Історія України 11 клас

Тема 1. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945). ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941-1945)


§ 4. АНТИНАЦИСТСЬКИЙ РУХ ОПОРУ


3. Діяльність ОУН та УПА.


Напередодні Другої світової війни Організація українських націоналістів складалася з двох фракцій. Члени ОУН(м), які покладали певні надії на зближення з гітлерівцями, гуртувалися навколо А. Мельника. Чисельнішу й радикальнішу фракцію ОУН(б) очолював С. Бандера. Не відкидаючи можливості певної співпраці з гітлерівцями, бандерівці прагнули створити власну армію і державу.

Як відомо, Україна в німецьких планах розглядалася лише як життєвий простір для арійської раси. При цьому німецький абвер (військова розвідка) планував використати українських націоналістів для створення диверсійних загонів, які б діяли в радянському тилу. Саме з цією метою напередодні війни і були створені батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» загальною чисельністю 700 чоловік, здебільшого з числа бандерівців. Степан Бандера вважав ці загони ядром майбутньої української національної армії.

Різні підходи щодо майбутнього України уже в перші дні нацистської окупації призвели до конфлікту. 23 червня 1941 p. С. Бандера подав німецькому урядові меморандум, вимагаючи визнання українського національного руху рівноправним союзником у боротьбі з Радянським Союзом. Він зазначив, що Україну не задовольнить напівколоніальний статус, який отримали Хорватія та Словаччина.



Андрей Шентицький


Підкреслюючи, що вони — люди дії, бандерівці, не чекаючи відповіді на меморандум, вирішили проголосити Українську державу. 30 червня 1941 р. з благословення митрополита Андрея Шептицького в будинку товариства «Просвіта» на площі Ринок у Львові було проголошено незалежну Українську державу. Па посаду прем’єр-міністра був обраний соратник С. Бандери — Ярослав Стецько.

Поставивши німецький уряд перед довершеним фактом проголошення Української держави, ОУН(б) розраховувала на те, що нацисти в умовах війни не підуть на конфронтацію з українцями. Однак через кілька днів гестапо заарештувало С. Бандеру та членів українського уряду. На допитах у Кракові українським лідерам пояснили, що «єдина людина, яка веде боротьбу, це — фюрер, а українських союзників не існує… у межах державно-правової термінології ми (нацисти. — Лет.) не союзники, ми — завойовники радянсько-російської території». Нацистська влада вимагала від С. Бандери скасування акта проголошення Української держави. У відповідь він заявив: «Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії». Зрозумівши, що українські націоналісти не поступляться, гітлерівці вдалися до застосування репресій. Степана Бандеру та його соратників кинули до концтабору Заксенхаузен. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» розформували. Окупаційне командування отримало наказ заарештовувати бандерівців. Однак це не зупинило розгортання національного руху в Україні.

З перших днів війни бандерівці та мельниківці почали створювати невеликі похідні групи чисельністю 5-15 чоловік, які йшли в глиб України, маючи на меті втілення в життя українських національних державницьких ідеалів. Загалом число членів похідних груп становило 5-8 тис. чоловік. Між фракціями мельниківців і бандерівців виникло справжнє змагання за поширення впливу на українські землі. Згодом воно переростало навіть у збройну боротьбу, що призводило до взаємного послаблення. Бандерівці зуміли закріпитися в Галичині й Волині. Мельниківці утримували міцні позиції в Центральній і Східній Україні.

У Києві разом із місцевою інтелігенцією ОУН(м) на початку жовтня утворила Українську національну раду на чолі з професором М. Величківським. Висловлювалися сподівання, що вона як представницький орган зможе створити національний уряд. Отже, застосовуючи помірковану тактику, мельниківці також мали на меті відновлення незалежності України. Проте ця тактика призвела до того, що мельниківські організації стали поступово втрачати прихильників активної зройної боротьби.

Незважаючи на розрізненість дій обох фракцій, завдяки їхнім зусиллям протягом двох місяців було запроваджене українське самоврядування в одинадцятьох областях України. Міські громади засновували газети, загальна кількість яких досягла 115 найменувань. Деякі виходили великими накладами. Наприклад, мельниківське «Українське слово» в Києві мало наклад 50 тис. примірників. Німецька адміністрація, наштовхнувшись на високу активність цивільного місцевого самоврядування, почала застосовувати репресії. У вересні 1941 р. підрозділи СС стали 46 активно заарештовувати й страчувати членів похідних груп ОУН(б).

Хоча мельниківці поводилися обережніше, вони теж були розгромлені. Найбільше потерпіла київська організація. Українці були вигнані з органів місцевого управління, поліції та преси.

Зазнавши поразки в справі проголошення незалежної Української держави, бандерівці з осені 1941 р. розпочали підготовку до повстання. Вони збирали зброю, продовольство, проводили навчання, здійснювали поодинокі напади на загони нацистських карателів. Німецькі спецслужби повідомляли в Берлін, що пропаговані бандерівцями національні ідеї «становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні та в майбутньому». 25 листопада 1941 р. українські націоналісти (насамперед бандерівці) були оголошені німецькою владою поза законом. Таємна інструкція роз’яснювала, що «рух Бандери готує повстання в рейхскомісаріаті “Україна”, метою якого є створення незалежної України». У ній зазначалося: «Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники». Однак і після цього бандерівці дотримувалися «тактики накопичення сил». Головним своїм ворогом вони вважали Москву, сподіваючись на зміну політики нацистів через невдачі, яких ті зазнали на фронті.

Відносний спокій у північно-західних областях порушили рейди радянських партизанів. Наприкінці 1942-го — на початку 1943 р. вони отримали завдання з Москви продемонструвати радянську присутність у краї, розгромити український і польський націоналістичні рухи, розпалити антинімецькі настрої серед місцевих жителів. Для досягнення цієї мети партизанські загони нападали на нацистські гарнізони, поліцейські дільниці, підривали мости, пускали під укіс ешелони та швидко поверталися в білоруські ліси, провокуючи ворога на терор проти місцевих жителів. На Волині знову запалали села. Селяни, яким пощастило уникнути розстрілу, залишившись без даху над головою і засобів для існування, утікали до лісу. Туди ж тікали й поліцейські, які не бажали брати участь у терорі проти земляків. Усього на Волині протягом 1941-1944 pp. нацисти спалили 97 населених пунктів, більше, аніж у будь-якому іншому регіоні України.

Різка зміна ситуації спонукала місцевих провідників ОУН(б) перейти до створення озброєних загонів самооборони, незважаючи на те, що це суперечило інструкціям керівництва. У лютому 1943 р. на конференції ОУН(б) було прийнято рішення про виведення в ліси підрозділів української допоміжної поліції та перехід до відкритої збройної боротьби з окупантами. Того ж місяця бандерівські загони самооборони атакували казарми поліції на півночі Рівненщини. У березні вони розгромили табори для військовополонених у Луцьку й Ковелі. У березні-квітні до створення партизанських загонів приступили й мельниківці. Від початку війни тут діяли також загони «Поліської Січі» Т. Бульби-Боровця. які вважали себе збройними силами уряду УНР в еміграції та боролися одночасно проти німецьких гарнізонів і радянських партизанів.

Виникнення у Волинських лісах кількох партизанських формувань українських націоналістів привело до необхідності їх об’єднання. Однак коли бульбівці та мельниківці планували це об’єднання на паритетних засадах міжпартійного об’єднання, то бандерівці вимагали для себе повної монополії політичного керівництва. ОУН(б) вирішила провести об’єднання силовими методами. Перейменувавши в березні 1943 р. свої загони на Українську повстанську армію (УПА), вони протягом липня-серпня 1943 р. оточили основні мельниківські та бульбівські формування, примушуючи їх улитися до лав УПА. Спроби опору придушувалися силою зброї.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити