різноманітних громад, комун, які не мають якихось соціальних програм та установок. "Поганим" законам, що існують у суспільстві, тут протиставляють не просто добрі закони, а почуття і дружбу. Така комуна вважається середовищем, у якому має здійснитись духовне перетворення людини. Особливо слід підкреслити, що ці комуни не висувають ідей рев. насильства, а також програм змін у макросоціол. масштабі.